(До 175-річчя від дня народження Михайла Драгоманова та 145-річчя — Лесі Українки)

У Новоград-Волинському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки (до речі, статус якого чиновники прагнуть звести до місцевого рівня) майже фізично відчуваєш дух епохи та постатей, які його уособлюють. Звісно, перш за все нашої Лесі та її найближчого порадника і наставника Михайла Драгоманова. Саме це спонукало мене повернутися до їх листування, яке розкриває палітру думок, устремлінь та дій (спроб) українських інтелектуалів того часу. Зокрема, і особливо у питаннях, що й сьогодні є на вістрі українського життя.

Не будучи дослідником творчості Лесі Українки та Михайла Драгоманова, ризикнув запропонувати увазі читачів «Голосу України» вибрані місця з їх епістолярного спадку. На мою думку, вони зберігають свою особливу цінність для тих, хто переймається Україною, причинами та проблемами її важкого поступу, місця нашого народу в цьому мінливому світі.

Миколаївські часи, більше відомі як доба царювання російського імператора Миколи І, зазвичай сприймаються сучасними українськими гуманітаріями в похмурих барвах культурної стагнації неросійських народів Росії, ідеологічної реакції. Здебільшого з ними асоціюються уявлення, пов’язані з соціальними практиками закостенілого кріпосницького життя величезної сірої маси селянства на контраверсійному тлі розміреного й усталеного буття тодішнього дворянства, схильного до показного сибаритства, повсюдного неробства й банального гультяйства. Втім, багатоманітність і складність культурного та соціального буття строкатої російської монархії годі вкласти в якісь однозначні оціночні конотації, особливо коли йдеться про життя розмаїтих прошарків, верств і спільнот на околицях велетенської євразійської імперії.

Цьому провінційному імперському мірилу вартості відповідали й землі підросійської України, означуваної як Малоросія чи Малоросійський край, а місцеву аристократію відповідно іменували малоросійським дворянством. На перший погляд, місцеве панство, яке дедалі більше вбиралося у великоросійські культурні шати й прагнуло осягнути відповідні щаблі станової ієрархії, виглядало доволі монолітно, хоч і плекало ностальгійні спогади про славетне козацько-старшинське минуле пращурів. До того ж малоросійські аристократи повсякчас декларували непохитну імперську лояльність, а часом навіть прагнули довести свою більшу російськість, аніж самі великоруси. Згадаємо славнозвісну дискусію «південців» і «північан», що тривала від середини XVІІІ ст. і в різних формах перейшла у ХІХ ст. Недаремно ці полемічні змагання сучасники нарекли «борьбой за русское первородство».

Власне, з легкої руки Миколи Гоголя, образ лукавого, хитрого, а у чомусь кумедного й потішного «малороссиянина-хохла», який невідомо чим (хіба що чудернацькими вчинками та незвичними емоційно-психологічними реакціями!) відрізнявся від «старших братьев» — великорусів, глибоко ввійшов до російської суспільної свідомості. На відміну від глибокого психологізму, життєвого драматизму й внутрішнього багатства гоголівських персонажів, на сторінках багатьох тогочасних російських видань цей образ набув вульгарних, гротескних і примітивних рис, або як би сказали сьогодні — обрисів кітчу, наспіх вимальованого кричущими фарбами.

Такі уявлення віддзеркалювали кризу імперської ідентичності. Проте ці узвичаєнні культурні й суспільні стереотипи ХІХ ст. вкрай вибірково та викривлено репрезентували реальну соціокультурну палітру Малоросії, на теренах якої за кілька десятиліть до реформи 1861 р. розгорталися не дуже помітні, але важливі процеси.

Як не дивно, погляди українського панства дедалі частіше і частіше поверталися не до Москви, а до Європи! Післянаполеонівська Європа швидко трансформувала як свою індустріальну потугу, завдяки якій, скажімо, Велика Британія здобула статус світової робітні, так і засади політичного, соціального та культурного життя.

