Використовуючи результати нещодавнього британського референдуму, певні політичні сили в Україні намагаються поставити під сумнів європейську інтеграцію як таку та курс України на членство в Євросоюзі та НАТО. Поки що, не наважуючись на відверті заклики до зміни зовнішньополітичного вектору, ці сили пропонують Україні «йти окремим шляхом», «повернути зовнішньополітичну суб’єктність», відмовитися від «диктату МВФ» та «зовнішнього управління». Під акомпанемент кремлівської пропаганди робляться спроби підігрівати у суспільній свідомості антиєвропейські настрої, антиамериканізм та навіть ксенофобію.

За лаштунками активності антизахідних сил приховується прагнення залишити Україну без зовнішньої підтримки та наодинці з путінською Росією.

Союзницький досвід України. Слід зазначити, що зовнішня агресія, а також властива державному будівництву потреба у підтримці з боку впливових країн свого часу приводили до формування союзів України по всіх азимутах: від Московії та Польщі до Криму, Туреччини і Швеції. Причому, ні фатальність вибору Б. Хмельницького, ні невдалі спроби І. Виговського, І. Мазепи та інших українських гетьманів позбутися наслідків Переяслава, ні перетворення військово-політичного союзу 1654 року на повне знищення суверенітету України у XVІІІ столітті — не звільнили наступних провідників України від комплексів, пов’язаних із союзом саме з Московією-Росією. Під час Української революції 1917—1921 рр. Центральна Рада, ще до Універсалу про повну незалежність України, проголосила автономію у складі Росії, а згодом — федерацію з Росією. Грамоту про федерацію України з Росією, під тиском обставин, підписав Гетьман П. Скоропадський, а Головний отаман С. Петлюра, сподіваючись на спільний опір більшовизму, пропонував командуванню Білої армії проекти входження України до складу Росії на федеративних засадах. Врешті-решт, демагогія щодо права націй на самовизначення ввела в оману деяких українських патріотів лівих переконань, які 1922 р. підтримали формування союзу Радянської України із Радянською Росією під оболонкою СРСР, а згодом стали жертвами репресій з боку держави, яка послідовно продовжила і розвинула «союзницькі традиції» Московії-Росії.

На початку 90-х років минулого століття російський вектор зовнішньополітичної орієнтації Києва гальмував відмову України від нового союзного договору, яка сталася лише після того, як це зробили країни Балтії, Грузія, Вірменія та Молдова. Проте остаточна компрометація в очах населення України її союзу з Росією під виглядом СНД,  ЄврАзЕС, Митного союзу та ін. відбулася лише внаслідок путінської агресії в Криму та на Донбасі. Одночасно виявили свою фатальність для України і статуси «моста», нейтральності та позаблоковості, за допомогою яких Київ намагався ухилитися від «обійм Москви» або конфронтації із нею як під час революції 1917—1921 рр., так і після здобуття незалежності 1991 р.

Наприкінці Першої світової війни Антанта виявляла готовність визнати Україну, сподіваючись, що Київ вступить до коаліції та продовжить боротьбу на Західному та Південно-Західному фронті, але українці наполягали на нейтралітеті. У Брест-Литовську, у грудні 1917 р., українська делегація пообіцяла країнам Центрального блоку постачання зерна, але обстоювала нейтральний статус новоствореної держави. Усвідомлення подій майже сторічної давнини необхідне для глибшого розуміння повної безперспективності та небезпечності нейтралітету для України. Як свідчить історія сусідства з Росією, такий статус ніколи не ставав на перешкоді агресії з боку цієї країни ні у ХХ, ні у ХХІ столітті.

Показово, що Росія підтримує зручний для себе нейтральний статус для України. Такий статус розглядається нею як відволікаючий маневр та запобіжник щодо євроатлантичних прагнень і в ряді інших випадків. Яскравим прикладом є російські ініціативи щодо нейтралітету Чорногорії — кандидата на вступ до НАТО 2017 року, а також відносно інших балканських країн-кандидатів: Македонії та Боснії і Герцеговини. Москва шантажує передислокацією своїх військ нейтральну Фінляндію, що пaм’ятає, що цей статус не захищає від агресивного сусіда та розглядає можливість свого членства у НАТО.

