або Як іграшка на броньовику піднімає настрій прифронтовому місту
На вході до штабу батальйону спецпризначення «Донбас» — великий дорожній знак із назвою населеного пункту, відомого тепер не лише в Україні, — Широкине. Із цього колись курортного, а нині знищеного села начальник штабу батальйону полковник Сергій Акимович (на знімку) разом із бойовими товаришами вийшов у липні минулого року — після того, як добровольчі підрозділи прибрали з першої лінії оборони. Кадровий військовий, офіцер інженерних військ за освітою, депутат Кам’янець-Подільської міської ради, він пішов добровольцем у вересні 2014-го, вражений трагедією під Іловайськом. У районі Маріуполя — з березня минулого року. В інтерв’ю «Голосу України» співрозмовник говорив про уроки війни і про те, чому відновлення миру залежить не лише від ситуації на передньому краї.
Фото автора.
— Сергію Георгійовичу, чому ви обрали батальйон «Донбас»?
— Так склалося, і не шкодую. На військову пенсію пішов у 34 роки: позаду були служба на Далекому Сході й Закавказзі. Був варіант залишити російську пенсію, вона набагато вища, і приїздити раз на три місяці забирати. Я так не зробив. Пенсія в мене смішна. Зате я повернувся додому. Проте не думав, що через п’ятнадцять років піду знову до війська.
Спочатку був рядовим, потім інструктором з інженерної підготовки. Потім став займатися тим, чим займався завжди, — фортифікаційними спорудами. Вчити хлопців. Уперше до зони АТО поїхав неоформлений, як волонтер. За Лисичанськом, біля Бахмутської траси, ми пробули майже два місяці.
У лютому 2015-го, під час чергової хвилі мобілізації, призвався, став командиром інженерно-саперного взводу в батальйоні. У званні підполковник. Нічого — нормально, жодних амбіцій чи пафосу. Майже на всі ротації до Широкиного їздив: там чергувалися «Азов» і «Донбас», бо постійно витримувати важко, шалені обстріли. Широкине — як рідний дім. Знаєш усі виходи, всі позиції. Багато було зроблено з розмінування, фортифікації. Свою справу робив.
— Отже, ви пробули в Широкиному півроку. У чому значення цього населеного пункту?
— Він був і є стратегічним. Розташування — в такому собі котловані. Праворуч і ліворуч — висоти. Плюс вихід до моря. Ми утримували висоту на західній околиці. Якби відійшли звідти, супротивник міг би з усіх видів артилерії обстрілювати Маріуполь. Як відомо, в січні 2015-го мікрорайон «Східний» обстріляли із «Градів», загинули мирні мешканці. Щоб не допустити повторення такої трагедії, щоб відвести якомога далі артилерію супротивника від приморського міста, ця територія була відвойована. Майже чотири місяці йшли жорстокі бої, це була одна з «гарячих» точок.
Ворог прагнув за будь-яку ціну забрати Широкине, щоб тероризувати весь півмільйонний Маріуполь. Якби їм це вдалося, нині не було б збільшення кількості людей, відновлення життя. А цього літа, бачу, в місті стало набагато більше машин і людей, і це впадає у вічі. Торік — втричі менше. Тобто люди повертаються, частина переїжджають з окупованих територій. Уже й футбол проводять, потяг запустили. Ідеться про відновлення аеропорту. А Широкине було і залишається важливим пунктом. Хоча за Мінськими угодами повинно бути нашим. Ми в це віримо і хочемо цього добиватися.
— А Мінські угоди як позначаються на ситуації на фронті?
— Сьогодні не дуже зрозуміло, що там із цими угодами. Як бачите, нам забороняють давати відповідь на обстріли, а щодня, на жаль, дізнаємося про наші втрати, про нові жертви. Незрозуміло, за рахунок чого можемо це перемир’я утримувати і за рахунок чого можемо визволити територію України. Коли там і російські військові стоять, і російські найманці. Плюс наша «гопота». Є і звичайні люди, яких у такі умови поставлено. Не всі з того боку — сволота.