Ба більше, Європа государів-монархів та їх вірнопідданих відходила у минуле, перетворюючись на континент націй, національних держав і вільних громадян — найманих робітників. Водночас на європейських теренах швидко руйнувалися межі між різними станами, соціальними спільнотами та прошарками.

Соціальні практики й моделі, які поставали на перехресті багатоманітних відносин влади, праці і капіталу, не були ідеальними, а мали вигляд украй спотворених нечуваним визиском. Утім навіть дикі форми первісної капіталістичної експлуатації були більш життєздатними, ніж архаїчні моделі залежностей, і досить вигідно відрізнялися від кріпосницьких стосунків на обширах царської Росії. До того ж останні все дужче роз’їдалися іржею розмаїтих перехідних відносин, через які залежність селян від землевласника набувала строкатих і суперечливих, а то й химерних форм.

До віддалених куточків напівєвропейської і напівазійської імперії, яку навіть деякі російські мислителі розглядали як спадкоємницю ординських держав і відповідних утворень, передусім Золотої Орди, такі інтелектуальні, культурні погляди доходили з відчутним запізненням і сприймалися досить фрагментарно, вибірково. Проте і така рецепція відігравала специфічну роль каталізатора-прискорювача процесів соціальної диференціації та розсіяння, що розгорнулися ще на зламі XVІІІ—ХІХ ст. Відтак ілюзорний «моноліт» малоросійського панства з кожним новим десятиліттям дедалі більше розпадався на різноманітні прошарки дрібного дворянства, яке за своїм становищем зближувалося з іншими соціальними верствами.

Отож привид великих реформ початку 1860 рр., які нині означують у руслі викликів і передумов «запізнілої модернізації», витав над Російською імперією ще в попередню Миколаївську добу, заявивши про себе на повний голос в часи Кримської війни 1853—1856 рр.

Загалом модернізаційні віяння, хоч і в опосередкованому та викривленому вигляді, розпочали свою неквапливу ходу задовго до славетної, й водночас — провальної, оборони Севастополя. Часом вони набували химерного, відверто бутафорського й епатажного вигляду.

Найважливіше те, що за миколаївщини руйнувався розмірений напівкамеральний спосіб буття дрібних верств малоросійської аристократії, яка дедалі частіше і частіше вступала у тісні та різноманітні контакти з навколишнім соціальним світом. Кращі представники цього дрібного українського панства торували шлях до світоглядних трансформацій і культурних переоцінок. Якщо раніше дрібне дворянство впродовж десятиліть епізодично підглядало із «вузьких і зашорених щілин» за буттям інших станів, то тепер у всіх подробицях, особливостях і нюансах відкривало для себе інший соціальний світ зі строкатими взаєминами та неоднозначними цінностями.

Це відкриття спричинило не тільки тяжкі психологічні зрушення й складні світоглядні колізії, а й спонукало до пошуку модерних інтелектуальних і культурних засад, які із плином часу могли продукувати новітні рефлексії і візії. Але такі засади не могли бути запозичені ані з Москви, ані з С.-Петербургу — сакралізованих імперських твердинь Росії, а тільки із Заходу, хоча обидві російські столиці слугували «транзитними», перехідними осередками прозахідних інтелектуальних новацій і культурних взірців для багатьох провінцій імперії.

6/18 вересня 1841 р. у повітовому місті Гадячі, колишньому полковому місті старої Гетьманщини, у сім’ї «дрібних паничів» народився Михайло Драгоманов.

Згадаймо, що майбутній наддніпрянський інтелектуал походив із самобутньої родини, в якій у багатьох представників ще у молоді роки виявилися політичні та соціальні зацікавлення, виразні інтелектуальні й культурні вподобання. Приміром, Яків Драгоманов, рідний дядько майбутнього українського політичного мислителя, був членом Товариства з’єднаних слов’ян, яке сповідувало ідеї слов’янського федералізму. Саме тому федералістський ідеал М. Драгоманова, про походження якого досі дискутують науковці, від юнацьких років опинився в епіцентрі інтелектуальних устремлінь і світоглядних настанов цього мислителя.

