Кажуть, що учасникам АТО по поверненні не так легко знайти нову справу або повернутися до звичної. Але багато з них спростовують цю поширену думку. Пісня, народжена в АТО, та гра у гурті, картини бісером із патріотичним мотивом, викладацька та громадська робота — такий нині рід занять цих чоловіків, що не вагаючись стали на захист країни. Що допомагає їм, та що вони готові сказати іншим?

Їх «Срібне місто»

Для колишнього розвідника — коригувальника 93-ї окремої гвардійської механізованої бригади, мешканця Кам’янского (Дніпродзержинськ) Андрія Касенюка антидепресантом завжди була музика. Гітарист гурту «SіlverTown» потрапив у АТО із третьої спроби, у лютому 2015-го, під час четвертої хвилі мобілізації. В його військовій біографії, зокрема: Піски, Авдіївка, Красногорівка. Демобілізувався він 30 березня 2016-го. Зі сходу Андрій привіз пісню «Україна — це ми» — її колектив виконував на фестивалі «Пісні, народжені в АТО», що відбувся в Дніпрі у травні цього року. Історія композиції почалася із того, що чоловік знайшов гітару на Донеччині. «Вона валялась під КамАЗом, мастило на неї крапало. Забрав, спочатку спитавши, чи вона нікому не потрібна. Трошки привів інструмент до ладу, попросив дружину надіслати струни. Грав поволі, «заважав хлопцям спати» (вдень ми відпочивали потроху, оскільки воювати доводилося в основному вночі)», — згадує музикант. За його словами, аби боєць не бринькав просто так, пісню «змусив» написати командир. Останній, до речі, став її співавтором, адже йому належить один рядок.
На фестиваль гурт потрапив випадково. Про те, що планується подібний захід, Андрію написав товариш із роботи. «Сходив до нас у міськраду, там залишив свої дані, а вже ввечері надіслали посилання на Фейсбук. Заповнив заявку, відправив, і почалось», — каже хлопець. До речі, композицію колектив, який грає важку музику, представив в акустичному форматі. Невдовзі буде готова фінальна версія пісні, вже у звичній для гурту манері.
Музика, якою він займається із 14 років, вивчившись самотужки, завжди поліпшувала Андрієві настрій. Нині він продовжує грати у складі «SіlverTown». Колектив з’явився у 2012 році, у ньому тоді зібралися учасники декількох відомих місцевих гуртів, що розпалися. Торік музиканти врешті знайшли чудового вокаліста. Хлопці, з якими Андрій грає, кажуть, що той, навіть перебуваючи у АТО, турбувався, аби колектив збирався і продовжував репетиції.
Колишній боєць працює електрозварником на Дніпродзержинському коксохімічному заводі, підробляє діджеєм, заочно навчається у місцевому технічному університеті. Хлопцям же, що повертаються із АТО, Андрій бажає у мирному житті пробувати щось нове. «Стріляти ми навчилися, тож і щось інше зробити зможемо», — каже він.

Сімейна майстерня добровольця

У житті дніпрянина Владислава Кураленка був Євромайдан, потім — чергування на блокпостах у Дніпропетровській області. У квітні-травні 2014 року, коли почали розгортатися події на сході країни, він пішов у військкомат. Але через медичні обмеження там відмовили. Тож Владислав зібрав речі та поїхав у ДУК «Правий сектор». Перші бої були під Карлівкою, потім — аеропорт, Піски. Після повернення із зони АТО (а це було у березні 2015-го) чоловік почав шукати роботу, але через «дірку» у трудовому стажі у півтора року влаштуватися було складно. Робити ж крок назад Владислав не хотів.
Із бісером він почав працювати рік тому. Попросив дружину Яну, яка вишивала для себе, показати, як це робити. Та спочатку відмовлялася, але потім навчила. Звичайно, не все вдавалось одразу. Найскладніше, за зізнанням майстра, було, коли плуталась нитка. «І робота літала, але вийдеш на кухню, походиш, заспокоїшся, розплутаєш нитку та продовжуєш» — розповідає Владислав.
А сімейна майстерня «Вишивка для доброї справи» починалася з того, що пара виробляла невеличкі картини у подарунок для друзів, знайомих. Ті врешті поцікавились, чому б не продавати роботи. Спочатку родина відмовлялася, але згодом почала викладати картини на Фейсбук. Нині обсяги вже значно більші — сім’я майстрів удвох ще справляється, але можливості розширюватися поки що не має. Парі зараз надходить багато замовлень із-за кордону — Німеччини, Італії, нині — із Швейцарії. Декілька робіт поїхали до Америки. Якщо спочатку це були виключно картини, то нині у сімейній майстерні роблять одяг, вироби із алмазної мозаїки, стрічок (останнє — творчість дружини). Час від часу частину коштів від проданих картин родина віддає у благодійний фонд «Добродій» на лікування діточок. А ще Владислава запрошують на майстер-класи до школярів. Щодо нової справи, то чоловік згадує, що все починалося не тільки через відсутність роботи, а й як певна арт-терапія. Він підрахував, що на день пришиває десь 3—3,5 тисячі бісеринок. Виходячи із цього, майстер визначає, скільки часу знадобиться на ту чи іншу картину. Улюблені ж мотиви — патріотичні.
Владислав Кураленко не виключає для себе і інших можливостей щодо працевлаштування. Він був одним із тих, хто пішов на перший бізнес-тренінг в Дніпропетровській ОДА. На переконання чоловіка, потрібно вчитися жити мирним життям. «Треба зробити крок через пережите, адже у тебе є родина. Потрібно для себе зрозуміти, що досить воювати», — каже він.