Війна — це біда. Зламані долі. У прифронтовій зоні немає цілого населеного пункту. З одного боку, війна — це момент істини. З другого — трагедії людей. Особисті трагедії.
У Широкиному не жили мільйонери й мільярдери. Жили звичайні люди, українці. Які мали бізнес на відпочинку, городи. Якесь сільське господарство було, ферми. Багато мешканці вклали в туристичний бізнес. Але сталася біда. У них нині нічого не залишилося. Їм немає куди повертатися. Уявімо, що сьогодні все припинилося, — там потрібно ще кілька років, щоб розмінувати село і все навколо. Не кажу вже про те, щоб щось відбудовувати. Я по-людськи цим потерпілим співчуваю.
— Приблизно половина мешканців зруйнованого села переїхали до Маріуполя, стільки ж — на тимчасово непідконтрольну територію, до Новоазовська. Чи вірите ви у примирення людей різних поглядів після війни?
— Мешканці Маріуполя і нині спілкуються з людьми по той бік лінії розмежування. Коли ті приїздять по пенсії, по продукти. Питання не в примиренні. Проблема в тому, що мізки в Маріуполі, Новоазовську й далі промиває російське телебачення. На повний хід. Стоять супутники, люди дивляться путінську пропаганду. Тому якщо й мають деякі факти, як і бачать на власні очі, — вони перекриваються професійними діями пропагандистів.
Наприклад, у прифронтовій зоні про нас поширюють чутки, нібито українські військовослужбовці заробляють на війні шалені гроші. «Сім тисяч гривень — хіба це багато?» — запитую одного. — «Ні, — погоджується, — але ж кажуть, що більше».
Коли був обстріл Сартани у вересні минулого року, все селище гуділо, мовляв, це ми з «Градів» лупонули. «А з якого боку прилетіло?» — цікавлюся. — «Із Саханки», — відповідає мешканець. — «А хто в Саханці?» — «ДНР», — замислюється той. — А ракета о-о-ось так летить!» — намагається довести неможливе. Пропаганда працює. На жаль, контрпропаганди мало. І нефахова.
— Ви зазначили, що займалися фортифікаційними спорудами в Широкиному. Як фахівець, як оцінюєте рівень цих споруд?
— Багато що зроблено ще до нас. На жаль, купа недоліків виявилася по факту, коли більше половини таких споруд у зоні АТО вже було збудовано. З тими помилками, які тепер вилазять. Якщо вже такі кошти витрачали — можна було б зробити, щоб було на рівні. Там дуже багато запитань. Я можу про це годин п’ять розповідати. Є така військова наука — фортифікація. У нас в Україні про неї забули зовсім. Усе, що будується, — це на свій страх і ризик, і на тих знаннях, які отримували військові давно. Сьогодні нормативної бази для таких укріплень немає. Кожен робить на свій розсуд.
— Якщо подивитися, як «заривається» в землю Донбас, — виходить, ми готуємося до тривалої оборони, а не до наступу?
— Однозначно. З другого боку, будь-який наступ може бути лише з добре підготовленої оборони. Якщо в тебе тилів немає, а наступ провалився, — ти матимеш набагато гірші наслідки, ніж коли сидів би в обороні. За нашими даними, нині в супротивника «не цукор». На блокпостах і спостережних пунктах у них набагато менше народу, ніж було раніше. Особливо на передовій. У них багато дезертирів.
А в принципі Росія хоче конфлікт заморозити. Зробити Придністров’я, те саме, що зробили в Абхазії, Північній Осетії.
Побутує думка: ось ми зараз у Україні побудуємо Європу, і всі решта одразу побачать і перебіжать. Це нісенітниця. Візьміть дві Кореї: одна — комуністична, друга — капіталістична, чи демократична. Живуть по-різному, але ніхто бігом так не перебігає. І нічого не дає те, що одні живуть краще набагато, а інші голодують. Усе одно пропаганда, державна машина всіх тисне. Так само Росія створює систему тиску в цих маленьких анклавах — «ДНР/ ЛНР».