Найбільшу роль у первісному світоглядному формуванні Михайла Драгоманова відіграв його батько — дрібний дворянин і літератор, який виступав як дорадник і оборонець полтавського незаможного люду. За спогадами М. Драгоманова, батько «був в одвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його «бумаги» всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свои права на вольность»».

Видається, що саме батько відкрив синові розмаїття навколишнього людського моря, яке не зводилося до банальної бінарної опозиції ми — вони, що побутувала у виховних практиках тодішнього панства. Натомість Петро Драгоманов продемонстрував синові складність соціальних і культурних барв, відтінків і тонів, прищепив незмінну повагу до людської особистості, незалежно від її походження, місця у становій ієрархії, освіти, національної та конфесійної належності, майнового стану тощо. Пізніше, згадуючи часи молодості, М. Драгоманов зауважував, що «коли почалася агітація за емансипацію» селян, то вона «наповнила всю мою душу».

Батькова наука доволі швидко принесла свої плоди. Один із перших юнацьких конфліктів М. Драгоманова, який мало не закінчився його виключенням із Полтавської гімназії й міг перешкодити здобути вищу освіту в університеті Св. Володимира, був спричинений публічною образою людської гідності, до якої вдався один із гімназійних викладачів.

Сухий протокол засідання педагогічної ради Полтавської губернської гімназії від 24 лютого 1859 р. про наслідки розслідування справи щодо поведінки учня VІІ класу у доволі стислому способі зафіксував інформацію про цей конфлікт: «19 лютого наглядач шляхетного при гімназії пансіону Казначеєв, збираючись вести учнів до церкви, наказав учневі ІІІ класу Івахненку одягнути мундир, але коли той не захотів вдягати мундира й доводив, що можна йти і в куртці, то наглядач сказав йому: «Йди, дурень, одягайся, ще тобі рано пускатися у такі розсуди». Присутній при цьому учень VІІ класу Драгоманов звернувся до наглядача зі словами: «не смійте лаятися». (За свідченням Драгоманова: а лаятися не можна, за показанням свідків: «Олексію Олександровичу, Ви не маєте права лаятися»). Потім Івахненко пішов одягатися, й, повернувшись через 10 хвилин неодягненим, знов став доводити, що все одно він піде в куртці; наглядач же запевняв його, що оскільки день високоурочистий, то необхідно одягти мундир. Слухаючи цю розмову, Драгоманов іронічно сміявся. Наглядач, звертаючись до нього, зауважив: «що безглуздо ж дозволяти сміятися над законами й на такі урочисті випадки дозволяти нав’язувати свої погляди». (За свідченням Драгоманова, сміх його був викликаний комізмом пояснення й зауваження йому наглядача полягло просто в слові «глупо»). Драгоманов на це відповів: якщо Ви ще раз насмілитеся так висловлюватися, то я Вам дам по фізіономії. (За свідченням Драгоманова й учнів різниці немає). За рапортом розмова на цьому й припинилася».

Здавалося б, дріб’язковість і мимовільний характер цього гімназійного епізоду аж надто впадає в око, тим паче, якщо взяти до уваги юнацький вік й емоційний запал М. Драгоманова — одного з найкращих учнів Полтавської гімназії. Та його сучасникам справа видавалася доволі небезпечною, позаяк гімназист VІІ класу де-факто піддав сумніву найважливіші засади буття мундирної, чиновницької, казенної й імперської Росії з її показною, повсякденною та традиційною зневагою до окремої особистості. Адже на обширах імперії офіційно налаштована й ідеологічно засліплена маса, котра діяла відповідно до Високого монаршого повеління чи неписаних адміністративно-чиновницьких настанов, вирішувала все, а людська індивідуальність — нічого!

