Після повсюдного скорочення лікарських закладів у селах — до того ж і з населенням «на дві хати», і у великих промислових — мешканці територій, звідки поспіхом виїздив лікар Айболить, уже задумуються, як повернути назад втрачені заклади. Можливо, мине ще якийсь час і самі реформатори та оптимізатори усвідомлять: ламати легше, ніж будувати! 

У Капітанівці Новомиргородського району, що на Кіровоградщині, мешкають майже три тисячі осіб. Значна частина населення зайнята на виробництві — кожен четвертий працює на місцевому цукровому заводі, ще до півсотні — на елеваторі. А ще є цегельний завод, який, хоча й функціонує нестабільно, однак теж потребує робочих рук. Здавалося б, висока ймовірність травм на промислових майданчиках уже є достатньою підставою і вагомим аргументом для повноцінного фінансування місцевого медичного закладу...

Команда чітка: «Хворіти з 8-ї до 16-ї!»

Натомість на весь загал дорослого і дитячого населення (Капітанівка має велику школу й дитячий садок) держава залишила громаді амбулаторію і денний стаціонар, що втиснувся у приміщення площею... 93 (!) квадратні метри. Після 16-ї години в медиків робочий день закінчується (не з їхньої вини), двері до рятівного закладу зачиняються, а отже, надати фахову допомогу місцевому жителю, якщо його спіткало таке лихо, як побутова травма чи серцевий напад, нікому. У тому сенсі, що нікому офіційно. Звісно, і медична сестра, і лікар-терапевт, котрі мешкають в селі, виручать земляків. По-сусідськи. Тобто, якби ще й ці спеціалісти мешкали в Новомиргороді, то в людей із гіпертонічними кризами, з інсультами залишився б один вихід — молитися до приїзду карети «швидкої» і госпіталізації в райцентр.

«Оцю кімнату, куди хворі можуть прийти, щоб прийняти крапельницю, ми орендуємо в комунального закладу Новомиргородського територіального медичного об’єднання, — розповідає в.о. старшої медичної сестри (що в іншому варіанті фактично відповідало б посаді завідувачки) Наталя Третяк. — Ми працюємо з 8-ї ранку до 15.45. А оті всі кімнати, що ви бачите праворуч і ліворуч по коридору, — лише згадка про часи, коли ми були повноцінною лікарнею зі стаціонарним відділенням на 70 ліжок».

Наталя Миколаївна каже, що й тих решток медичного сервісу в Капітанівці не залишилося б, якби не патріотизм і наполегливість терапевта Лідії Нестеренко, котра завідує селищною амбулаторією сімейної медицини й ло-біює в райцентрі інтереси рідної громади.

Жити важко, лікуватися дорого

«Спасибі їй, що веде і комунальний заклад, і денний стаціонар! Спасибі медсестрі, санітарочці, аптекарям, які тут залишилися! — дякувала в переддень професійного свята медиків жителька сусідньої Тишківки Галина Середа, котра в спекотний день прийшла, щоб пролікувати свої задавнені хвороби. — Я ж колись тут народжувала своїх двох синів. Хіба така лікарня була?! З пологовим відділенням. З хірургією, де працював відомий лікар,.. забула, як його звали... Це добре, що мені з Тишківки діставатися сюди недовго й неважко. А якщо лежачий хворий? Або якщо комусь їхати здалеку?

«Нам пояснюють, що причиною скорочення стаціонарів, урізання ставок є недостатня «завантаженість» закладів пацієнтами-відвідувачами. А це неправда. Люди менше хворіти не стали, — суперечить капітанівська медсестра безіменному начальству, котре носить м’які портфелі й сидить «десь там нагорі» в зручних кріслах. — От і сьогодні в маніпуляційному кабінеті побували вже чоловік двадцять — мешканці Тишківки, Оситняжки, Пастирського. Спостерігаємо, що нині відбувається загострення хронічних хвороб. Але пролікуватися якісно, навіть у разі, коли, здавалося б, іншого вибору немає, нашим мешканцям не дозволяють їхні скромні статки. Тому й не лежать люди в лікарнях до завершення передбаченого лікарем курсу, що не мають по сто—двісті—триста гривень на кожен день і не можуть собі дозволити дієвих препаратів. Це стосується недугів серцевих, пневмонії, онкозахворювань. Чотири головні препарати для крапельниці на п’ять днів під час кризи ішемічної хвороби коштують шістсот гривень. А ще є пігулки. І щось треба купити попоїсти... Та плюс витрати на проїзд. Наприклад, з Оситняжки до Новомиргорода — тридцять гривень. Отак людина, зваживши всі фінансові обставини, врешті-решт вирішує взагалі нікуди не їздити й довірити своє здоров’я Богу».