— Тоді який шлях до визволення тимчасово окупованих територій, на ваш погляд?
— Україна повинна, по-перше, перестати красти. Починаючи від найменшого начальника до найбільшого. Тоді будемо європейською країною. Буде і нормальний безвізовий режим, і торгівля — все. А поки існує всеохоплююча корупція — пуття не буде. Необов’язково повинні керувати державою люди бідні. Заробив — прекрасно. Але коли прийшов на державну службу — стоп. Ти тут працюєш, а не заробляєш. А у нас вмикаєш новини — то бурштинова мафія, то горіхова мафія, то контрабанда. Що це за держава, в якій ніхто ні за що не відповідає?
Питання відновлення миру на Донбасі вирішується не лише в Києві, а й по всіх містах. Корупція — це явище, яке роз’їло суспільство. Вона залізла до кишені кожного з нас. Якщо чекатимемо, коли за нас добрий дядько в Києві щось зробить, — я в це не вірю. Тому що гарний дядько приходить до влади з гарними намірами, але коли з’являються нечувані суми, ці гарні почуття зникають.
— Пригадайте, будь ласка, епізод, який вас приємно вразив.
— Коли ми в Широкиному стояли, хлопці знайшли маленьку іграшку-корівку. На батарейці, натискаєш — мукає. Прив’язали до броні нашої саперної машини, на якій ми виконували всі завдання. Я подивився: ні, несерйозно. Бойова машина — і тут корівка така дитяча. Але бійці переконали мене.
Десь за тиждень їхали через Маріуполь. Наша машина зупиняється на пішохідному переході. Дівчинка років шести-семи йде з мамою. Похмурі обидві. І мала бачить цю корівку, маму смикає: дивись. Вони дивляться на військову машину, трохи перекошену, бо під обстрілом була. Починають посміхатися. І тоді я зрозумів: правильно, що причепили іграшку. Потім їздили Маріуполем, і всі нашу машину впізнавали по цій корівці. Одразу посмішка з’являлася. Потім усі почали фотографуватися з цією корівкою. Дуже добре, коли посміхаються діти... Це майбутнє України, заради якого ми, власне, всі живемо.
Військові машини переважно вітають жінки й діти. Помахають рукою — і вже настрій у хлопців піднімається.
— Яка історія дорожнього знаку, який висить на вході до штабу?
— Коли затихло в липні минулого року і ми знали, що нас Збройні Сили будуть замінювати в Широкиному, — було трошки сумно, що більше не повернемося. Виникла ідея забрати на згадку дорожній знак. Він стояв на в’їзді в село на трасі Маріуполь—Ростов. Там, де закінчувалися наші позиції.
Знак постійно прострілювався. Осколки — це результати обстрілів. Але настільки був зроблений якісно, тримався міцно. Ми спочатку його хотіли розкрутити. Не вийшло. Заіржавіли болти й гайки. Потім узяли кувалду — збити болти. Почали бити, дзвін на все Широкине. Наші вже подумали, що супротивник заворушився. Потім, як справжні сапери, зробили невеликий заряд, знак зняли, відтягли вбік і в безпечному місці, яке не прострілювалося снайперами, забрали. Тепер це наш трофей. Збираємося передати його в Київ до музею АТО.
Назва батальйон «Донбас» уже уславлена на всю Україну і весь світ. Ми переконані, що місцем постійної дислокації батальйону має бути Донецьк. І наша база повинна бути там. Звичайно, не лише кажемо, а й робимо все від нас залежне, щоб визволити територію нашої країни. Адже українці ніколи не зазіхали на чужі землі, все життя боронили лише свої.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
Із сектора «М» зони АТО.
Цю симпатичну корівку на броньованій машині з усмішкою зустрічали дорослі й діти.
Фото надано Оленою Трегубенко.