Хоча сучасна Україна більше не є крихким утворенням зразка 1917—1921 рр., на півночі та сході країни залишається недружній, впливовий та жорстокий сусід із тоталітарним способом державного устрою, зацікавлений в її дестабілізації, розчленуванні й поступовому поглинанні. У таких умовах рівноправні двосторонні стосунки України з РФ та й саме існування демократичної незалежної України можливе виключно за наявності підтримки та розуміння з боку її союзників. Причому не лише у частині безальтернативності майбутнього членства в Євросоюзі та НАТО, але й — загроз для міжнародної безпеки та стабільності, які тягне за собою її триваюча, тепер уже фактична, а не декларована позаблоковість. Йдеться про виклики як для України, так і держав, що не мають юридичного статусу її союзників, але діють відповідно до такого статусу.

У даному контексті слід особливо відзначити небезпеку, яка походить від твердження щодо вступу України до   НАТО та ЄС лише після того, коли вона стане економічно настільки успішною, що ці міжнародні структури, за власною ініціативою, запрошуватимуть Київ до членства. Подібний підхід небезпечний затягуванням стану фактичної позаблоковості України та не застосовувався щодо країн Нової Європи, зокрема, — не надто заможних Румунії та Болгарії, коли йшлося про досягнення ними необхідних для вступу критеріїв, а не «процвітання» — на кшталт Швеції або Фінляндії.

У сусідстві з Росією Україна зможе стати успішною, а згодом процвітаючою країною лише у союзі із Заходом, послідовно та наполегливо здійснюючи реформи та перетворюючи цей союз на членство в НАТО та ЄС.

Прибічники та союзники України. З огляду на історію зовнішньої експансії Росії, шовінізм та реваншизм, розповсюджені у суспільній свідомості її населення, яке зберігає амбіції громадян СРСР у країні з кордонами часів Івана Грозного, а також політику нинішнього керівництва РФ, до прибічників України арrіоrі можна віднести суходольних сусідів Російської Федерації. Слід також згадати США та Японію, яких відділяють від Росії морські протоки завширшки, відповідно, 4,2 та 3,7 км, а також Угорщину, Румунію, Чехію, Словаччину, Німеччину, Австрію та Швецію, які пам’ятають досвід сусідства з Росією на певних етапах своєї історії.

Що ж стосується союзницької підтримки України, то в умовах зростання російської загрози міжнародній безпеці, відвертого порушення Кремлем норм міжнародного права та принципів сучасного світоустрою, до такої підтримки, на нашу думку, можна віднести дії США, Великої Британії, Німеччини, Канади, Японії, Австралії — на національному рівні, принципову позицію Євросоюзу та НАТО, а також особливу прихильність членів цих організацій — Польщі, Литви та, останнім часом, Румунії.

До союзницької підтримки, яка надається Україні засобами «м’якої сили», передусім належать санкції щодо РФ. Обсяг, характер та глобальні масштаби цих санкцій не лише стали ефективною відповіддю Росії з боку Заходу, а й засвідчили його єдність та рішучість у відсічі діям агресора. За визначенням Президента США Б. Обами, реальна сила означає, що ви можете отримати те, що потрібно, не вдаючись до насильства. Віддаючи належне героїчному спротиву України російській агресії власними засобами, слід підкреслити, що без «реальної сили» США та ЄС російські збройні сили навряд чи зупинилися би у Криму та на сході Донбасу. «Проект Новоросія», як відомо, охоплював значно ширші території України.