На щастя, тому негативному, а можливо, й руйнівному повороту, який міг статися у життєвому сценарії М. Драгоманова, запобіг тодішній ліберальний попечитель Київського учбового округу, славетний лікар-хірург М. Пирогов. У листі від 14 березня 1859 р. до директора Полтавської гімназії він зауважив: «Вина Драгоманова така, що він обов’язково має бути усунений із закладу; але його треба звільнити за проханням, не перешкоджаючи вступу до університету і гімназійне начальство виявило б незрівнянно більше педагогічного такту, якби воно само звернулося до мене, не допускаючи до цього учнів з проханням про пом’якшення покарання Драгоманова».

Виступаючи у 1861 р. на прощальному бенкеті з нагоди проводів у відставку попечителя Київського учбового округу М. Пирогова, студент М. Драгоманов наступним чином схарактеризував його ліберальні устремління й заходи: «Вы внушили начальствующим, что возведение мелочей в нравственную обязанность дает превратное понятие о самой нравственности, что уважение заслуживается, а не требуется, что оно должно быть взаимно. Вы распространили в наших гимназиях понятие о законности».

Ці зауваги молодого М. Драгоманова безперечно виказували його інтелектуальні зацікавлення й симпатії у дусі ліберальних прав і свобод, які на той час пов’язувалися з тими гарантіями, котрі надавали людській особистості постулати та норми європейського конституціоналізму. В автобіографічних споминах він відзначав, що саме цей виступ на бенкеті з проводами М. Пирогова розворушив його «політичні інстинкти».

Загалом М. Драгоманов зберіг вдячні і теплі спогади про інших наставників-полтавців, яких згадав добрим словом. Це були — історик-соціолог Олександр Стронін, завдяки якому талановитий юнак захопився ідеями першого позитивізму та історією Західної Європи, й латиніст Казимир Полевич, котрий на все життя прищепив йому зацікавлення класичною спадщиною, зокрема минувшиною Давньої Греції та Давнього Риму. Мабуть, не випадково молодшу доньку М. Драгоманова, яка народилася 1877 р. уже на еміграції, нарекли з очевидними символічними античними асоціаціями — Аріадною.

Чи варто дивуватися, що перші університетські студії М. Драгоманова були пов’язані з античною історією й культурою?! Проте загальний діапазон його інтелектуальних пошуків і культурних зацікавлень справді вражає: модерні політичні течії й доктрини (як-от: соціалізм, лібералізм, анархізм), новації у філософії та соціології, передусім, пов’язані з першою хвилею позитивізму, що у 1860 рр. нарешті досягла просторів Російської імперії; фольклористичні й етнографічні студії, що сполучалися з докладним студіюванням античної доби. Уже впродовж студентського періоду заяскравіли громадські й педагогічні практики М. Драгоманова, який брав активну участь у роботі перших недільних шкіл 1859-1862 рр.

Навіть цей неповний перелік зацікавлень і занять М. Драгоманова виказує універсальність і, водночас, дивовижність інтелектуальних сполучень та культурницьких устремлінь молодого адепта Кліо. Сьогодні важко пояснити неймовірне поєднання ідей анархізму, лібералізму та соціалізму у цілісному світосприйнятті, що властиве М. Драгоманову. Тому закономірно сучасників бентежили, інколи — дратували погляди та вчинки молодого діяча.

Згадаймо, що вже на еміграції М. Драгоманов категорично і рішуче засудив терористичні акти російських революціонерів-народників, передусім царевбивство імператора Олександра ІІ, що сталося 1 березня 1881 р. Для українського діяча цінність життя та прав кожної особистості мали найбільшу вагу на терезах громадсько-суспільних вартостей. Ця наскрізна морально-етична настанова єднала М. Драгоманова-мислителя з кращими взірцями європейської гуманістичної думки модерної доби.

