На кінець червня дев’ятьма постановами Верховної Ради в нашій країні перейменували тисячу міст та селищ. Зі старими назвами, які нагадують про часи тоталітаризму, залишилося ще 13 населених пунктів у двох областях. Таку інформацію оприлюднив керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович під час круглого столу в парламентському Комітеті з питань правової політики та правосуддя. На зібранні підбивали підсумки реалізації закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки.

 

«Реалізація закону з декомунізації запустила важливі суспільні дискусії», — наголосив В. В’ятрович. За його словами, люди на рівні сіл та навіть окремих вулиць пригадують минувшину рідного краю, дискутують з приводу того, яку історичну назву обрати для своєї маленької батьківщини. «Це переосмислення українського минулого є надзвичайно важливим з точки зору того, що історія стала однією з арен інформаційної війни, яку веде проти України Російська Федерація», — наголосив історик.

Однак суперечки нині точаться і з приводу того, чи потрібен був такий закон взагалі? На думку директора Інституту національної пам’яті, документ допомагає втримувати процес декомунізації, який стихійно розгорнувся в країні, в правових рамках. Демонтаж пам’ятників має відбуватися в цивілізований спосіб, переконаний він. Нині залишається все ще чимало пам’яток архітектури, які нагадують про період тоталітаризму. Фахівці навіть не беруться назвати точну цифру, адже єдиних реєстрів просто не існує. Відомо лише, що в 1991 році в нашій країні височіло майже п’ять тисяч пам’ятників Леніну. За їх кількістю з усіх союзних республік Україна поступалася тільки Росії. До квітня цього року демонтували трохи більш як тисячу кам’яних ідолів минувшини. Та вже в травні піднялася нова хвиля демонтажу, результати якої поки що невідомі. У цьому контексті учасники зібрання зачепили проблему, пов’язану з небажанням місцевої влади братися за виконання закону про декомунізацію. Чимало згадок про не найкращі часи нашої історії, наприклад, і досі залишається в самому серці країни — в Києві. Саме через бездіяльність органів місцевого самоврядування люди беруться самовільно зносити ті чи інші пам’ятні знаки. Схожа ситуація склалася із пам’ятником Щорса, про демонтаж якого заявила одна із громадських організацій. Тим часом цей монумент, який нині опинився під загрозою знищення, є зразком радянського мистецтва і повинен зберігатися в музеї.

Розповідаючи про проблеми, які виникають із виконанням закону, В. В’ятрович назвав відсутність єдиної бази або реєстру об’єктів, які необхідно перейменувати. До процесу формування такого переліку об’єктів топоніміки, в якому б зазначалися вулиці та населені пункти, що потребують зміни назви, мають долучитися органи місцевої влади вважає позафракційний народний депутат Дмитро Добродомов. А реєстром історичних пам’яток повинні перейнятися представники міністерства та управління культури.

Голова служби розпорядника Держреєстру виборців ЦВК Олександр Стельмах повідомив, що у зв’язку з декомунізацією змінено вже понад 2,5 мільйона виборчих адрес і місць народження. Свої назви змінили майже 41 тисяча вулиць і 14 тисяч виборчих дільниць. «Перейменовуючи населені пункти, чомусь так вийшло, що забули про назви органів місцевого самоврядування», — зауважив О. Стельмах. Ще одна проблема полягає в тому, що окремі населені пункти обирають собі для перейменування назву, яка вже існує в регіоні, а часто дублюється навіть у тому ж районі. Таких випадків, що напряму суперечить чинному законодавству, є щонайменше три десятки. Водночас часто органам місцевої влади вказували на те, що така проблема є, але вони наполягали на обраній для свого населеного пункту назві. Як наслідок, у Бахмутському районі нині є три Миколаївки.

Представниця Комітету з питань правової політики та правосуддя Наталія Новак відзначила позитивні зрушення, які стали наслідком активізації процесу декомунізації. «Цей закон повинен більше об’єднувати людей, аніж роз’єднувати, — зазначила вона. — Треба мати громадську дискусію і матимемо більше досягнень в реалізації закону». У відповідь голова цього комітету Леонід Ємець зауважив: «Якби захисники старих назв із такою ж наполегливістю вимагали прийняття нового закону про всеукраїнські та місцеві референдуми, їм було б набагато легше». Оскільки нині не існує механізмів для проведення такої форми народного волевиявлення, парламент визначатиме як змінювати ті, чи інші назви, підкреслив парламентарій.

Підбиваючи підсумки круглого столу Л. Ємець сказав: «Закон виконується. Не завжди легко і просто. Тому що хтось є супротивником декомунізації через бажання використати цей процес на користь своїх політичних інтересів, як можливість звести з кимось рахунки чи пропіаритися на цьому. Ми не почули жодних заперечень із приводу декомунізації як такої. Озвучували лише проблеми у виконанні, технічні моменти, які необхідно врегулювати. Вітаю всіх із тим, що на цьому етапі декомунізація є неминучою. Рано чи пізно ми все, навіть у Києві, зможемо привести у відповідність до закону, який є лише втіленням духу українства, який сьогодні нарешті реалізується в нашій країні. Це один із шляхів, яким витискаємо із себе те, що називається тоталітарним режимом, — все те, що стоїть супроти демократії, свободи, волі, гідності кожного окремого громадянина і держави загалом».