Всупереч тиску РФ, Брюссель забезпечив Україні безпрецедентні обсяги реверсних поставок природного газу, що дозволило Києву позбавитися особливо болісної для нього енергетичної залежності від Москви. Надзвичайно важливою політичною та економічною підтримкою для України стали підписання та ратифікація Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, внесення Єврокомісією Раді ЄС пропозиції щодо безвізового статусу для України, фактично в умовах війни Росії проти неї. Європейський Союз продемонстрував стратегічне бачення та рішучість, ввівши та тричі подовживши дієві, в тому числі секторіальні, санкції відносно РФ. Вперше в історії України, безпосередньо на західних її кордонах знаходиться набагато впливовіше за Росію об’єднання держав — фактичний союзник України, з яким вона перебуває у відносинах асоціації.

На особливу увагу заслуговує належна оцінка ключової ролі США у підтримці України та відповіді на російську агресію, в тому числі з урахуванням відносин цієї країни із учасниками «нормандського формату». Підтримуючи Україну в своїх стосунках з реваншистськи налаштованою ядерною РФ, США активно використовують «м’яку силу» та мобілізують для цього своїх європейських союзників. Підписаним Президентом США 18.12.2014 року законом про підтримку свободи України запроваджено санкції проти РФ та надання допомоги Києву у військовому, оборонному, енергетичному та цивільному секторах. Економічна підтримка Вашингтона кредитними гарантіями вже дозволила Києву залучити 2 млрд. доларів на зовнішніх ринках із рекордно низькими ставками. Ще 1 млрд. доларів для підтримки економічних реформ надійдуть до Державного бюджету України у результаті Угоди між урядами України та США від 3 червня 2016 року. Слід особливо наголосити на принциповій відмінності характеру умов надання підтримки Україні Заходом — від російських кредитів. Якщо в першому випадку йдеться про проведення демократичних реформ, орієнтованих на підвищення добробуту її громадян, то у другому йшлося про відмову від євроінтеграції та консервацію олігархічно-кланових порядків під патронатом Москви.

Після історичного виступу Віце-президента США Д. Байдена у Верховній Раді України 08.12.2015 року та його заяви: «Америка стоїть поруч із вами», а також запевнення: «США продовжать протистояти російській агресії», — стала очевидною наявність союзної з Україною глобальної наддержави. В умовах триваючої російської агресії проти України та концентрації збройних сил РФ на її кордонах, принципове значення має те, що бюджет США на 2016 рік, вперше за час існування двосторонніх відносин, включає сотні мільйонів доларів на військову допомогу Києву. Триває постачання сучасної військової техніки, здатної зберегти життя захисникам України.

У контексті подальшого розвитку україно-американських стосунків варто згадати не лише про можливості такого інструменту, як Хартія Україна—США про стратегічне партнерство від 19.12.2008 року, а й про потенціал перспективного для України союзу із США у форматі MNNP — особливого партнерства США з країнами поза НАТО, який вже мають Японія, Ізраїль, Республіка Корея, Австралія та ряд інших країн. У разі реалізації рішення Сенату США від 11.12.2014 року щодо підтримки цього статусу для України, Київ отримає доступ до даних супутників, високоточної зброї, сучасних засобів зв’язку, а також інструкторів. ВПК України мав би можливість брати участь у спільно фінансованих дослідженнях, використовуючи кредити для україно-американських розробок, а також у виконанні контрактів із створення, ремонту та обслуговування американської армійської техніки. Хоча статус військового союзника США не передбачає прямого зобов’язання з боку Вашингтона щодо військової підтримки, він здатний істотно посилити спроможність Збройних Сил України та ВПК, створивши запобіжник проти агресії Росії у вигляді загрози безпосередньої конфронтації із США.

Членство України в НАТО та відносини Заходу із Росією. Інституційні засади підтримки України з боку Північно-Атлантичного Альянсу випливають із Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору від 09.07.1997 р., а також із проголошеної у фінальному комюніке Бухарестського саміту НАТО (02.04.2008 р.) — перспективи членства України в НАТО. Водночас, у ході опрацювання модальності взаємовідносин Києва з Альянсом у сфері безпеки може бути використано досвід підписаної у вересні 2014 р. тристоронньої угоди про військову та цивільну підтримку НАТО Швеції та Фінляндії, у разі загроз безпеці, катастроф тощо (HOST — Natіon Support). Зазначена угода уможливлює проведення операцій Альянсу за межами зобов’язань ст. V Вашингтонського договору.