«Мы ответили русской газете, что согласно много раз высказанному нами убеждению, ч и с т о е  д е л о т р е б у е т  и  ч и с т ы х средств (розбивка М. Драгоманова. — Авт.), и что мы, без всяких оговорок, одобряем всякое открытое нападение на систему, царящую в России; что мы приветствуем всякую попытку вооруженной защиты своей личности и своего жилища от разбойников Третьего Отделения. Но мы никогда не будем проповедовать тайного убийства, даже убийства шпиона, начальника тайной полиции, тирана», — категорично заявив М. Драгоманов. Ця принципова оцінка революційного терору спричинила гостру публічну полеміку і, зрештою, зумовила фактичний розрив з радикальними осередками російського народницького руху.

У своїх перших студіях історії, присвячених часово далекій античності, молодий дослідник М. Драгоманов повсякчас порушував злободенні питання сучасного життя. Його перша пробна лекція 1864 р., прочитана на історико-філологічному факультеті Київського університету, мала промовисту назву — «О состоянии женщины в первый век Римской империи». Ця лекція, а особливо опублікований текст, породжували у слухачів порівняння зі станом емансипації жіноцтва в Росії, закладали підвалини гендерної історії.

Ще масштабніші паралелі між античністю й ХІХ ст. простежуються у його магістерській дисертації — «Вопрос об историческом значении Римской империи и П. К. Тацит». Позитивістські віяння, насамперед візія щодо поступу та його представлення на ниві культури, науки, історії, проступає лейтмотивом у всьому тексті. «Идея о прогрессе не только разбила идеализацию прошлого и дала возможность спокойней отнестись к настоящему, но заставила исследователей истории развития народа и человечества вникать во внутренние причины исторических явлений и перемен — культурные, экономические, социальные, политические, и ослабила таким образом понятие о случайности в истории или приписывание личностям большего значения, чем они имели в действительности. Только с признанием идеи прогресса признание известной правильности и законообразности в исторических явлениях нашло себе твердую основу», — стверджував автор магістерської дисертації.

Ці роздуми викликали злісні інвективи опонентів, які не сприймали позитивістські настанови молодого дослідника античної історії. Негативну реакцію викликала і позитивна оцінка М. Драгомановим відомої статті про причини падіння давнього Риму М. Чернишевського, який на той час був політичним злочинцем і каторжанином. Таким чином, М. Драгоманов здобув досить небезпечне на ті часи реноме, що однозначно пов’язувало його не тільки з неблагонадійними особами та «шкідливими» європейськими новими ідеями, а й з українським національним рухом.

З цієї сумнівною в очах російської влади репутацією М. Драгоманов 1870 р. виїхав за кордон, де планував пробути два роки, але пробув три. В Європі він студіював академічні праці, але більше — тодішнє західноєвропейське життя. Приміром, у Берліні слухав знаменитий курс лекцій із античності визначного німецького історика, філолога та політика, майбутнього лауреата Нобелівської премії з літератури (1902) Теодора Моммзена.

Тут його захопив той драматичний перебіг подій франко-прусської війни 1870—1871 рр., який кардинально змінив політичну мапу тодішньої Європи. Неприємно вражений прусським чванством і войовничістю, М. Драгоманов далекоглядно припустив, що останні колись можуть спричинити страшну, нещадну та велику європейську війну.

Він відвідав і познайомився з культурним життя низки великих міст, як-от: Відень, Гейдельберг, Львів, Прага, Флоренція, Цюріх та ін. Цей незабутній досвід європейських мандрів не тільки однозначно скріпив інтелектуальні устремління та світоглядні настанови, а й остаточно ствердив репутацію М. Драгоманова як політично неблагонадійної особи, якому адресували здебільшого безпідставні звинувачення й погрози.

Повернення М. Драгоманова восени 1873 р. до Києва спричинило амбівалентні почування й настрої, пов’язані зі спогляданням не дуже обнадійливих реалій громадського та культурного життя. З одного боку, у підросійській Україні набирав сили і підносився громадівський рух, але, з другого, збагачений європейським досвідом, він був вражений його архаїзмом й однобічністю.

