Як у далекому 1990 році ухвалювалася Верховною Радою Декларація про державний суверенітет України? Яке значення мав цей документ для подальшої історії нашої держави? Про це розмова з Левком Лук’яненком, учасником тодішніх подій, народним депутатом України першого, другого, четвертого та п’ятого скликань, українським дисидентом і політв’язнем часів СРСР, політиком та громадським діячем.

— Декларація про Державний суверенітет України ознаменувала прагнення українського народу до незалежності. Декларація ухвалювалася на хвилі демократизації та українізації всього життя, коли Радянський Союз і соціалістична система вже розвалювалися, а Варшавський договір розпустили. На той час народні депутати були вперше обрані не тільки від Компартії, а й від громадських організацій, були перші майже демократичні вибори. Коли ми потрапили до Верховної Ради, треба було розширювати демократію і змінювати закони, які суперечили демократичності. У тодішній Верховній Раді були патріотичні сили — група «Незалежність», створена на основі Української Гельсинської спілки, «Народна рада», до якої входило 120 народних депутатів. Ми намагалися дискутувати і з комуністами, розповідати їм, що вони — українці, і треба дбати не про «побудову комунізму», а про Україну. Адже в усьому світі комуністична ідея вже луснула, бо виявилася утопією і фантазією. І в суперечках та дискусіях комуністи поступово прислухалися до нас. На той час вони були відносно чесні, бо жили на зарплату, тоді ще не було бізнесу. Історична правда була на нашому боці. 15 травня ми прийшли до будинку Верховної Ради і через два місяці їх переорієнтували, «перевиховали», показали правду, і тому вони вже були готові проголосувати і проголосували за Декларацію.

Робота над Декларацією теж викликала суперечки, дискусії. Але ота атмосфера демократизації як напряму розвитку суспільства, яку проводив Горбачов у Москві, у центрі імперії, докочувалася і до Києва — це було заперечення диктаторських методів, розширення свободи. У такій загальній атмосфері перебудови і демократизації комуністи оглядалися на Москву, а нам, націоналістам, демократам, за два місяці вдалося їх настільки переконати, що вони проголосували абсолютною більшістю за Декларацію, реально за напрям руху України у бік незалежності.

Сама Декларація по суті є велика програма будівництва незалежної України. Вона оперує словом «суверенітет». Цей термін у ті часи — кінець 1980-х і початок 1990-х років — мав надзвичайно важливе значення. Цей термін видумали прибалти. І у боротьбі проти імперії термін «суверенітет» допоміг. Як? Литва, Латвія, Естонія проголошують економічний суверенітет. Україна теж проголошує економічний суверенітет. Якби Литва, наприклад, проголосила тоді одразу незалежність, то Москва пустила б танки і роздушила. Бо незалежність — то однозначно, категорично і рішуче. А суверенітет — це розмитий термін, який визначає, що республіка починає керувати економікою на своїй території. Це ще недостатній крок до виходу з імперії, а тому недостатньо, щоб пустити танки і роздушити. І Україна, як і прибалтійські країни, які пішли трохи попереду, теж ухвалила спочатку постанову про економічний суверенітет. І це Москва проковтнула, змирилася. Тому Декларація про державний суверенітет говорить не про самостійність і незалежність України, а про суверенітет. А поняття «незалежність» можна розділити на багато суверенітетів — політичний, економічний, у зовнішніх відносинах. Термін «незалежність» у нашій боротьбі у тодішніх умовах ми не могли одразу поставити і тому йшли до нього через проголошення різних суверенітетів. Остаточною, безперечно, була мета проголошення незалежності. Але через те, що в Москві боротьба за демократизацію і перебудову була дуже гострою, йшли крок за кроком. Декларація — документ хоч і не великий, але реально виклав програму будівництва незалежної України. Єдине, що наприкінці Декларації ще говорилося, що вона має стати основою для укладення нового союзного договору. Але це була данина, яка мала заспокоїти російських шовіністів, — у Верховній Раді їх було багато, вони служили Москві й були категорично проти незалежності. Це була поступка, щоб якось їх заспокоїти і примирити, послабити їхній опір тим рухам за незалежність, які ми тоді розгортали і нарощували.

— Ви віддали боротьбі за незалежність України багато років свого життя. Чи передбачали ви, перебуваючи в радянських концтаборах, що українська держава розвиватиметься саме так?

