Про це прямо заявили представники Смолина Чернігівського району, де міністерство енергетики хоче закрити торфобрикетний завод. Як сказав голова Чернігівської районної ради Олександр Ларченко, курку, що несе золоті яйця, хочуть зарізати, щоб сьогодні наїстися м’ясом...

Виступаючих у прес-клубі «Ініціатива» на тему дерибану двох підприємств «Чернігівторфу» було близько десятка, і всі вони підтвердили, що такі наміри київської влади є. Скажімо, Ірванцівський торфобрикетний завод Семенівського району із 13 липня не має ліцензії на видобуток торфу. Причина? Борги. Але, щоб погасити борги — треба працювати, а шлях закриття заводу — це шлях до безробіття сотні працюючих, до закриття села Кути-2, де також живе сотня людей — колишніх і теперішніх працівників заводу, зрештою, шлях до знекровлення районного бюджету. Про це говорили директор Ірванцівського заводу Микола Степчук та голова Семенівської районної ради Василь Малкович.
Заступник голови Чернігівської обласної державної адміністрації Сергій Сергієнко підтвердив: справді, міністерство пропонує передати два заводи Фонду державного майна з наступним їх закриттям. В той же час районна і обласна ради пропонують інший шлях — передачу підприємств у комунальну власність. Сировина місцева, працівники місцеві, споживачі (значною мірою) теж — до чого тут Київ, якщо ми говоримо про децентралізацію і розвиток громад?
До речі, в Семенівському районі торфобрикетний завод — один із чотирьох бюджетонаповнюючих. Закривши завод, треба готуватись до закриття району.
Голова профспілкової організації Смолинського заводу Валентина Огієнко назвала дії київської влади, яка знов призначила їм директором представника проросійської групи «Терма-груп», економічною диверсією. Адже попередній ставленик цієї групи готував завод до ліквідації. «Реальна ціна торфу — 800 гривень, а вони виставляють ціну 1200. Приїжджають покупці брати по 1200 — піднімають до 1600. Все робили, щоб завод оголосити банкрутом. Тепер знову хочуть нам нав’язати людину, яка займалася ліквідацією шахт, доведенням їх до банкрутства», — гірко казала лідер профспілок підприємства.
І попередила: якщо міністерство не скасує рішення про призначення директора-луганчанина, працівники перекриють трасу на Київ. Присутній голова селища Гончарівського Віталій Рудник запевнив, що і відставники — військові, які є основною частиною населення селища, також приєднаються. Тим більше, шо від них до Смолина всього три кілометри. Володимир Поліщук, заступник голови Чернігівської районної ради, оцінив ситуацію також гірко, але справедливо: «На сході воюємо, а тут здаємо стратегічні інтереси». А призначеного міністерством нового директора назвав спеціалістом із банкрутства шахт і натякнув, що дерибан заводів лобіює народний депутат, прізвища якого не назвав.
Минулого року попит на торф різко зріс, і торф став стратегічною сировиною фактично. До того ж обидва підприємства не просять інвестицій — вони у них під ногами. Просять тільки не заважати працювати. Але Міністерство енергетики та вугільної промисловості, схоже, з більшою охотою йде на перемовини з проросійськими ставлениками на Донбасі, ніж дає можливість розвивати альтернативне паливо. Тож обласна державна адміністрація, як сказав заступник голови Сергій Сергієнко, просить Міністерство енергетики та вугільної промисловості скасувати рішення комісії про призначення директора Смолинського торфобрикетного заводу і провести прозорий конкурс та подовжити ліцензію Ірванцівському заводу. Останнє — у компетенції «Укргеології».
«Наші поїздки у Київ, — запевнив голова Чернігівської районної ради Олександр Ларченко, — це стукання головою у бетонну стелю». Але, як заявили смолинці, перекриття траси на Київ призведе до особистого візиту міністра Ігоря Насалика до них, замість поїздок в окупований Донецьк.
...Говорили багато. І все правда. Крім відповіді на поставлене у анонс зібрання питання: «Хто розвалює торф’яну галузь Чернігівщини?».
Крім подовження ліцензії Ірванцівському заводу і проведення прозорого конкурсу на посаду директора Смолинського заводу, треба з’ясувати, як утворилися борги, як були знищені інші п’ять торфобрикетних заводів Чернігівщини. Хай навіть злочин минув за терміном давності, але треба знати — хто із влади продавив ті рішення і хто розікрав заводи. Адже непокаране зло провокує нові його метастази.
Що ж до приватизації існуючих, останніх двох заводів з виробництва торфу в області, то на Чернігівщині — широкий простір для розвитку цього бізнесу. До речі, торф — це не тільки опалення, це ще й квітковий торф і для грибників, і Об’єднані Арабські Емірати із задоволенням його беруть у різних консистенціях... 195 родовищ торфу чекають розробки — будь ласка, нарізайте собі прибуток, а споживачам паливо. Звісно, не всі ті родовища достатньої потужності, але ж вибрати є з чого. Ні, треба комусь розвалити існуюче, захопити його, а потім диктувати ціну. Приватизацією не слід називати крадіжки, а злодіїв бізнесменами.