Принаймні перші кроки для цього вже зроблено. В місті створено товариство з обмеженою відповідальністю «Річковий порт «Луцьк». Воно має конкретні плани по відновленню вантажних і пасажирських перевезень річкою Стир.
Від давньої Плитниці до РАЕС
Ще й досі на картах навпроти Луцька стоїть якірець, який означає, що місто має пристань чи порт. Формально складачі мап праві: постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 року №640 ріка Стир від Луцька до гирла оголошена судноплавною, і цього її статусу ніхто не скасовував. Хоча судноплавство на Стиру припинено ще 1997 року.
Здавалось би, назавжди. На щастя, ще не перевелися серед нас романтики і відчайдухи. Через двадцять років у лучан знову зажевріла іскра надії, що на Стир усе ж таки повернеться річковий флот. Подарував її нам молодий підприємець Олег Карбалай. Цього року він зареєстрував ТзОВ «Річковий порт «Луцьк», придбав земснаряд і теплохід-буксир, готує відповідні документи для розчищення і поглиблення русла Стиру.
Стоїмо разом на березі ріки на місці, де має бути виробничий майданчик підприємства. Робітники саме готують до роботи земснаряд, навішують на нього трубопровід для відведення пульпи. Цю потужну техніку привезли з Польщі і нещодавно Стиром прибуксирували в Луцьк. Шлях, за словами Олега Володимировича, був нелегким. На півсотні кілометрів майже двадцять разів сідали на мілину, декілька разів так, що доводилося витягувати себе лебідкою, зачепившись тросом за прибережні дерева. І це при тім, що осадка земснаряда всього 35—40 сантиметрів. Стан ріки, за словами мого співрозмовника, жахливий. Безліч повалених і затоплених дерев, відмілини. А щодо Луцька, то тут дно Стиру буквально вкрите шаром скляних і пластикових пляшок, битого скла і різного непотребу. Не краща ситуація і в місті Рожище, через яке теж довелося плисти.
Щодо найближчих планів, то річковики планують встановити і відрегулювати двигун на єдиному поки що буксирі. Він поки що на стапелях. Потужності буксира дозволяють йому тягнути за собою баржі вагою до 1500 тонн. Щоправда, на Стиру, через його невелику ширину, дозволено буксирувати лише три баржі загальною вагою 250 тонн: перша — 150 і дві наступні — по 50 тонн.
Теплохід водометний, просить уточнити мій співрозмовник, тому шкоди довкіллю не завдаватиме. Одна із проблем нового підприємства — відсутність барж. Проте допоки чиститимуть фарватер, планують збудувати сім-десять одиниць. Є затоплені в Стиру, щоправда, діставати їх буде важко. Принаймні торік волинським рятувальникам не вдалося цього зробити.
Спершу річку чиститимуть на дільниці річковий порт — міст біля села Рованці. Це дасть можливість прогулянковим катерам, будуть і такі, підніматися вверх по течії до південно-східних околиць Луцька, оглядати з ріки панорами старого міста із замком Любарта. На цьому ж етапі планується очистити дно і намити пісок для облаштування міського пляжу біля Ковельського мосту.
Та найбільший обсяг робіт планують виконати вниз по течії у напрямку Крижівського родовища піску, аби згодом транспортувати його баржами в Луцьк. Наступним етапом буде розчистка русла аж до Рівненської атомної електростанції. Олег Карбалай впевнений, що на РАЕС ця пропозиція отримає підтримку.
А те, що Олег Володимирович людина романтична, свідчать його наміри закупити принаймні один прогулянковий теплохід і влаштовувати екскурсійні прогулянки Стиром.
Бажаючих здійснити такі мандрівки, вважає він, буде чимало.
Приємно, що тисячолітня історія річкового транспорту на Стиру має продовження. Перша пристань у Луцьку була розташована в урочищі Плитниця неподалік замку Любарта.
Саме туди ком’ягами (великими човнами) доправляли річкою камінь для зведення стін фортеці. Потім пристань перекочувала в гирло протоки Стира — Глушець. Там ще й досі збереглися приміщення колишніх судноремонтних майстерень. Лучани ж найбільше пам’ятають Луцький порт біля мосту Бена, що на вулиці Шевченка. Сьогодні він знову повертається на ці береги.
