Колись в Америці була золота лихоманка, нині в Україні — лихоманка тарифна. Золотошукачі копалися в надрах землі, керівництво України копирсається в напівпорожніх гаманцях пересічних українців.
Якісь у нас люди поробилися надто похмурі та критикливі. І те їм не так, і це нікуди не годиться. Тож слів не добирають, дістається на горіхи всім — аж до прем’єра та Президента включно. Саме на цю дражливу тему розмовляють, сидячи на лавочці перед багатоповерховим та багатоквартирним будинком його добряче підтоптані мешканці.
— І звідки тільки береться така нищівна критика знизу? — запитує один, очевидно, для затравки.
— Усе це через надвисокі тарифи на комунальні діла! — відказує другий. Гройсман наче й розумний чоловік, а ось ця його лінія, між нами кажучи, ні в дугу!
Перший охоче погоджується: і справді — ні в дугу! І в нього теж, мабуть, не вистачить пфенігів, щоб розплатитися за коммуналку.
— Чули новину? — веде далі другий. — Наш добропорядний колега зі сто не пам’ятаю якоїсь там однокімнатної квартирки пан Кирило учудив таке, що далі нікуди. Він уже давненько живе сам, тож прийняв до себе як співмешканку власницю такої ж квартирки пані Катерину.
— Вони що, оженилися?
— Та ні! Коли людям під сімдесят, то яка вже тут женячка? Тут суто економічний інтерес...
Тільки чоловік проказав ці слова, як із під’їзду виходить пан Кирило власною персоною й прямує до лавочки. То сусіди його делікатно запитують: чи правду люди кажуть, чи, може, брешуть?
— Це ж тепер які тарифи на газ, гарячу воду, а може, й ще на щось! Їх же сплачувати доведеться, а з чого? — заходився розповідати пан Кирило. — От я й придумав вихід із цієї безвиході. Зустрічаю свою давню знайому Катерину, яка живе п’ятьма поверхами вище за мне, і кажу: маю до вас, шановна Катю, ділову пропозицію. Може, вона видасться вам надто несподіваною, бо ми з вами замолоду, наче, й не любилися, але тепер, коли і ви, і я зосталися самотніми, а пенсії наші точно не міністерські, то як нам із тими тарифами поодинці впоратися?..
Отакий роблю вступ, а вона тільки очима кліпає, бо не розуміє, до чого хилю. То я вирішив додати ще й політики. Кажу їй: колись більшовики кликали всіляку злидоту, названу пролетаріями, гуртуватися, щоб нищити буржуїв, а наш народ той їхній заклик по-своєму переінакшив: «Голодранці всіх країн, до купи згепуйтесь!». Нарешті підводжу свою бесіду до запитання: чи не настав час і нам з вами, шановна Катю, єднатися? Тож маю до вас таку пропозицію: переходьте до мене жити, Катю! Ви будете вареники ліпити та юшку на нас двох варити, а я на Дніпрі рибалитиму та ще й вашу сучку Матильду вигулюватиму. А дві пенсії все-таки більші за одну. Якщо ж ви свою квартирку здасте якимось квартирантам, то буде щомісяця капати ще якась копійчина. Так і виживатимемо з тими анахтемськими тарифами.
Катерина спочатку трішки покомизилася, сказано, жінка, — потім запитала, чи не збираюся я її кривдити? Ну я їй пояснив, що я не пияк, маю спокійну вдачу, вона ж як жінка мені давно подобається. Та й у гурті, що не кажіть, а жити веселіше. А коли щось не так — то її квартирка нікуди не поділася, шлях до відступу завжди залишається... Тож погоджуйтеся, шановна Катю!
Ось так ми й зійшлися. Нічого, живемо, притираємося одне до одного. І на душі в кожного з нас повеселішало, та й тарифи тепер не так лякають...
Серед слухачів пана Кирила був і я, автор цих рядків. Мене приємно здивувала його винахідливість у подоланні, здавалося б, економічної прірви. І нарешті до мене дійшло, що це ж і наше високе керівництво в такий крутий спосіб змушує населення країни ворушити мізками в економічному сенсі й вдаватися до розумних дій! — такий був мій перший висновок. І, як з’ясувалося пізніше, він виявився дещо поспішливим.
А тут саме давній дружбан моїх синів Григорій разом із дружиною та дитиною нагострив лижі за океан. Тож перед відльотом я його запитав: чому це він зривається з насидженого місця, що йому в Україні не до душі? Він помовчав, можлива, розмірковуючи, чи треба взагалі відповідати? Зрештою, зронив:
— А що мене тут тримає? Копійчана робота? Божевільні ціни? Чи, може, зашморг комунальних тарифів?
І поїхала родина за океан. А ще за кілька років до неї з України поїхали-полетіли в різних напрямках мільйони молодих, розумних, освічених — хто лише на заробітки, а хто й назавжди. А тепер уявіть: якщо завтра запрацює безвізовий режим з Європою, скільки ще мільйонів українців недорахуємося?
Який висновок можна зробити з цього тривожного явища? Тільки такий: найдорогоцінніше, що має країна — людський потенціал, — спливає за кордон через неможливість на місці народження докласти зусиль до нормального влаштування свого життя, отже, й до будівництва незалежної України. Тобто, іншими словами, керівництво країни не переймається потребами простих людей, а це означає, що своїми недолугими рішеннями або утискує їх у комунальних межах, або й узагалі з легкою душею випроваджує з України.
Ці два випадки я взяв із життя нечиновних людей. Але є ще й олігархи — головні дійові особи в нашій сучасній дійсності. Підвищені тарифи на комунальні послуги їхніх життів не псують, бо вони, тобто олігархи, стоять над законом, податків не платять, жирують на нещастях українців, а нагарбане тримають в офшорах.
І тут виникало головне запитання: то що ми будуємо в Україні? Демократичне суспільство рівних можливостей?
Ой, навряд чи справді так! Швидше, ми всі гуртом старанно облаштовуємо процвітаючі олігархічні кубла паразитів, що повсякденно наживаються з людських нещасть. Думаю, що Путін-шалапутін у московському Кремлі задоволено сміється над тим, як українське керівництво, заганяючи народ до тарифної пастки, напрошується на черговий Майдан.
Мал. Олександра ДУБОВСЬКОГО.