«Не оставимо!»

Селищний голова Капітанівки Володимир Тітаренко (котрий, до речі, як і сини Галини Середи, народився в пологовому відділенні Капітанівської лікарні) сповнений рішучості поборотися за стаціонарне відділення.

«Цю лікарню, як і цукровий чи цегельний заводи, 170 років тому збудував граф Бобринський, — розповідає Володимир Олександрович, до останніх виборів — інженер на цукровому заводі. — І школу заснував він, і церкву, залізницю, училище збудував»...

Хоч як крути, а виходить, що впродовж останніх 150 років тутешні керівники й керманичі більше користувалися колись розбудованою поміщиком і промисловцем інфраструктурою, ніж думали про те, як залишити по собі слід. А тепер і справді «не до жиру», тепер зберегти б нажите, не дати зруйнуватися будівлям тієї ж лікарні, зупинитися заводу, який годує багато тутешніх сімей.

«Ми покладаємо великі надії на процес об’єднання громад і пов’язану з ним реформу оподаткування підприємств, які працюють на території сільських об’єднань, — каже селищний голова. — Тоді тільки прибуткового податку у нас залишатиметься півтора мільйона гривень. Із цих грошей можна буде й відремонтувати приміщення лікарні (там уже тепер покрівля вимагає негайної реставрації) й утримувати заклад на балансі громади. Так само, як його колись утримувала районна лікарня за рахунок фінансування закладів Міністерства охорони здоров’я з держбюджету. Попередньо селищні депутати вже дали свою згоду на утримання лікарні з місцевих надходжень.

Володимир Тітаренко покладає великі надії на «більші гроші» й розширені повноваження для капітанівського самоврядування. А тим часом в селі дещо робиться просто сьогодні. Приміром, закладено сквер у центрі, на місці нерентабельної аптеки будується центр обслуговування населення, де місцеві мешканці зможуть здійснити всі комунальні платежі (не виїжджаючи для цього до Новомиргорода), закуповуються відеокамери для забезпечення безпеки комунальних об’єктів і громадського порядку, депутати передбачили кошти, щоб змонтувати дві автобусні зупинки, висадити алею...

Спочатку — стабільність

«Для відбудови села або технічного розвитку підприємства потрібна насамперед стабільність у державній економіці, — каже директор Капітанівського цукрового заводу, вчорашній колега селищного голови Юрій Нечипоренко. — Знаєте, як у нас буває: сьогодні все добре, розвиваємося, а завтра твоє підприємство вже не потрібне. Наприклад, Золотоніський завод «Пальміра» — флагман вітчизняної цукрової промисловості, який пройшов кілька етапів модернізації й переробляв мільйон тонн сировини, тепер ріжуть на брухт. Загалом із 195 цукрових заводів України вижило 35... Думаю, нам у Капітанівці біда не загрожує. Минулого року завод переробив 275 тисяч тонн цукрових буряків, інвестор вкладає гроші в реконструкцію, зокрема закуповує центрифуги в Німеччині. Тут хороші люди, давні виробничі традиції. Капітанівку — її медицину, освіту... — треба берегти. Зробимо все, що в наших силах.

Дуже хочеться вірити в щирий патріотизм і ентузіазм тутешньої владної еліти. Підстави є. Адже привіз свого часу чоловік, котрий нині міцно стоїть на «капітанівському місточку», проект відбудови церкви — і вже на місці вчорашньої ідеї виник реально величний собор, що сяє навсібіч куполами.

Одне слово... Якщо місцевим лідерам, усупереч амбіціям високих чиновників, удасться повернути громаді лікарню зі стаціонаром і повноцінним режимом роботи, властивим для закладу, на допомогу якого люди сподіваються завжди — й опівночі, й у Новорічну ніч, — люди скажуть тисячу добрих слів на адресу депутатів, меценатів. А це — аванс...

 

 

Наталя Третяк надає допомогу Галині Середі.

Фото автора.