Ці настрої й думки добре репрезентовані в автобіографічних спогадах М. Драгоманова, в яких означено загальну ситуацію середини 1870 рр.: «величезна одсталість од європейських ідей наукових і політичних, та претензія вирішать всі справи самим-но національним духом, як то робили московські слов’янофіли. На моє здивування студенти українського гуртка, навіть більш здатні й учені, не знали чужих мов і через те, мріючи бути вільними од «московської» цивілізації, справді не могли стати вище од неї, і опинялись навіть нижче російських радикалів, які так саме були не здатні черпати ідеї безпосереднє з Європи, але котрі все ж читали Міля, Маркса, Лясаля й інш., хоча у російських перекладах. Це все здавалось мені тим більш ненормальним, що, по-моєму, найзначніша частина одзнак України од Московії поясняється тим, що до XVІІІ віці Україна була більш зв’язана з Західною Європою й хоча поволі (через татар), а все таки йшла разом з З.[ахідною] Європою у суспільному й культурному поступі».

Повернення М. Драгоманова до Європи (на цей раз — на еміграцію) було зумовлене не тільки крахом його планів продовжити у підросійській Україні повноцінну академічну кар’єру, а й неможливістю розгорнути масштабну громадсько-політичну та культурну діяльність. М. Драгоманов був упевнений, що лише європейські дороговкази можуть стати саме тією рятівною ниткою Аріадни, яка дозволить уторувати шлях до вселюдського поступу й звільнити українців з полону рабства й пітьми.

У січні 1876 р. на проводи брата до Києва приїхала рідна сестра М. Драгоманова — Ольга Косач, більше відома нашим сучасникам за літературним псевдонімом як Олена Пчілка. Вона привезла своїх маленьких дітей — сина Михайла та Ларису (майбутню поетесу Лесю Українку), якій незабаром мало виповнитися лише п’ять років.

Ці майже символічні проводи М. Драгоманова, що виїхав спершу до Відня, а згодом перебрався до Женеви, ніби у кривому дзеркалі відобразили долю кількох поколінь українських інтелектуалів кінця ХІХ та майже всього ХХ ст. Яскраві й талановиті особистості, сповнені ідей та енергії, які мали обійняти високі кафедри, писати фундаментальні наукові праці та витончені художні твори, продукувати нові концепти й цінності на Батьківщині, були викинуті з українського академічного та культурного життя, зазнали тривалих років еміграційного поневіряння на чужині. Більшості з них так і не судилося повернутися на рідну землю і вдома реалізувати свої таланти.

Незважаючи на кордони та негласний поліційний нагляд, Драгоманови і Косачі утримували епістолярний зв’язок. У 1878 р. батьки Лариси зустрічалися з М. Драгомановим на Всесвітній виставці у Парижі, яка мала нечуваний на ті часи успіх: її відвідало понад 12 млн. осіб.

Постать рідного дядька Михайла незримо й повсякчасно була присутня у родині Косачів, в якій зростала майбутня поетеса. В одному з листів 1892 р. (на той момент уже виповнилося шістнадцять років від того символічного прощання у Києві) Леся Українка з певністю констатувала: «не знаю, де я більше живу, — чи в Колодяжному, чи в Софії?.. Для мене ж Ви і вся Ваша родина зовсім не «міф». Ці рефлексії, «думки вголос», красномовно свідчать про ту особливу роль, яку відігравав дядько Михайло в духовному й інтелектуальному становленні самобутньої поетеси.

Космополіт-європеїст і ліберал-соціаліст М. Драгоманов став своєрідним орієнтиром для надзвичайно талановитої дівчинки, яка у дев’ятирічному віці зробила першу пробу поетичного пера. Зазначимо, що, попри постійні зустрічі та контакти, різноманітні громадсько-політичні плани, наукові і науково-популярні твори, якими постійно опікувався чи писав М. Драгоманов, посеред негараздів і проблем невлаштованого й тривожного емігрантського побуту він регулярно цікавився справами своєї племінниці. На початку 1877 р. надіслав їй на день народження книжку про життя маленьких мешканців Савойї — історичної області біля підніжжя Альп у південно-східній Франції, за що маленька Леся дякувала Драгомановим та порівнювала героїв книжки з мешканцями Женеви.

