Державна установа «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН України» у Львові заснований ще 1940-го як філіал Київського інституту переливання крові та невідкладної хірургії. Із 1998 року працює як самостійна науково-практична установа. Діяльність його спрямована на з’ясування механізмів виникнення і розвитку захворювань крові, функціонування кровотворної та лімфоїдної систем, розробку та впровадження сучасних методів діагностики, лікування та прогнозування перебігу цих хвороб.
«Нещодавно ми відсвяткували 75-річний ювілей інституту. У нашому колективі 146 працівників практичної охорони здоров’я і 142 науковці. Маємо консультативну поліклініку, яка щороку надає майже 25 тисяч консультацій, охоплює понад 17 тисяч пацієнтів. 2007 року відкрили клініку і вже втретє проводимо її акредитацію. Раніше в інституті налічувалося 200 ліжок, нині є поки що п’ять десятків. Половина належить хірургії, а половина — гематології та інтенсивній терапії. Ще, до слова, 2002 року на базі Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, за активної підтримки керівництва цього навчального закладу, ми відкрили першу в Україні кафедру гематології та трансфузіології. Можна ефективно працювати і навіть, за сприяння, розширювати можливості надання високоспеціалізованої медичної допомоги гематологічним хворим. Адже все те, що ми маємо в інституті сьогодні, — здобуто за роки незалежності», — розповідає керівник цієї державної установи академік АНВО, доктор медичних наук, професор, головний спеціаліст НАМН України з гематології та трансфузіології Василь НОВАК (на знімку).