— Коли я сидів у концтаборі, не думав, що Україна після здобуття незалежності опиниться у таких складних і тяжких умовах. Бо ані я, ані мої побратими у боротьбі за незалежність у концтаборах не могли собі уявити, що Україна, проголосивши незалежність, буде під керівництвом комуністів. Адже комуністична партія — це передовий загін московського імперіалізму. Відтак незалежність є протилежна імперії, суперечить ідеології Компартії. І тому логічно ми вважали, що проголошення незалежності водночас означатиме усунення від влади Комуністичної партії. Без Компартії Україна розвивалася б, звичайно, зовсім по-іншому. Але вийшло так, що незалежність ми отримали в тому числі голосами комуністів. Нас було менше, їх більше. І без них ми не змогли б проголосувати за незалежність. І вони залишилися владою. А ми були у меншості, а потім опинилися в опозиції. Влада переходила від комуністичної України до незалежної України під керівництвом тих самих людей.

Чи могла Україна розвиватися інакше, аніж вона розвивається 25 років? Відповідь моя — ні, інакше розвиватися вона не могла. І не тому, що Лук’яненку чи Гельсинській спілці, чи академіку Юхновському, котрий був головою «Народної ради», не спадало щось інше на думку. Спадало, розуміли, але ми залишалися у меншості. А ота більшість трансформувалася із партійного політичного керівництва колонії СРСР — УРСР — у бандитські групи, клани,  олігархат. І до сьогодні вони керують Україною, а не патріотичні сили.

— У 1990-х роках нам вдалося здобути незалежність безкровно, без війни. Чому нині нам доводиться знову виборювати, обстоювати суверенітет і незалежність України кров’ю, зі зброєю в руках?

— У 1991 році ми проголосували за незалежність і самостійність України. Я власною рукою написав «самостійність». Москва нам уже не присилала керівників, Україна сама формувала владу в Києві і в регіонах. Це був величезний знак оклику в нашій історії, бо за це боролися багато років. Але через те, що влада залишилася у руках комуністів, які були слугами московської імперії, були виховані Московією в імперському дусі, вони керували всі 25 років Україною. І багато хто з них думав про повернення України під владу Москви, вони більше служили Москві, аніж Україні, продовжували далі душити нашу мову, культуру. Сила, яка після 1991 року керувала Україною, не була українською за духом, вона була промосковською, з мріями повернути Україну до Росії. І тепер Україна воює, бореться за справжню незалежність. Ця війна неминуча. Бо багато політиків вважають, що російська імперія без України неможлива. І коли політична еліта Москви переконалася, що Україна стає більш незалежною, посилюється соціальна база і політична незалежність, і якщо Росія не піде у наступ і не поверне Україну під владу Москви протягом кількох років, тоді справу програно й Україна вже ніколи не повернеться. Це було заплановано. А безпосереднім кроком, який штовхнув Москву до війни, були події уже у нас, в Україні, суперечність між народом і Януковичем. Наші внутрішні події стали сигналом для Путіна розпочати наступ на Україну з метою повернути її до імперії. Звичайно, те, що сталося з Януковичем, також готувала Москва. Є і ширший історичний аспект — Москва розуміла, що в Україні дедалі менше стає людей, які є її прихильниками, а у свідомості громадян дедалі більше проростає ідея самостійності України. І якщо не захопити Україну тепер, то потім уже буде пізно. Це так само, як і в 1991 році, коли на 20 серпня було заплановано підписання нового союзного договору, який робив Україну незалежною, а 19-го числа імперські сили пішли на реванш. Тоді путч прискорив проголошення незалежності та самостійності України, тепер війна Московії проти України прискорює справжнє здобуття незалежності України.

— Ви вірите, що ми переможемо і здолаємо воєнну агресію, як і радянську імперію?

— Я не просто вірю, а знаю! Я бачу так багато аргументів, які свідчать про одне — події, які нині відбуваються, готують другу фазу дезінтеграції російської імперії. Україна сім століть боролася за свою незалежність. Ніколи ми не мали світ як союзника. Навіть у період так званої петлюрівщини, бандерівщини світ Україну не розумів і не допомагав їй. А тепер уперше в історії цілий світ на боці України, на боці нашого національного прагнення до незалежності. Тому Москва неминуче розвалиться — відбудеться друга фаза дезінтеграції, і з такою самою неминучістю в Росії утворять свою національну державу, можливо, назвуть її Московією. І паралельно цей само процес буде процесом здобуття справжньої незалежності України.

— Дай Боже.

Розмовляла Юліана ШЕВЧУК.