Світ має бути лікарем, а не свідком хвороби, котрий сором’язливо опускає очі... Ці слова належать легендарному президенту Чеченії Джохару Дудаєву, який дав безальтернативний рецепт від агресії Кремля по відношенню до волелюбних сусідів. Однак відтоді «братня» риторика — всюди вороги — не змінилася. Російські «миротворці», що пройшли вишкіл роззброєння «бандформувань» у Чеченії, Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Інгушетії,.. повернулися в бік України. І концепція «безпеки від Росії «не змінилася — погортайте хоча б сторінки «Історії одного фронтового відрядження» Людмили Коханець і Володимира Коркодима: розгнуздана агресія, випалена земля, переговори під прицілом танків і сльози матерів. Але з боку бездуховної Москви жінки чекають своїх негероїв, братовбивць-рабів. Росіяни, «приходьте вільними»! Саме так вітаються брати-чеченці.

Микола АСТАФОНОВ (Москва, менеджер):
— Я проти війни.
Проти сепаратизму.
Переживаю за Україну, як і багато хто...
Те, що за всіх подій, що відбуваються, в Україні з’явилися економічні перспективи, — це диво. І це потрібно підтримувати й закріплювати.
В України гарне майбутнє, гарний народ. Україна вистояла.
Громадянам побажаю берегти Україну, ставитися до своєї країни так само, як і тепер, — не ототожнюючи країну з керівництвом, любити країну, працювати в країні, разом робити її ще краще, це виходить. І мирного неба.
Усе вийде.
Будьте.
Алла ДУДАЄВА (вдова першого президента Чеченської республіки Ічкерія Джохара Дудаєва, художник, письменниця):
— Триває війна між Росією та Україною! Але цю воєнну агресію український уряд два роки затято іменує АТО, хоча Крим і схід України окуповані російськими військами. Я не розумію, чому український уряд, маючи 46-мільйонне населення, так боїться Росію? Війну з агресором веде саме український народ, гинуть кращі сини України, допомагають їм тільки добровольці-волонтери. Український народ, витираючи сльози, стоїть на дорогах на колінах, проводжаючи в останню путь своїх героїв, а «бідні» українські олігархи живуть наче зовсім в іншій країні! У них немає жалоби й не закінчуються веселощі. Але, за всіма законами, якщо ти не маєш сил захищати свою Батьківщину від ворога, то зобов’язаний взяти на себе хоча б постачання тих, хто за неї помирає! Або «зелені чоловічки» прийдуть і у твій дім, а тим паче палац, і віднімуть усе, що тобі дороге! Війна — це вбивство ні в чому не винних людей, насильство, грабіж і мародерство.
Це вже було в Ічкерії, у нас теж була опозиція, яка розпочала війну й запросила російську армію для вбивства власного народу. Вони дуже гірко пошкодували про це. Кремль не захистив їхнього дому й родичів, ескадрони смерті під час війни не розбирають, хто на чиєму боці. Тільки об’єднавшись, можна перемогти смертельного ворога.
Але, на жаль, ще дуже багато хто в Україні цього не розуміє. У цьому винувата така ж система хабарів, як у Росії, і загальна корумпованість колишньої еліти. Багатоголовий дракон, з яким довелося боротися Міхеілу Саакашвілі та його команді.
Колишню партійну номенклатуру, що успішно перефарбувалася в бізнесменів, не здолати, якщо не провести досить м’яку для них люстрацію, що себе вже виправдала в Грузії. Провести нові вибори, набравши тільки молодь. Напевно, не даремно пророк Мойсей водив пустелею свій народ 40 років, щоб привести його в землю обітовану. Вірю в силу духу українського народу. І від усього серця бажаю нашим українським братам перемоги й майбутнього процвітання! Вічна пам’ять Героям України! Героям Слава!
Валерія ЛЕОНОВА (м. Ярославль, пенсіонерка, у минулому викладач у музшколі):
— Завжди захоплювалася українцями. Вони з хазяйською жилкою, привітністю, хлібосольством, неймовірною музикальністю й артистизмом. І неймовірно сміливі. Майдан був як показник вашої сміливості й відваги, тяжіння до свободи та змін. Усе, що говорили наші мас-медіа про те, що США все замутили, — в це не вірю... Уболівала душею за вашу перемогу!
