«И весна, безусловно, наступит, а как же иначе...»
(Андрій Макаревич)
Внутрішню свободу відчуваєш тоді, коли перебуваєш у середовищі внутрішньо вільних людей. Про це кажуть багато росіян, які замість військової бази (у що перетворили Крим!), приїжджають в Україну — розвіяти «правду» Кремля. І обов’язково — покласти квіти в алеях Героїв Небесної Сотні та, як кажуть самі, «допомогти нашим хлопцям на фронті». Більшість моїх знайомих краще за українців знають карту бойових дій на сході України, госпіталі, де потрібні гроші й допомога волонтерів...
За два роки в нас з’явилося багато «нашого» — Україна, герої, перемога... А вчора знову прийшов лист із далекого Володимира: «Я всю ніч молилася й підтримувала енергетикою бійців. Тисячі людей у цю ніч не спали й молилися за перемогу!!! Волонтер обіцяв передати це хлопцям. Уявляєш, як їм буде приємно довідатися про це. Важко вам. Яка ж страшна ціна свободи. Але злу потрібно протистояти! Я вірю в Україну й українців! Усе вийде, усе відбудується». І мир Україна наближає не одна.
Володимир ПОТАПЕНКО (55 років, Естонія, проект-менеждер, народився в Росії, в Ярославлі, має українське коріння по батькові (він родом із Харківщини):
— Із 1989 року живу в Естонії. В Україні бував кілька разів — Харків і Харківщина, Київ, Умань, Крим, Львів... Кожне з цих місць за всієї їх несхожості одне на одного залишило незабутні враження. Львів для мене взагалі таке місце, чию ауру сприймаю як свою, іноді здається, що я вже колись жив там у минулому житті... Дуже люблю українську музику (і фольклор, і романси, і «Океан Ельзи» та ін.), завжди захоплювався акторською майстерністю Івана Гаврилюка, Костянтина Степанкова, Богдана Ступки. Про українську кухню говорити навіть не буду, нею треба просто насолоджуватися. Люблю і російську музичну, культурну та архітектурну спадщину (до речі, Ярославль дуже багатий на все це). І хоча я в якомусь сенсі тепер уже сторонній спостерігач, мені дуже прикро і гірко від того, що нині між українським і російським народами пролягла «смуга відчуження». Це ж дивовижно, що на початку XXІ століття з його різноманітними інформаційними можливостями люди продовжують із мазохістським захватом намотувати собі на вуха телевізійну локшину про «распятых мальчиков» та іншу маячню. Краще б Ремарка почитали, чи що... У його книжках саме ця атмосфера виписана дуже рельєфно. Однак мушу сказати, що ще з радянських часів дещо вже знав і про Голодомор, і про Західну Україну з Прибалтикою тощо, тому маю імунітет проти такої «локшини». Напевно, мені в цьому пощастило. Комусь (дуже і дуже багатьом) пощастило менше. Звідси й «обама чмо», і «можем повторить»... Наче повторити доведеться тільки 1945-й ...
А на «смузі відчуження» — шалена битва onlіne «ватників» із вишіватнікамі»... Думаю, хоч би як прикро це було усвідомлювати, але все-таки поки що не на часі говорити про «братні народи» і вже тим паче пропонувати влаштовувати примирливі пікніки на кордоні, поки українські матері та батьки втрачають своїх синів, а діти — батьків, а в Росію ночами йдуть «вантажі 200» з тими, кого «на Україні немає».
Ще не час... Рани довго загоюються. А якщо їх ще й ятрити, то набагато довше. Але завжди треба пам’ятати — і це найголовніше, — що живуть в Росії безліч розсудливих людей (а так і є!), об яких вщент розбивається навіть найвитонченіша пропаганда. Так, їм сьогодні нелегко. Але ж і геббельси, незважаючи на всю їхню щурячу живучість, теж не вічні.
«И весна, безусловно,
наступит, а как же иначе...»
(Андрій Макаревич).
Миру і добра!
Олександр ТВЕРСЬКОЙ (Москва, блогер):
— Я дивлюся, що фанати Путіна й «руського міра» не лише негідники, а й мають істотні ураження інтелекту й розумового процесу. Важкі органічні й необоротні порушення роботи головного мозку. Для тих із них, хто ще вміє складати з букв слова, я це пишу. (Дивися, мій зомбований двоногий вороже.)
Україна — вільна й незалежна країна.
Крим — це українська територія.
Майдан — це волевиявлення українського народу.
Війна в Україні — не громадянська, а з російськими бандитами, терористами, люмпенами, військовослужбовцями.
Європа, США й Західна цивілізація — це краще, що сьогодні є у цьому світі. Рівень культури, прогресу, свободи, ставлення до людини — найвищий. Там нічого не загниває, а тільки цвіте (на відміну від того смітника, де ти живеш). Тому ти, мій печерний патріоте, туди постійно їздиш відпочивати й користуєшся благами, предметами побуту, технікою, технологіями, автомобілями, виробленими на Заході.
