«Дуже добре пам’ятаю момент, коли я їхав із Донецька. Ми гуляли із друзями, потім їхали по проспекту Миру вгору, це у центрі — біля «Донбас Арени», і я так із вікна машини помахав місту, символічно, наче востаннє його бачу. Це було рівно два роки тому — 22 червня 2014 року», — розповідає переселенець, донеччанин Олександр Хребет (на знімку), який зараз мешкає у Львові.
Того ж вечора Олександр із товаришами, перебуваючи надворі, почув вибухи біля СБУ у Донецькій області. Наступного дня по обіді покинув рідне місто. На запитання про те, що залишилося у Донецьку, хлопець каже: «Все майно — помешкання, колекція рідкісних монет, величезна бібліотека... Бізнес також. Більшість друзів теж виїхали, а ті, хто не зробив цього, — посварилися зі мною».
«Коли я був студентом, патріотично налаштована молодь Донецька в 2008 році ініціювала кампанію щодо присвоєння університету імені Василя Стуса. До мене підійшов Юрій Матущак». — Олександр на мить замовкає і тихо додає: «Він загинув на цій війні, під Іловайськом». — Юрко був головою молодіжної громадської організації «Поштовх». Я навчався на «політології», він — на «історії». Юрко розповів про цю ідею і запропонував зібрати підписи. Я зробив це, хоч підтримка ініціативи була незначною. І віддав той аркуш Юркові. Відтоді «почалося». Нас викликали в університеті, проводили різні бесіди, мовляв, навіщо ви таке робите... На День української мови приходжу на пари і бачу, як знайома дівчина роздає стрічки синьо-жовті — такі, що можна прикріпити собі на одяг чи рюкзак. Кажу, мовляв, гарна ідея до свята. А вона мені каже: «Ні-ні, це одягають ті, хто проти надання університету імені Стуса». Таку своєрідну аферу організувало керівництво навчального закладу. Я тоді взяв собі стрічку і сказав, що хай побуде у мене до кращих часів. Знаю, що студентів змушували їх носити проти волі. А коли до нас приїхали гості із Варшавського університету, то на спільній конференції я запитав у іноземців, чи їхня профспілка тисне на студентів у якихось питаннях. І розповів історію про стрічки. Без імен та прізвищ, просто випадок. Спочатку мене запросили «поговорити» до куратора цієї міжнародної конференції, нашої викладачки із політичної культури, потім я ходив до заступника декана із виховної робити (ініціатора «стрічок») і ще до завідувача кафедри... Також довелося побувати на засіданні кафедри, де всіх сварили за різні проступки. Згодом я мав розмову із проректором — Тетяною Мармазовою, де мені дали чітко зрозуміти погрозливим тоном, мовляв, якщо не перестанеш займатися такими справами, то вилетиш із університету».
Олександр жартує, що вдячний таким людям, адже саме завдяки ним він завершував навчання за кордоном. «Я отримав від життя унікальну можливість — свого часу вчитися і мандрувати світом. На сьогодні побував у 22 країнах. Спочатку поїхав у Польщу як турист, потім в Угорщину на тренінг. Потім здобув грант на літнє навчання у Швеції і закінчив університет у Данії. Працював у Фінляндії, Польщі у сферах HR та логістики. Чимало моїх друзів із Донеччини теж мали схожий досвід, і гадаю, це хибне твердження, що мешканці східної України не бували в Європі. Можливо, старше покоління — так. Однак активна молодь бачила світ», — говорить Сашко.
Олександр брав активну участь у Революції Гідності, зокрема й у рідному місті підтримував Євромайдан. Бажає залишатися «за кадром» і не розповідає багато, адже вважає цю справу виявом власної позиції, а не можливістю заявити про себе для галочки. Люди допомагали, як могли — давали гроші, приносили їжу та апаратуру. «Однак було трохи сумно, що мало із тих, хто приходив, залишався із нами. Приходили і йшли». Коли місто захопили терористи, Сашко прожив там недовго. «Я мешкав лише два місяці під окупацією, як ми говорили «під аквафрешами», і бачив, що деякі люди просто марили поверненням СРСР, хтось прагнув приєднання до Росії, інші думали про незалежність регіону чи певну автономію. Також чимало й патріотів було. На Донбасі живуть різні люди».
Він впевнений, що будь-яку кризу чи проблему можна подолати. «За другою освітою я — конфліктолог, і ствердно кажу: кожен конфлікт можна вирішити. Тільки потрібен чіткий і системний підхід. А ми звикли сподіватися на те «якось»: якось переживемо, якось викрутимося, якось пропетляємо.
На мою думку, перша проблема, яку треба вирішити, — це вишка телебачення і поширення українського телемовлення. Коли прийшли окупанти, то відразу захопили телебачення, адже знали силу його впливу».
У Львові Олександр Хребет розпочав свою справу — відкрив бар. Як розповідає хлопець, працюючи тут від здійснює свою мрію. Має багато планів та ідей. У справі допомагають партнери та однодумці. «Я людина, яка мрії перетворює в цілі, а мету втілює в життя», — усміхається Сашко.
Львів.
Фото Яни Тераніс.