Екологія, «воєнка», «20-й легіон»

Мешканець Дніпра Дмитро Кошка теж потрапив у АТО не без непорозумінь, із другої спроби по другій повістці. І хоча була можливість залишитися нести службу у райвійськкоматі, хлопець обрав службу у 20-му батальйоні тероборони «Дніпропетровськ» (із часом він став 20-м мотопіхотним батальоном 93-ї ОМБр). За військовою спеціальністю був танкістом, але оскільки набирали піхоту, легким рухом пера став командиром взводу. У його житті були: Маріуполь, Красногорівка, Мар’їнка, Авдіївка. Він отримав осколкове поранення ніг на блокпосту під Мар’їнкою. Лікувався, потім повернувся у батальон. За героїзм був удостоєний нагороди — ордена ім. Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Демобілізувався Дмитро 11 травня 2015 року. У вересні повернувся до роботи на кафедрі екології Національного гірничого університету. Окрім того, атовець рік на чверть ставки, за невеличку зарплатню (приблизно 600 гривень на місяць за сім годин викладання по суботах) працює на військовій кафедрі свого вишу. Туди він попросився сам. Каже, що потрібно передавати досвід. Він сам колись відучився тут, отримавши звання молодшого лейтенанта. «Коли лежав у госпіталі, однокурсниця надіслала повідомлення, згадавши, що під час навчання в університеті питала, навіщо потрібна «воєнка». Відповідав: а якщо війна, хто батьківщину захищатиме? І ніхто не міг подумати, що таке справді може трапитись». Нині Дмитро, як викладач, намагається змінити ставлення студентів до життєвих питань, зокрема, до питання корупції.
Зараз атовець також є в. о. керівника ГО «20-й легіон» (створена у квітні 2015 року), яка допомагає отримати землю демобілізованим бійцям. Громадська організація також нині шукає кошти під цікавий проект будівництва економічних будинків із екологічної сировини, площу яких можна буде розширяти залежно від потреб власника — проекти таких споруд вже є.
На думку Дмитра Кошки, після демобілізації більше можливостей закривається, аніж відкривається. Учасники АТО, за його спостереженнями, ідуть у громадські, силові структури, політику, стають волонтерами. Багато із них повертається назад до армії. «Але я відразу налаштовував своїх хлопців, аби не чекали, що по поверненні їх усі вважатимуть героями. І багато з них це розуміли», — каже він. До речі, до того як потрапити на війну, Дмитро, окрім викладання, заробляв фотографією, зокрема, на весіллях. Але після повернення душа до цього вже не лежить.

Віднайти світ

Як каже Світлана Дорошенко, психолог психологічної кризової служби Дніпра, у людей, що повернулися із АТО, змінюється система цінностей. Вони починають по-іншому ставитися до багатьох речей, зокрема, до грошей, їхньої ваги у житті. Тож можна зрозуміти, чому захисники України шукають нову діяльність. І це для психологів зазвичай добрий знак.
 Багато демобілізованих бійців повертаються на колишнє місце роботи. Проте, за словами Світлани Дорошенко, не всі вони з тих чи інших причин знаходять порозуміння у колективі, адже наші захисники подорослішали значно швидше, ніж суспільство.
Щодо творчості, то психолог вважає, що вона має певний терапевтичний ефект. Наприклад, завдяки такій вдумливій роботі, як вишивання або малювання, колишні атовці заново віднаходять, складають зруйнований світ.

Дніпропетровська область.

 

 

Андрій Касенюк — гітарист гурту «SіlverTown».

Фото із архіву гурту.

 

 

Улюблені мотиви Владислава Кураленка — патріотичні.

Фото зі сторінки на Фейсбук Владислава Кураленка.

 

 

Дмитро Кошка повернувся до роботи в НГУ.

Фото автора.