Двадцять підлітків із Попасної та Нововолинська об’єднав проект «Class Act: Схід — Захід». Протягом десяти днів школярі писали п’єси, які на сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках поставили і зіграли професійні режисери, художники та актори. Серед них провідні актриси Молодого театру Римма Зюбіна та Ірма Вітовська. Формат неновий: він був розроблений у Великобританії майже двадцять років тому. Але українські підлітки вписалися в нього дуже органічно. Хоча зізнавалися: попервах спілкування «східняків» із «західняками» проходило важко.
Налагодити діалог допомогла спільна праця над п’єсами, які створювалися колективно. Теми — найрізноманітніші: про чоловіка, який пішов в АТО, не маючи однієї руки, про те, як конфлікт на сході розділив рідних братів, про літню жінку — викладача танців, яка бореться за своє захоплення, попри хворобу. Навіть про любовний трикутник, де героям доводиться обирати між коханням і багатством. За деякі з цих тем дорослі драматурги не наважуються братися. Тому вистави стали відкриттям і для глядачів, і для творчої команди.
«Організатори об’єднували нас у пари випадково, і таким чином ми почали здружуватися по одному, а потім з усіма. Мені цей проект подобається. Можемо знайти друзів із різних міст, із різних частин України. Ми дуже далеко один від одного, але, здається, будемо дружити й далі», — зізналася Богдана Островська із Нововолинська.
«Голос України» поцікавився в учасників проекту, як змінилося їхнє життя і вони самі за два роки війни.
Богдан Місан, Попасна: «Спочатку ми жили на захопленій території. Вся моя родина хотіла, щоб Україна нарешті могла відбити нас. Коли було кілька невдалих спроб — було дуже сумно. Я тимчасово виїхав до Полтавської області й там навчався. Мене наче вислали туди. Сильно хвилювався за рідних. Коли приїхав на канікули, українські війська намагалися взяти Попасну. Я був саме в тому районі, де була база сепаратистів. Обстрілювали. Було дуже страшно. У мене за два метри від будинку розірвався снаряд. Така світломузика була, вибухи чути, осколки пролетіли. Нашого сусіда згори вбило осколком, коли вийшов покурити. І у нас дуже сильно пролетіло над моїм ліжком.
А що змінилося в мені самому... Мені здається, людину змінюють не обставини, а вона сама себе змінює».
Аліна Бакирей, Нововолинськ: «Коли ти просто переглядаєш новини в телевізорі, розумієш, наскільки важко тим дітям, які зараз на сході. У нас спокійне життя, і ми не знаємо, що таке війна. У них це все відбувалося на очах. Учасники зі сходу говорили, що для них проект був змогою відійти від такого життя. Тому що коли вони перебували в Києві, у їхньому рідному місті тривали обстріли.
Ми ділилися своїми переживаннями. Було надзвичайно захоплююче слухати історії наших ровесників. Їм справді хочеться співчувати. Вони пережили набагато більше, у них більший життєвий досвід, незважаючи на те, що ми — однолітки. Дуже хочу, аби швидше закінчилася війна, аби всі діти жили під мирним небом. І ми продовжували спілкуватися з дітьми зі сходу. Тому що у нас єдина нація і єдина країна».
Марина Дунай, Попасна: «Мої родичі розділилися на два табори. Наші родичі в Західній Україні не розуміють нас, на жаль. Але з другого боку — люди почали більше цінувати те, що мають. Наше місто, всі дрібниці, які з нами відбуваються. Кожне обличчя, яке бачиш по дорозі до школи, до магазину, до ринку. Це радісні зустрічі, особливо коли когось давно не бачив. І думаєш: як гарно ми жили раніше.
Тривалий час у нас була спокійна обстановка, не стріляли. Але щойно поїхала до Києва, як телефонує мама, рідні, близькі. Кажуть, буквально за кілька кілометрів знову обстріли. Тепер уже страшно. Дуже не хочеться знову виїжджати з міста. Нехай би нам дали рік довчитися, закінчити 11 клас. Наша родина вже кілька разів залишала дім під час нестерпних обстрілів. Ми намагалися сховатися в інших районах міста, але потім стало «прилітати» по всьому місту. Рік тому повернулися додому. Аж мурашки по шкірі. Піднімаєшся до своєї квартири, сльози градом... Відчуття, яке неможливо передати».
Віталій Шмітько, Попасна: «Було цікаво спілкуватися з ровесникам з Волині, вони всі насправді дуже гарні діти. Відкриті, добрі, із творчою «родзинкою». Приємно з ними працювати в одному колективі. Нас вони головним чином розпитували про війну і про те, як ми ставимося до проекту.
Одразу після війни планую зробити три речі. Перше — з’їздити до Донецька і сфотографуватися з українським прапором. Друге — розібрати блокпост у нашому місті. Третє — полагодити міст між Попасною і Бахмутом. Бо люди мало не через яму перестрибують. Хоча справедливості заради скажу: так, як я, в місті налаштована меншість. Усі звикли лише на нашу владу лаятися, казати, що вона бездарна».
Юні учасники проекту здружилися за десять днів.
Фото автора.
Сцени з вистави театрального проекту «Class Act: Схід—Захід»
Фото Олександри Желєзнової.