Опосередкованою підтримкою України та стимулом для її приєднання до НАТО виступають дії Альянсу із забезпечення своєї військової присутності у країнах Східної Європи (Польща, Румунія, країни Балтії), які свідчать про рішучість та практичне наповнення солідарності проти російської загрози. У даному контексті, для України конче необхідно розвивати військове співробітництво із цими країнами, особливо із сусідніми членами НАТО та Туреччиною. До того ж історично обгрунтоване та наповнене сучасним змістом союзництво із Польщею та Литвою доповнилося рішучою проукраїнською позицією Румунії, що відчула зростаючу загрозу внаслідок анексії Росією Криму.

У зв’язку із застереженнями Кремля щодо загрози безпеці РФ, яку створює «наближення НАТО до її кордонів», слід відзначити, що анексією Криму та його перетворенням на свій стратегічний плацдарм саме Росія присунула свої збройні сили до кордонів країн НАТО, створивши конфронтацію в регіоні Причорномор’я та пряму загрозу Румунії, Туреччині та Болгарії.

Москва передислоковує військові частини із центральних районів на захід та формує нові дивізії й військові бази поблизу від кордонів України, зокрема, у Брянській області, за 340 км від Києва, а також поруч із країнами Балтії та Польщею. Росія чинить тиск на Білорусь, прагнучи, на додаток до вже створеного «єдиного оборонного простору», розмістити авіабазу в Бобруйську.

Торкаючись аргументів російської сторони щодо небезпеки, яку може являти географічна близькість території України — члена НАТО, для промислових центрів та столиці РФ, слід нагадати, що довжина автомагістралі від кордону України до Москви становить майже 500 км, а від кордону члена НАТО Естонії до Санкт-Петербурга — 160 км.

Північно-Атлантичний Альянс об’єднує демократичні держави, тому Російська Федерація, вже маючи на західному кордоні п’ять сусідніх із нею членів НАТО, не ризикує загрозою вторгнення. Водночас Польща, Литва, Латвія та Естонія, подібно до України, неодноразово ставали об’єктом російської агресії та перестали бути «спокусою легкої здобичі» для свого сусіда лише після вступу до НАТО.

Слід особливо підкреслити, що «драматизація» ймовірних наслідків вступу Києва до Альянсу виступає складовою експансіоністської стратегії російського керівництва та опосередковано демонструє ключовий характер саме цього кроку для забезпечення суверенітету та територіальної цілісності України. Для кращого розуміння того, що НАТО володіє секретом нейтралізації «непередбачуваності» реагування Росії, а перед цим СРСР на прийняття до Північно-Атлантичного Альянсу найбільш «спокусливих» для Москви сусідів, свідчить наступне.

Підготовка до вступу в НАТО Польщі (1999 р.) та особливо країн Балтії (2004 р.) відбувалася в умовах категоричного несприйняття з боку президента РФ Б. Єльцина, а згодом його наступника В. Путіна. Проте невдовзі Москва звикла до реалій, а у нових членів Альянсу з’явилася надійна платформа для розбудови рівноправних відносин з Росією.

Про неспроможність аргументації щодо неприйнятності для Росії її сусідства із НАТО свідчить те, що, незважаючи на тиск з боку СРСР, Норвегія вступила до Альянсу 1949-го, а Туреччина — 1952 р. В обох випадках на чолі набагато впливовішого, ніж нинішня Росія, СРСР стояв не менш агресивний, ніж діючий президент РФ — генералісимус Й. Сталін. Причому своїм вступом до НАТО Туреччина дала відповідь на територіальні претензії із боку Москви та її вимоги щодо облаштування радянської військово-морської бази у Чорноморських протоках. Як засвідчили наступні події, у Північно-Атлантичному Альянсі прийняли ефективне за своїми наслідками рішення. Туреччина не лише стала надійною перешкодою радянсько-російській експансії у Південній Європі, а й досягла значних успіхів в економічних і політичних перетвореннях.