І не тільки я одна. Мільйони росіян. Як і Борис Нємцов, це мій світоч по життю. Трохи з ним листувалася навіть.
Про гумконвої на схід України знала з найпершого дня. Усе знала. Багато відео пере-
глядала, читала свіжі новини про всі ці моторошні події, про битву за аеропорт. Усього не розповісти...
Не виходить у мене барвисто і з емоціями, немов у душі й серці все вигоріло, навіть дивно, хоча, це й непробачно. Але Ви вже зумійте пробачити!
До сліз зачіпають спогади. Ці пронизливі, що завжди йдуть від душі, пісні, ніжна мова з неповторним її колоритом, довгі вечори в саду під вишнями із застіллям і нескінченними піснями...
Гіркін-Стрєлков та інші засланці влаштували заколот, і все понеслося в прірву... Дай, Боже, українському народу сил і стійкості все перенести й вистояти!!! Вірю, усе вийде, розум переможе!
Успіхів, Україно!
Абдулзагір ПАШАЄВ (із Дагестану, живе в Санкт-Петербурзі, історик, фотограф, блогер):
— Упевнений, що війна Росії проти України, навіть у такому підлому вигляді, в майбутньому обернеться їй поразкою, і Україна встановить контроль над східними своїми територіями, а також анексованим Росією Кримом. Побажати можу українцям витримки, перемоги й процвітання України. По життю спілкуюся з багатьма українцями. Приємні враження. І тепер багато друзів-українців у Пітері. Подорожував в Україні, щоправда, вже багато років тому, в 1992-му: в Києві, Полтаві, Дніпропетровську. Їздив до цих міст для збору матеріалів про поета Арсенія Тарковського (уродженця міста Єлисаветграда (нині м. Кірово-
град). Пройшов, подорожуючи, половину Криму в 1982 і 1985 роках. Нині спілкуюся за допомогою Інтернету з українцями, з цікавими, творчими людьми, об’єднаними творчою роботою в галереї «Єлисаветград». Намагаюся не пропускати їхніх виставок і заходів заочно, через Інтернет.
Згодом, сподіваюся, буде можливість і зустрітися із творчими людьми з галереї «Єлисаветград», і здійснити фотопрогулянки разом із ними в Україні.
Ігор КОНАКОВ (Єкатеринбург):
— У Росії склалася парадоксальна ситуація, за якої федеральні ЗМІ розповідають не про життя в країні, а про паралельну реальність в Україні, Європі, Сирії, перевертаючи все з ніг на голову.
До того ж ця зовнішня подієвість багато в чому самою ж Росією і створюється: війна на Донбасі, бомбардування Сирії, конфлікт із Туреччиною, підкуп європейських політиків і організація антимігрантських мітингів в Європі — Росія робить ці дії не для стратегічної вигоди, а заради медійних ефектів, щоб вигідно їх продавати російській і світовій 
аудиторії. Зовнішні кризи — одночасно продукт і живильне середовище для пропагандистської машини, замкнутий цикл насильства і брехні, що породжує нове насильство. Скасовуючи російську дійсність, телебачення стає галюциногеном, що потужніший за горілку і релігію, змушуючи глядачів емігрувати з реальності, повністю переїхати в зовнішню інформаційну оболонку. Але коли реальність раптом проривається всередині країни — смертю шахтарів, божевільною біля метро — її поміщають у зону мовчання.
Так само в 1920-ті роки глушили голод мріями про світову революцію, в 1930-ті глушили страх «Гренадою», за Хрущова живилися новинами про Кубу, а за Брежнєва закушували горілку розповідями про підступи світового сіонізму. «Всесвітня чуйність» росіян, про яку писав Достоєвський, обертається дивною здатністю росіян жити чужою реальністю, не помічаючи 
своєї, заміщенням власного життя вигаданим, витісненням невпевненості, страху, невпорядкованості буття грандіозними планами з перебудови світу, «порадами космічного масштабу й космічної ж дурості».
І тільки олімпійський спокій, чекістська витримка, дозована інформація: «влада знає краще», «не заважайте професіоналам робити свою справу».
Але коли йдеться про реальні кризи й загрози суспільству, про стабільність і недоторканність влади — вони запускають заколисливий газ обіцянок.
Ось багато хто мені зараз поставить просте запитання, а навіщо я це пишу? Та тому що — набридли.
І тому, що мовчати не можна.

Підготувала Натяля ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.