Тоді, до війни, пам’ятаєш, як було? Колись до війни тут цвіли сади, а балкони багатоповерхівок потопали у квітах. Це було до. Минуло лише два роки... Чи вже два роки?
Спекотне літо 2014 року для мешканців невеликого райцентру Мар’їнки, який стоїть на самому передку лінії зіткнення, — початок бойових дій. Що не ніч — то обстріл. Але мар’їнці наполегливо продовжують жити.

До війни місцевих мешканців налічувалося понад десять тисяч, сьогодні в місті залишилася майже половина. Люди тікали від смерті — думали, на день, на тиждень. Від сили на місяць. Минуло два роки. У місті зруйновано 550 приватних будинків, майже тисяча пошкоджено. Із 60 багатоповерхівок уціліло з десяток. Майже всі державні й комунальні заклади переїхали до спокійнішого Курахового, за двадцять кілометрів звідси, що створило низку незручностей для місцевих мешканців. Але всі розуміють: війна. Відновлення житла, інфраструктури — пріоритетний напрям роботи місцевої влади, міжнародних організацій, благодійних фондів.

Для 89-річного пенсіонера Григорія Ткачури (на знімку) твердження про те, що снаряд двічі в одне місце нібито не вціляє, — міф.

— До мене вже прилітало п’ять разів, — каже Григорій Васильович. — Будинок — як решето, і якби не сусіди, було б зовсім кепсько. На пенсію в 1150 гривень не розженешся. Від мого городу метрів п’ятсот — і вже територія, контрольована терористами. Ходити небезпечно, понаставляють своїх розтяжок, мін. Тільки вікна поміняли — і знову «бабах». Он бачиш, наш «Крокодил» (так мешканці називають терикон шахти «Трудовська» на південній окраїні Донецька) (на знімку вгорі) видніється? От звідти й стріляють.

— А де ви ховаєтеся під час обстрілів? — запитую нашого місцевого водія Артема дорогою (на знімку) до контрольного пункту в’їзду-виїзду «Мар’їнка».
— Ховаємося в будинку. Підвали напівзатоплені, будинки на нашій вулиці розташовані в низині. У мене дальня кімната без вікон, сядемо на підлогу, притулимося одне до одного й молимося, щоб не було прямого влучання. Спочатку страшно було, а зараз незрозуміло якось. Звикли, мабуть.
На КПВВ «Мар’їнка» черга невелика — сім десятків автомобілів і пішоходів майже сотня. Кажуть, бувають дні, коли пункт пропуску перетинають до семи тисяч осіб в обидва боки. Це пряма дорога в окупований Донецьк. Сонце, дощ, народ чекає просто неба. Іноді по декілька годин, буває, і діб. Ночувати залишаються в сірій зоні, щоб зранку не займати чергу знову. У кожного — свої справи по обидва боки. Прикордонники, які ретельно перевіряють документи, виловлюють і контрабандистів, і бойовиків, які воювали на боці «ДНР» і «ЛНР». Гроші, зброя, наркотики, ліки в товарних кількостях — не минає і дня, щоб вартові кордону не знаходили в осіб, які перетинають пункт пропуску, заборонені предмети й товари.

Тоді, до війни, Мар’їнка славилася на всю область смачнючим хлібом місцевого виробництва. По нього приїжджали навіть із сусідніх міст. Місце зруйнованого хлібозаводу нещодавно зайняла міні-пекарня християнського центру церкви «Преображення» (на знімку). Соціальний хліб з цього цеху йде нарозхват. Багатодітним і нужденним роздають безплатно. Тут, на території центру, можна підібрати щось з одягу, взуття, навіть отримати моральну підтримку у важкій ситуації.
П’ятикілометрову відкриту ділянку дороги до Красногорівку долаємо на максимальній швидкості. Зупиняємося біля блокпоста. Виходжу з машини, представляюся бійцям: «Газета «Голос України».
— О я знаю, це газета Верховної Ради України, — посміхається один з бійців.
— Ти схожий на одного мого знайомого із Запоріжжя, — зауважую.

— А я саме звідти, запорізький козак з діда-прадіда. Павло Дев’ятко (на знімку), п’ята хвиля мобілізації, через три тижні — на дембель.
— Ти обережніше з ім’ям, а то сепари у гості можуть навідатися, — зауважують моєму співрозмовникові побратими.
— Нехай: я їх з «любов’ю» зустріну. Зніми мене для газети разом з нашим чотирилапим «маестро», — просить запоріжець. І додає: — Давай швидше, місцевість відкрита, до «зеленки» з кілометр, можуть снайпери працювати. А далі їх «Крокодил», звідти й гатять ночами. Коли ми одержуємо «добро» на відповідь, добре їх «причісуємо». А наступного дня «гуманітарні» білі КамАЗи з Росії нову зброю привозять.
— Фото є. Удачі вам, мужики. Поїхали, — прощаюся з бійцями.
Проїжджаємо розбитий залізничний переїзд. До війни майже щогодини через нього ходили електрички на Донецьк. Красногорівка стоїть просто на першій лінії оборони, сильно постраждала від обстрілів. Більшість будинків — напівзруйновані. За минулий рік силами міжнародних донорів і місцевої влади відновили майже сто будинків, цього року ще півсотні. Але після обстрілів деякі будинки доведеться ремонтувати по другому колу. Заїхали на станцію швидкої допомоги, прошу завідувача розповісти про роботу. Відмовляється: мовляв, жодних інтерв’ю і зйомок. Такий стриманий прийом не дивує. Нерви в усіх на межі. Минулої ночі знову дуже стріляли.
І ще одна причина, чому з місцевими буває складно розмовляти, а до приїжджих з Києва вони ставляться з побоюванням, до журналістів — особливо. Із двадцяти телеканалів, доступних у телевізорі в готельному номері в Кураховому, тільки один(!) був українським, і то сніжив. Зате російське ТБ і сепаратистські «Новоросія-ТБ», «Оплот» і інші — будь ласка. Інформаційну павутину натягнуто в радіусі тридцяти кілометрів від телевежі в Петровському районі Донецька. Мізки промиває ґрунтовно. Доводиться визнавати, що інформаційну війну на цьому фронті Україна програє.
І все-таки мені в цьому відрядженні пощастило більше спілкуватися з гарними й добрими, попри важке й небезпечне життя, людьми. Які борються з обставинами і вірять у краще.
Автор висловлює подяку за допомогу в організації репортажу голові Мар’їнської районної державної адміністрації Володимиру Морозу, керівникові військово-цивільної адміністрації Мар’їнки Олександру Теслі, Тетяні Цибульник, водієві Артему Собіщанському.

Київ — Курахове — Мар’їнка — Красногорівка — Київ.

Фото автора.