Третій окремий танковий батальйон «Звіробій» Збройних Сил України — унікальний підрозділ з промовистим девізом: «Ворогів багато, а нас рать». Він формувався через військкомати як штатний, але в основному з добровольців у вересні 2014 року, після іловайської трагедії. Особовий склад чудово розумів смертельну небезпеку, з якою зустрінеться. Після короткої місячної підготовки воїни вирушили в зону АТО і прийняли перший жорстокий бій. Волноваха, Гранітне, Чемарлик, Новоселівка, Маріуполь, Авдіївка, Піски, Опитне, Водяне, Донецький аеропорт, шахта «Бутівка», Мар’їнка, Зайцеве — аж ніяк не повний перелік гарячих точок російсько-української війни, де «Звіробій» оберігав життя українців, давав рішучу відсіч ворогові...

В інтерв’ю «Голосу України» офіцер батальйону по роботі з особовим складом Тетяна (позивний «Білка») розповіла, як живе «Звіробій» сьогодні, чого хлопці чекають найбільше, кого раді бачити у своїх лавах і як уявляють професійне військо України. А ще звернулася до тих, кому небайдужа доля нашої держави і хто замислюється над майбутньою військовою кар’єрою.

Якщо жінка відчуває, що може стати воїном — вона ним стає

Два роки тому волонтер з позивним «Білка» серед інших небайдужих кинулася організовувати волонтерські осередки допомоги добровольцям та військовим. За її підтримки і подруг з’явилися маскувальна сітка, волонтерські «кікімори», «лєші» тощо.
Лінії фронту ще не існувало, тож зібрати життєво необхідне, довезти до окремих блокпостів допомогу своєчасно було складним, небезпечним і надзвичайно важливим завданням. Саме тоді з’явилися перші звинувачення волонтерів до керівництва, що допомога не потрапляє до бійців. Аби уникнути будь-якого зриву — вирішили організовувати склади у ближньому тилу на базі «Звіробою», і вже звідти доставляти вантаж далі на передову. Поміж фронтовими поїздками часто доводилось залишатись у військовій частині. Офіцери Збройних Сил добре знали Таню і, зрештою, запропонували їй залишитись на військовій службі.
— Це не було швидко прийняте рішення. Не відпускали волонтерська робота, зокрема з Литви, син, дім. Але якщо жінка відчуває, що може стати воїном — вона ним стає. Для того щоб привернути увагу до проблем війни в Україні, для того щоб застосувати на практиці набутий досвід, піднімати бойовий дух, просто стежити за багатьма життєво важливими чинниками, на які чоловіки часто не звертають уваги, — каже співрозмовниця.
Згадує першу «прогулянку» на танку, його рев, силу... Тоді й зробила свій вибір — «Звіробій». Тетяна скаржиться: хлопці не допускають, щоб вона виходила на бойові завдання. А її побратими по секрету з неприхованою гордістю поділилися: замполіт вправно із задоволенням водить тридцятитонну бойову машину на марші.
Здобути авторитет серед особового складу спочатку було непросто. Чоловік, тим паче військовий, не готовий підкорятися жінці, каже Тетяна.
— Багато звучало звинувачень щодо самовихваляння, заробляння якихось незрозумілих для мене дивідендів. Багато було злих язиків... І без цього не обійтися, коли маєш характер, свою позицію, коли борешся з тим, що прийнято називати «армійським дебілізмом» у багатьох його проявах. Багатьом «керовнікам» це дуже не до душі. Та ще й жінка. Але якщо жінка може витримати фронтову обстановку, то чоловік просто мусить це зробити, — наполягає вона. — Інколи хлопці просять «виключати мамочку», «не вмішуватися». Буває — навпаки, знають, що на рівні жінки, як захисниці сім’ї, мені легше побачити і вирішити проблеми, на які їх матері чи дружини напевно теж звернули б увагу: організувати харчування, простежити за якісним постачанням, заходами гігієни в побуті й тисячами інших життєвих дрібниць. Чи попросити допомоги у волонтерів. Саме завдяки ним ми забезпечені і шкарпетками, і зубною пастою, і білизною, і оптикою, і маємо якусь техніку. Взаємозв’язок волонтерів та військових дає дуже сильний психологічний ефект. Бійці розуміють: вони не самі, їх підтримують, люблять, чекають. А це дуже-дуже важливо для нас.

Закликаю чоловіків залишити теплі дивани!