Флот Волині потрібний
А найбільшого розвитку річкові перевезення набули в 1970-1980-х роках. Стир-Горинському управлінню річкового транспорту тоді підпорядковувалися пристані в Луцьку, а також на річці Горинь у місті Дубровиця Рівненської області. На Стиру займалися перевезенням піску в Луцьк, а на Горині — каменещебеневої продукції з кар’єру Янова Долина. Значна частина вантажів по Горині транспортувалася в Білорусь у міста Пінськ та Туров. У звіті управління за 1988 рік зазначалося, що протягом року на транспортних роботах працювало 23 буксири, баржами було доставлено 426,3 тисячі тонн вантажів. Приблизно в таких обсягах здійснювалися перевезення аж до 1992 року.
На той час Стир-Горинське управління вже отримало нову назву — Волинський річковий порт, маючи, як і раніше, дві дільниці: в Луцьку і селі Кураші (на Горині). В порту працювало 335 чоловік, які обслуговували 119 одиниць плавзасобів, у тому числі 22 буксири.
У 1990-х роках на Волині та Рівненщині зменшилися до мінімуму обсяги капітального будівництва, скоротилися шляхові роботи, і, як наслідок, упав попит на пісок та каменещебеневу продукцію. У 1994 році волинські річковики востаннє відкрили навігацію на Горині, а в 1996-му — на Стиру. Того року на луцьку пристань надійшло лише 10 тисяч тонн піску. Навіть таку мізерну кількість продавали три роки. Пісок, який раніше щодня розбирався сотнями, а то й тисячами тонн, тепер розкуповували по мішку, причепу легковика або, у найкращому випадку, по вантажівці. Зростали борги перед бюджетом, які на початок 1997 року становили 200 тисяч гривень — величезну як на ті часи суму. Тодішній президент акціонерної судноплавної компанії «Укррічфлот» Микола Славов, бачачи безперспективність Волинського порту, в 1997 році підписує наказ про списання всіх плавзасобів. Їх розрізали і здали на металобрухт. Під різак пішла і техніка колишньої Луцької технічної дільниці водних шляхів, яка перед цим необачно, як показав час, була приєднана до Волинського порту і згодом разом із ним приватизована. Сталося так, що Волинь позбулася не лише свого флоту, а й технічних засобів догляду за річками.
Луцькі чиновники навіть за тих складних умов ще мали шанс врятувати хоч якусь частину річкового флоту. В березні 2003 року акціонерна судноплавна компанія «Укррічфлот» безплатно передала в комунальну власність міста Луцька весь майновий комплекс річкового флоту, для створення управління по обслуговуванню річки Стир у межах міста. Та міська рада, не зробивши жодного кроку, аби скористатися подарованим багатством, цю можливість бездарно згаяла.
Стир шукає господаря
Зараз у Луцька знову з’явився шанс стати портовим містом. Та чи скористається воно такою можливістю, залежатиме від підтримки його керівництва, а також зацікавленості місцевих підприємців, насамперед будівельників.
Адже річковий транспорт — найдешевший. В 1970-1970 роках за добу кількома караванами барж на пристань Луцька доставляли 1000-1250 тонн піску. Тепер його возять вантажними машинами за п’ятдесят кілометрів з-під села Сокіл Рожищенського району. Розбиваються дороги, спалюється в десятки разів більше пального, забруднюється повітря. Якість піску теж поступається річковому, який добували в кар’єрі Чебені.
Свою позицію повинна виявити і обласна влада. Стир, як судноплавна (і не тільки) ріка, гине. Не проводяться трально-очисні роботи, не розробляються перекати, не піднято з дна кілька затоплених барж, не закріплюються береги в місцях їх розмивання. Все це негативно впливає на екологічну ситуацію в області, спричиняє підтоплення населених пунктів... Область, яка постійно потерпає від великих повеней, фактично не має плавзасобів, аби за необхідності вплинути на критичну ситуацію. Тому потрібно всіляко підтримувати організацію, яка б могла взяти на себе забезпечення належного стану ріки Стир. Що в такій ситуації повинен зробити справжній господар? Правильно! Знайти іншого, який зміг би все це втілити. Отже, даємо адресу. А чи скористаються?!
Волинська область.
Земснаряд уже майже готовий до роботи.
Подібні каравани барж можна було побачити на Стиру ще на початку 1990-х років (фото з архіву автора).
Фото автора.