— Василю Леонідовичу, чим сьогодні займаються працівники Інституту патології крові та трансфузійної медицини НАМН України?
— Інститут моніторить захворюваність, поширеність у країні хвороб крові, кровотворної, лімфатичної систем, веде списковий склад (реєстр) хворих на гемофілію, хворобу Віллебранда та інші коагулопатії з усієї України, а також ми курируємо та відстежуємо інфікування збудниками, що передаються із кров’ю, у донорстві в державі серед потенційних та дійсних донорів. Проводимо що-
квартальний та щорічний аналізи інфікування, відправляємо звіти про це до Міністерства охорони здоров’я і до Національної академії медичних наук України.
— Службу крові часто звинувачують у тому, що вона розповсюджує інфекції. Чи відповідає це дійсності?
— Ні, саме служба крові є тим бар’єром, який у подальшому не допускає розповсюдження інфекцій. Вона належить до сфер стратегічного напряму в медицині. Сьогодні в Україні, на жаль, найвищий рівень в Європі серед інфікування ВІЛ-інфек-цією, гепатитами В, С та сифілісом серед потенційних донорів. Наприклад, у Молдові ВІЛ-інфікування становить 38 випадків на 100 тисяч донацій, а в нас — 80,4 (2014 рік) та 80,3 (2015). Це зумовлено негараздами в суспільстві — кількістю ін’єкційних наркоманів, способом життя молодих людей, який не завжди є зразковим, скажімо. Щоправда, радує те, що із 2004 року цей показник знизився —  11,6 та 19,9 відсотка відповідно. Також в Україні відсутні підтверджувальні дослідження донорської крові на гепатити В і С, на противагу до хворих на СНІД, в яких такі дослідження, до речі, проводяться. У нас лише в Білій Церкві скринінг донорської крові здійснюється так, як і належить — це і експрес-метод (поки людина заповнює анкету, вже за 15 хвилин відома певна інформація про її кров), і наступний етап — імуноферментний аналіз на наявність антитіл. Однак у разі «свіжого» інфікування рівень антитіл невисокий, і неможливо встановити наявність інфекції. Тому для виявлення не тільки антитіл, а й антигену застосовують ще більш чутливий імунохемілюмінесцентний метод. В Україні закуплено 24 апарати для такого дослідження, один із них є у Львові. Останній етап перевірки — полімеразна ланцюгова реакція. Цей метод уже виявляє мінімальну кількість вірусу і його можна ідентифікувати.
— Тобто на шляху до застосування в медицині кров та її компоненти проходять чимало етапів перевірки...
— Це світова практика. Проте, незважаючи на це, всі виробники препаратів, які виготовляють свою продукцію із плазми крові, ніколи не дають повної гарантії «препарат вірус-безпечний», а лише вказують «проведено подвійну вірусінактивацію».
— Свого часу у Львові функціонував центр із боротьби з інфекціями, що передаються через кров. Яка його доля тепер?
— Так, 1998 року на базі нашого інституту було створено єдиний в Україні унікальний центр боротьби з інфекціями, які передаються через кров. Ми мали на меті створити національну панель різновидностей вірусу ВІЛ в Україні, було зібрано десятки літрів інфікованої плазми з усіх регіонів (адже вірус ВІЛ трансформується). На жаль, 2004 року цю лабораторію, силами бюрократії та чиновників міста Львова, закрили. Мовляв, ми заборгували комунальні послуги і не-вчасно заплатили... Це було приблизно шість гривень, за воду. Ми в суді доводили причини цього випадку, і на час подачі позову до суду заборгованості не було, але ніхто не слухав. Судові виконавці, арешт майна, штраф за недобровільне виселення — так було знищено наш центр. Зверталися до всіх інстанцій, однак це не дало жодного результату. Натомість потім очільниця закладу, де ми орендували 93 кв. м площі, яка виступала проти нашої діяльності, отримала звання заслуженого лікаря та грамоту від Міністерства охорони здоров’я України. Дуже прикра ситуація, нас викинули на вулицю і ми були змушені утилізувати всю зібрану плазму й зупинити дослідження. Маю надію, що ця справа колись відновиться, адже це — надзвичайно важливо.
— Якими нині кількісно є запаси крові для потреб пацієнтів та науки?
— У нас в країні достатньо концентрату еритроцитів (еритромаси) і, скажу більше, — аж забагато. Ми їх не маємо де застосовувати. Однак украй недостатньо плазми для виробництва препаратів. У нас є майже 2,5 тисячі хворих на гемофілію та хворобу Віллебранда. Це люди різного віку. Для дітей є змога проводити профілактику, а дорослим вистачає препарату лише для надання невідкладної медичної допомоги. Нам потрібно заготовляти щонайменше 300 тонн плазми на рік, щоб виготовити лікувальні препарати для цього контингенту, інакше держава буде змушена закуповувати ліки за кордоном.
— Нині популярні такі речі, як дієти за групою крові чи навіть гороскопи, прогнози та описи характеру людини. Ви, як науковець, що скажете про це?
— Це — дурня, скажу одразу (усміхається. — Авт.). Суспільство повинно менше зважати на такі речі, а приділяти більше уваги вихованню та гарному спілкуванню. Адже характер людини залежить від генетики та формується впродовж життя, на це впливає багато чинників: сім’я, оточення тощо. А здоров’я — від способу життя. Не лише розумні та досвідчені дорослі виховують дітей, а часом і навпаки. Діти і внуки також виховують нас, завжди запрацьованих і всезнаючих дорослих. Наприклад, мій 12-річний онук захоплюється футболом. І не дає мені спокою у вільний час, мовляв, дідусю, я пробіг угору із такою швидкістю, а ти зможеш? І як тут сказати «не можу»? А менший онук, якому лише 1 рік і 5 місяців, дивлячись на старшого, теж «ганяє м’яча» або стає на ворота (щоправда, не знає, що там ще необхідно робити). Щось болить, якісь негаразди — це пусте, потрібно завжди бігти вгору і мати до цього бажання. Також онуки відкрили мені нове розуміння багатьох речей, адже вони геть інші та неймовірно цікаві. І тому здоров’я — добрі люди довкола, нові знання й активні заняття, якісна їжа, а не в «дієті для ІV групи крові» із якогось модного журналу.

Львів.

Фото з особистого архіву професора Василя Новака.