Радянський Союз — це абсолютне зло, за масштабами своїх злодіянь переважаюче Рейх у рази. Сталін — вусатий приходський бандюган з однією звивиною в голові. Тужиш за совком?
Росія — це задвірки Європи. Її неповноцінний і невдячний нащадок. У тому плані, що свого в ній нічого немає, самобутнього, особливого, унікального, вибраного. Щось від Орди, більшість від Європи й нічого від себе. Чому б це не визнати і спокійно не розвиватися далі...
Ольга НЄЖНІКОВА (Москва, журналіст):
— Пам’яті «Нашествия».
Чому пам’яті? Адже фестиваль живий-здоровий і зовсім скоро збереться знову. Та тільки для мене й для всіх людей, які ще не зовсім загубили совість, він помер. Як той, колишній рок-фестиваль, рок-братерство, де людина людині — друг, а кожен зустрічний — апріорі твій однодумець, і по-іншому бути не може, де принцип «допоможи іншому» зведено в абсолют, тому що тут усі — свої, як інший світ, несхожий на звичайний «колючий», повсякденний світ — цей фестиваль помер два роки тому.
Щоправда, почалося це набагато раніше. Почалося це тоді, коли туди проникла вояччина. Спочатку «російські витязі» на літаках (який це стосунок має до музики?), потім — військова техніка, військово-польова кухня, і що далі — то більше усього цього. Із простого рок-фестивалю зробили парад російської вояччини. Причини цього зрозуміти можна з обидвох боків — із боку організаторів вони отримували за все це цілком непогані гроші, ну а міноборони рф, що присмокталося до найпопулярнішого рок-фестивалю, отримало можливість виховувати собі на майбутнє гарматне м’ясо. Тих, хто потім, ні про що не думаючи, піде помирати в окопи під Донецьком за фальшивий, підлий, гнилий «руський мір», про який йому розповіли на хорошому й романтичному рок-фестивалі.
Ніхто тоді цього не зрозумів. Уся ця вояччина сприймалася тоді добродушно — нехай буде, чого ж не бути? Військово-польова кухня — смачно ж! І недорого. А літачки так красиво літають над фестивальним полем. Ніхто тоді й уявити не міг, що зовсім скоро росія розпочне війну з Україною. І що красиві літачки були не просто так. Що година Х уже пробила, і тільки не всі ще знають про це.
І ті літачки й танчики теж зіграли свою роль. Хто знає, скільки тих, хто захоплювався красивими повітряними піруетами і вивчав нутрощі танка, хто їв смачну кашу з рук доброго солдатика, гниють тепер там, десь в українській землі? І скільки ще вирушать гнити? А фестиваль буде грати, співати й веселитися, переливатися фарбами, на сцену фестивалю вийдуть упирі, яких ми колись вважали музикантами, які вже покликали й знову кликатимуть своє вірне стадо помирати за свої шакалячі ідеали. А в променях західного сонця блищатимуть новенькі російські танчики, які потім красиво горітимуть в українських степах. А фестиваль буде співати й танцювати.
Тільки вже без мене.
Ви вбиваєте все, до чого доторкаєтеся...
Співай, стрибай, радій, брате. Розмахуй триколорною ганчіркою швидше, веселіше, вище. Завтра ти, а можливо, твій друг, а можливо, он той хлопець попереду тебе, що так голосно разом із тобою співає «не спеши ты нас хоронить», буде розірваний на шматки снарядом і похований безіменним десь серед териконів Донбасу черговою безглуздою жертвою цієї дикої, божевільної, підлої війни, яку розв’язала твоя країна. Але ж це буде завтра. А поки що світить сонце і грає музика.
А рок-н-рол мертвий.
Андрій РИБКА (Южно-Сахалінськ):
— Ученим ще тільки потрібно буде знайти ген холопа, але я вже знаю, в генофонді якої нації його слід шукати.
Варто лише п’ять хвилин подивитися російське ТБ, щоб зрозуміти: для справжнього росіянина вже якось навіть непатріотично не вбивати людей за кордоном.
«Татаро-монгольське» іго нікуди не поділося, воно лише переїхало в Кремль.
Підіть у магазин. Купіть собі глобус. А потім усю ніч крутіть його, тикайте у нього пальцем — і я вас запевняю: на всьому білому світі ви не знайдете ні однієї іншої країни, що була б рідніша Росії, ніж Україна.
Ось так просто: почувши щось там по телевізору про своїх братів-слов’ян від якогось там полковника, якого вони знають лишень якихось 16 років — взяти й одразу, масово, дружними рядами й колонами, підтримати цю брехню, а потім піти холоднокровно вбивати тих, з ким їх зв’язували століття. Це означає лише одне: всепроникна, всепоглинаюча генетична деградація нації.
У росіян були брати. Тепер у росіян братів немає. Їм тепер не відмитися... Утім, їх це зовсім не турбує.
Підготувала Натяля ЯРЕМЕНКО.
Традиційні антивоєнні пікети в Москві на Манежній площі.
Фото з архіву Ірини Яценко.
