Сьогодні у Слов’янську та Краматорську відзначають другу річницю визволення міст від проросійських збройних формувань. У програмі — урочисті мітинги, покладання квітів до пам’ятних знаків полеглим українським бійцям, автопробіг, тематичні зустрічі в закладах культури. Завершить цей день у Краматорську концерт переможниці Євробачення-2016 Джамали, у Слов’янську — виступ оркестру Національної гвардії України.


Окупація тривала майже три місяці. 5 липня 2014 року на світанку свої позиції залишили озброєні сепаратисти під керівництвом громадянина Російської Федерації Ігоря Гіркіна. На спорожнілих блокпостах українські військові не зустріли опору. Після відходу загарбників місто виявилося нашпигованим зброєю та вибухівкою. Про останні дні окупації, а також про те, як мешканці сприймали українських військових, «Голосу України» розповів очевидець подій Денис Бігунов, нині — координатор руху «Сильні громади Донеччини» у Слов’янську.

 

Улітку 2014-го в зоні бойових дій було оголошене так зване перемир’я в «женевському» форматі. Але насправді наприкінці червня у Слов’янську стріляли, як і раніше. Озброєні люди, які захопили місто, навіть не припускали думки, що вони повинні дотримуватися якогось перемир’я. Тривали провокативні обстріли. Наприклад, бойовики використовували самохідну артилерійську установку, так звану «Нону». Їх було кілька. А вже наприкінці червня з’явилися танки. Для мене було загадкою, як вони потрапили сюди, тому що місто начебто було блоковане.


І ось під’їжджає така «Нона» до якогось житлового будинку, лікарні, школи і починає стріляти у бік блокпостів сил АТО. Потім ця установка чи мінометний розрахунок бойовиків швидко тікає — і прилітає «отвєтка». Не знаю, чи це була справді відповідь сил АТО, чи також елемент провокації. Бо «самообстріли» також траплялися часто. Задля того, аби збільшувати градус ненависті, напруження, розпалювати конфлікт.


У 20-х числах червня вже не працював мобільний зв’язок, місто було відключене від води і на 90 відсотків знеструмлене. В частині районів не було газу. Люди готували їжу на вогнищах, воду брали в криницях, ставках або струмочках. Каналізація ніде не працювала. Слов’янськ був на межі гуманітарної катастрофи. Більшість городян виїхала, залишалися 20—30 відсотків населення. Це були люди, які або не могли виїхати — немічні, інваліди, — або ті, хто підтримував цю шизофренічну ідеологію «русского мира».


Я виїхав із міста 30 червня. Думав, що назавжди. Дивлячись на захисні споруди, які побудувала російська диверсійна група та їхні місцеві найманці-колабораціоністи, розумів: якщо місто і визволять, будуть страшні руйнування, каменю на камені не залишиться. Склав найдорожчі мені речі до рюкзака, взяв документи і виїхав із міста. По дорозі подивився на нашу телевежу на Карачуні: вона дуже нахилилася. А вже наступного дня споруда впала.


Зупинився у Святогірську на базі для тимчасово переміщених осіб, за 50 кілометрів від Слов’янська. Пам’ятаю, в ніч на 5 липня лежу у цьому великому приміщенні казарменного зразка. Поруч багато людей: старі, малі...

Хтось стогне, хтось плаче. Велика тіснява, місць не вистачає, біженці прибувають і прибувають. І десь під ранок пише мені пастор Петро Дуднік, який евакуював багато людей, — нібито з міста ця «денеерівська» братія пішла. Спочатку я не повірив. Подумав: це неможливо. Як вони могли піти, коли там такі велетенські укріплення? Але потім перетелефонував знайомому журналісту, і він підтвердив.


Тоді я вибіг на вулицю і кричу: «Люди! Слов’янськ визволили!» Ті, хто був проукраїнських поглядів, почали кричати «Ура!» Ми з сусідами по табору пішли на останні гроші купили шампанське і вино, почали святкувати. А у людей із протилежними поглядами — були й такі — до кінця дня настрій зіпсувався. Вони ходили якісь похмурі, бурчали собі під ніс.


Наступного дня я виїхав до Слов’янська. Коли їхав — побачив колону військових, яка прямувала до міста. Великі фури і військові автомобілі були завантажені хлібом, ковбасою, іншою гуманітарною допомогою. Ми приєдналися до цієї колони, дісталися до першого блокпосту на комбікормовому заводі. Далі в’їжджаємо до міста. Була десь одинадцята чи дванадцята дня. Тиша, ніде — жодної людини. Машини військові ідуть вулицями. Думаю собі: «Ну от, тепер знову наші бабусі кидатимуться під колеса й перепинятимуть колону, як навесні. Якщо знову блокуватимуть — я не стримаюся».


Але дивлюся: люди починають виходити з підвалів і вітати українських військових. То там, то тут виглядали з вікон, махали руками. Багато людей зі сльозами на очах підходили до бійців і дякували. Проїхали ми до центру міста, там на центральній площі стали БТРи із хлібом, ковбасою. І за деякий час утворився величезний натовп людей у черзі за цими продуктами. Тому що в місті був просто голод. Люди прийшли по воду, по хліб.


Я швидко зайшов до міської ради (до початку окупації співрозмовник працював у відділі внутрішньої політики Слов’янської міської ради. — Авт.) Піднявся до свого кабінету на третьому поверсі. Побачив виламані двері.

Столи були перекинуті, на підлозі лежали матраси. Дивлюся: якісь рушники, обмотані скотчем. Що воно таке? Піднімаю з підлоги, а на цих рушниках і скотчі простежуються контури людських облич. І зрозумів, що тут були полонені. Цими рушниками і скотчем їм обмотували обличчя.


Штаб відновлення Слов’янська доручили очолити полковнику Миколі   Чечоткіну, нині він голова ДСНС України. Він дуже чітко все розрахував, доручив, кому що робити, організував усе в перші дні. Тому що тоді був такий хаос, що чорт ногу зламає.


Записала  Ліна КУЩ.

 

Люди переходять через дорогу біля українського танка у визволеному від терористів Слов’янську (Донецька обл.), у вівторок, 8 липня 2014 р. 5 липня українські силовики визволили від терористів Слов’янськ.

 

Українські військовослужбовці у визволеному від терористів Слов’янську (Донецька область), у вівторок, 8 липня 2014 р. 5 липня українські силовики визволили від терористів Слов’янськ.

 

Фото Володимира ГОНТАРА (УНІАН).