Тетяна переконана: сьогодні в армію іти потрібно. Тому що в Україну прийшла війна, і крім нас ніхто її не закінчить. І варто підписувати контракт. Чому?
— Бо хто, якщо не ми. Якщо сьогодні ми не переформатуєм нашу армію засукавши рукава, важко працювавши, ми ніколи не змінимо її. Мені боляче чути від поважних спеціалістів, що ми ніколи нічого не змінимо. Сидячи в Інтернеті, базіканням — ні. Тому закликаю чоловіків, тим паче справжніх військових, які вірять в Україну, в свої сили, які готові боротись за сьогодення і майбутнє нашої Держави, готові боротись з паперовою війною, хапугами і мародерами, залишити теплі дивани. Піти з місця повара, банкіра, системного адміністратора чи водія. Ніхто інший на цій планеті, окрім українця, не захистить нашу землю. Жінки готові підставити своє плече, організувати другу лінію фронту, стати нарівні з чоловіками. Величезний волонтерський рух здебільшого сформований жінками, але чоловіки мають бути справжніми і першими воїнами, — вважає замполіт. — Ми чекаємо на професіоналів: офіцерів, здатних організувати службу так, як це повинно бути, солдатів, готових іти у бій, кухарів, які розкажуть, що мають їсти і пити бійці та зможуть це приготувати; водіїв, інструкторів, здатних показати, як має їздити і стріляти боєць, розумних інженерів, здатних підказати, що можна змінити, як оновити устаткування. Ви нам потрібні по всій лінії фронту вже сьогодні!
Говоримо про мотивацію, про більш-менш гідне грошове забезпечення (від семи тисяч гривень), суттєвий соціальний захист (оплачувані відпустки, лікарняні, підйомна допомога при переїзді, щорічна матеріальна допомога на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань), можливості для кар’єрного зростання, особистого та професійного розвитку. За словам співрозмовниці, у суспільстві не повинно бути упередження, що на службу іде лише той, у кого щось не склалося в житті, кому просто більш немає чим зайнятись. Сьогодні ми здатні вийти з війни із перемогою, професійною армією, поважною професією військовослужбовця, повагою до військової форми і офіцерського мундира.

Матеріальне відходить на другий план. Духовне стає важливішим

На війні, де люди стикаються з питанням вибору, бачать смерть, поранення, каліцтва, де часто немає на кого розраховувати, окрім себе і свого побратима, дуже гострим стає відчуття справедливості. Міняються пріоритети.
— Матеріальні речі відходять на другий план. Духовні — стають важливішими. Хтось починає вірити в Бога, хтось — відписувати діткам на листи, дякувати за малюнки, і розуміє, що десь щось упустив у мирному житті, — розмірковує жінка-танкіст. — Коли заходимо в розбиті села — там є котики, собачки, кинуті напризволяще. Тваринка підходить до людини, тому що також хоче їсти, хоче вижити, їй страшно, і вона розраховує на те, що людина її нагодує, прихистить. Всі тваринки в підрозділі підібрані. Символом бату стали наші вівчарки, Муха і Рекс, і собачий взводний — мала Муха. За милю відчувають чужинця. Гроза аватарів і надійні охоронці.
Тетяна пригадує, як одного разу дівчата з волонтерського центру організували зустріч демобілізованим бійцям. А ті через розгубленість вийшли іншими дверима з вагона. Мовляв, не очікували такого теплого прийому: повітряних кульок, музики... Не готові були. Каже: людина, яка відвоювала в АТО, яка знає запах пороху і пішла не за лаврами чи посвідченням, не вимагатиме почестей чи нагород. Хоча дуже заслуговує. Держава має переглянути ставлення до нагородження справжніх фронтовиків.

«Машинки» називають іменами коханих

У спілкуванні із замполітом «Звіробою» зачепили й досить болючу «технічну» тему. Виявилось, у батальйоні майже всі авто — волонтерські, а їх ремонт роблять за власні кошти або із залученням допомоги. Тетяна зізнається, що навіть танки інколи доводиться «реабілітувати» своїми силами. Профі не вистачає. Але, знову-таки, це питання боротьби з внутрішніми проблемами, що також вимагає сили духу, характеру, психологічних ресурсів, які значно приємніше було б спрямувати проти ворога.
— Незважаючи на всі труднощі, військовослужбовці до своїх машин ставляться дуже ніжно, можна сказати — трепетно. У кожного танка є ім’я. Деякі екіпажі пишуть назви своїх регіонів, інші називають «машинки» іменами дружин, коханих жінок, дівчат, і навіть звертаються до них так само.
Із тою любов’ю «Звіробій» відвоював багато районів маріупольського, донецького, луганського напрямків. Характерний приклад, коли наші танки своєчасно встигли в Мар’їнку на допомогу іншим підрозділам, не віддали її ворогу, ще й насипали «солі під хвіст» російським батальйонним групам. Героїчні приклади боротьби під шахтою «Бутівка» взимку 2015 року. На жаль, там ми мали і втрати, — зітхає Тетяна.

Броня в очікуванні наказу

На жаль, нині, окрім передової, є ще один «підступний диверсант» — байдужість. Мовляв, народ дивно якось звик до військових дій на сході. Багато хто навіть перестав цікавитися новинами. Чи не це підло запланував наш ворог? Морально-психологічне виснаження нації України та її війська?
Замполіт переконана — хлопці руки не опустять. Вони готові захищати свою землю, знищувати ворога — іти вперед.
— Російські танки бажають стати для нас жахом. Противник розраховує на зневіру народу, деморалізацію армії. Цього не буде. Сьогодні батальйон у бій не ходить. Бо заборонено через Мінські домовленості. Це дуже негативно впливає на морально-психологічний стан особового складу. Коли в країні іде війна — броня має працювати: захистити тих, хто стоїть «на передку», захистити тих, хто стоїть за нами — дітей, їх віру в нас, наше і їх майбутнє. Поки що, без наказу, ми не можемо вступити в праведний і святий бій за нашу землю. Але ми завжди готові виконати такий наказ.

Розмовляв Володимир ПАТОЛА (спеціально для «Голосу України»).

Фото з архіву батальйону «Звіробій».