Значна частина листування цих визначних постатей не збереглася, проте навіть ті листи, що дійшли до нашого часу, доволі рельєфно репрезентують образ маленької поетеси, для якої рідний дядько був духовним провідником і наставником.

У листах наприкінці 1880 рр. Леся докладно звіряє дядькові свої плани та розповідає про поточні справи, зокрема про самоосвіту. Під його впливом вона студіює європейські мови (англійську, французьку, німецьку, італійську, грецьку, латинську), що з дитячих років стало своєрідною ідеєю фікс Лариси Косач і тісно поєднувалося з думкою про громадсько-культурне призначення інтелігенції — служити українському народові. На заваді здійсненню такої масштабної самоосвітньої програми не стала навіть страшна, у подальшому — фатальна хвороба, яку діагностували із великим запізненням, лише влітку 1883 р.

У листі до М. П. Драгоманова від 24 грудня 1889 р. дівчина оповідала дядькові про останні життєві негаразди та творчі плани, які плекала зі своїм рідним братом Михайлом: «Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі, учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким».

Звернімо увагу: ці рядки писала тяжкохвора дівчина, якій у травні 1888 р. у Варшаві виготовили спеціальний протез для правої ноги, щоби вона могла хоч якось пересуватися без сторонньої допомоги. Більше того, після невдалого масажу в Одесі літом 1889 р. Леся найбільше переймалася тим, що лікарі їй узагалі заборонять читати, писати та грати на фортепіано.

Особа племінниці, її тяжке життя та незвичайна обдарованість неодноразово проступають у листуванні М. Драгоманова з М. Павликом, якого вважали одним із його найближчих товаришів. У листі до М. Драгоманова від 25 жовтня 1887 р. М. Павлик наголошує: «От донька (Леся Українка. — Авт.) має до віршів справжній талант, якби тільки й вона вибилася з русалочного світу на світ соціальний. Тілько ж, така вже несчасна доля теп.[ерешніх] жінок, що вони сього останнього світа навіть не можуть зрозуміти, як слід...».

Та незабаром М. Павлик був настільки приголомшений зустріччю з молодою поетесою, що кардинально змінює попередню думку та визнає за Лесею Українкою не тільки неймовірний творчий хист, а й незвичайне розуміння громадського буття. Відтак у листі до М. Драгоманова від 25 січня 1891 р. він зауважує: «Леся так просто ошоломила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка. Тим більше жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Що би то чоловік дав, як би такій людині помочи. Та ба, на це мало і з богом битися! Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя». Своє захоплення поетичним талантом племінниці М. Драгоманова М. Павлик виявляв і пізніше, зокрема у листі від 12 квітня 1894 р.

Від кінця 1880-х рр. Леся повсякчас плекала різні плани побачитися з М. Драгомановим за кордоном — відвідати Болгарію чи перетнутися у Відні, куди їй рекомендували поїхати на операцію. У листі до дядька від 18 грудня 1890 р. молода поетеса писала: «Якби тільки то від мене залежало, то я б уже давно з Одеси стругнула в Болгарію — по-моєму, звідти вже недалеко. Я тепер так розволочилась, їздячи раз у раз, що мені нігде не здається далеко. Справді, мені якось аж дивно, що я ніяк не можу з Вами побачитись, і чогось мені здається, чи не вдалося би як у Відні зобачитись. Багато хтіла б я з Вами поговорити, багато розпитати і для себе, й для других, бо якось у листах все не те — що листи! Однак, здається, се нагадує речення: «Письма пишут только аптекаря», і людині з літературного роду і не подобало б так говорити».