Торкаючись формування позиції НАТО, здатної спонукати цю організацію до схвалення іноді непростих, але своєчасних рішень, варто нагадати, що, не отримавши 2008 року в Бухаресті плану для членства в НАТО (ПДЧ), Україна, а перед нею Грузія — зазнали з боку РФ агресії, яка призвела до безпрецедентної, після завершення холодної війни, та загрозливої для міжнародної безпеки конфронтації Заходу із Росією.

У цьому контексті слід зазначити, що стратегічний партнер і союзник України — США не лише послідовно виступали за надання у Бухаресті ПДЧ Україні та Грузії, але й нагромадили досвід рішучих дій у двосторонньому форматі з метою підтримки країн, які стали жертвами агресії. Зокрема, з метою припинення радянської експансії на Корейському півострові, 01.10.1953 р., через два місяці після припинення вогню, США підписали із Республікою Корея спільний договір про оборону. У результаті, у цієї зруйнованої війною країни з’явилися передумови, щоби згодом перетворитися на одного із азійських «економічних тигрів» із демократичною політичною системою.

Розташована на геополітичному перехресті, багата на ресурси та потенційно економічно потужна, а отже, здатна утримувати та, разом із союзниками, озброювати і навчати сучасну армію, Україна здатна не лише бути партнером НАТО, який вже виступає як донор трансатлантичної безпеки, стримуючи військову агресію з боку РФ. За наявності «цивілізаційної перепустки» у вигляді реформованої економіки та політичної системи, Україна здатна перетворитися на важливого та надійного члена Північно-Атлантичного Альянсу.

Всупереч деяким хибним уявленням, статутні документи НАТО не містять обмежень щодо членства країн, які мають територіальні проблеми. Про це свідчить прийняття до НАТО ФРН (1955 р.), ще до возз’єднання із нею Саару (1957 р.) та НДР (1990 р.), претензії одна до одної Великої Британії та Іспанії щодо Гібралтару, прикордонні конфлікти між Грецією та Туреччиною.

З огляду на те, що у найближчі роки безпека та стабільність у всьому Балтійсько-Чорноморському просторі залежатиме як від перетворень за європейським зразком в Україні, так і від рівня підтримки її зусиль з боку союзників, результативність згаданих перетворень одночасно є і союзницьким внеском України, і передумовою зростання її підтримки Заходом.

Торкаючись можливого впливу євроатлантичної інтеграції України на її стосунки з Росією, слід зазначити, що після анексії Росією Криму та триваючого військового протистояння із нею та її найманцями на Донбасі, саме членство в НАТО надало би Україні статусу, що відповідає рівноправним відносинам із Російською Федерацією, з використанням моделі, апробованої країнами Нової Європи. Змістовним наповненням україно-російських відносин, замість нинішньої ворожнечі та неприязні, у майбутньому стала би природна конкуренція двох найбільших країн Європи у створенні та застосуванні моделей суспільного розвитку, з метою надання кращих умов життя власним громадянам.

Позбавившись одвічної «спокуси Україною», і усвідомивши на рівні політичного керівництва та ментальності громадян остаточну окремішність колишньої провінції, а отже, неможливість відновлення імперії, Росія змушена буде відмовитися від хибної для її національних інтересів конфронтації із Заходом. Можна сподіватися, що за відсутності будь-якої перспективи контролю над Україною, а також під впливом викликів на східних і південних кордонах, Росія позбавиться нарешті «манії величі та комплексу меншовартості в одному флаконі» та шукатиме своє місце у новій архітектурі європейської і євроатлантичної безпеки.

Підтримка Заходом унікальної місії України, врешті-решт, здатна створити передумови для подолання його небезпечної конфронтації із Російською Федерацією та формування зони безпеки і стабільності від Ванкувера до Владивостока.

Євген БЕРШЕДА, член-кореспондент НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України.