Листи Лесі Українки до Михайла Драгоманова виявляють її неабияке інтелектуальне й культурне зростання, оскільки авторка порушувала кардинальні проблеми тодішнього літературного і громадського життя. Так, у світлі власних поетичних творів вона замислювалася над низкою злободенних проблем — таких як, зокрема, формування української літературної мови, регіональне, етнографічне та культурне розмаїття українства, призначення інтелігенції та її культурно-просвітницьких функцій, популяризація наукових знань, доля народницької спадщини, які поєднувалися з власними почуваннями та переживаннями, зумовленими тяжкою хворобою та майбутньою невідомістю, особливо щодо справжньої ціни часу в житті інтелектуала тощо.

«Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики. Ну, та es іst eіne alte Geschіchte (нім. це стара історія. — Авт.) і, певне, вона Вам так вже сприкрилась досі, але мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час. Та от я бачу, що і я не знала ціни часові та марнувала його без пуття, а тепер мені все здається, що він від мене втікає, і не знаю, як би його затримати», — з величезним болем і гіркотою зазначала дев’ятнадцятирічна поетка у листі до свого дядька.

Подорож Лесі Українки до Відня у березні 1891 р., де їй зробили чергове обстеження та протезування, викликала в неї справжній шок. Особливо вразили її соціальні й культурні контрасти між звичайним повсякденним буттям простих віденців та її земляків у підросійській Україні чи в Галичині. Причому ці враження затьмарили навіть фізичні страждання під час переїзду та лікування.

У листі до М. Драгоманова від 17 березня 1891 р. вона так описала свої перші враження та рефлексії, так би мовити з обмеженої перспективи «сидячого становища» хворої людини: «Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить... Потім трохи затемнилось те ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим та тутешнім життям сливе осліпив мене».

Згаданий контраст спонукав Лесю до переоцінки й ревізії багатьох подій і явищ, з-поміж яких була українсько-польська угода 1890 р., з якої розпочалася «нова ера», що мала/обіцяла принести порозуміння між поляками й українцями на обширах Галичини. «Те, що у нас на Україні здавалось мені потрібним, добрим, конечним, те саме, примірявши до тутешнього життя, здалось мені таким нужденним, дурним, непотрібним або й шкідливим, — відзначала поетеса. — Ота знакомита «угода» наробила чимало шуму у нас на Україні, бо то собі люди наші думали: от буде благодать! І дві руські гімназії, і урядова кореспонденція (ба навіть урядова газета!) по-нашому, і оборона уряду проти поляків, та що! Навіть самі поляки вже будуть за нами, то тепер нам уже й «сам чорт не брат!». Воно правда, що для України то й «написи на поштових скриньках» були б великим поступом, але тут то хіба тільки плакати можна над таким поступом. Та мені тепер такою нещасною, легкодухою та дурною видається ота «угода», що мені аж сором за галичан, як вони могли намислитись на таку дурницю. Збили тільки не в пору колотнечу, внесли лишню сварку, розбрат, і зопсували виборчу справу, та й собі нічого не придбали. Що ж до народовців, то мені (та й не одній мені) їхні криві дороги, quasі патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі, — одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві, — але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму».

За кожним рядком наведених міркувань Лесі Українки простежується емоційне обурення, що чергується з неприхованою іронією та насамкінець виказує гірке розчарування як галицькими, так і наддніпрянськими діячами. Вона точно і раціонально оцінювала наслідки цього «порозуміння»: «зіпсували виборчу справу» та «нічого не придбали». В іншому листі до М. Драгоманова вона метафорично означує «т. зв. нову еру» як «галицьку біду».

Та й інші галицькі «справи» й «дії», особливо громадсько-політичні, видавалися їй доволі сумнівними та слизькими, про що вона неодноразово писала М. Драгоманову. «Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер».

Відзначимо, що оцінки і коментарі Лесі щодо культурних явищ і політичних подій суголосні з думками М. Драгоманова. Приміром, вона іронізує над обмеженістю «казенної науки» (у текстах М. Драгоманова зазвичай уживається вислів «імперська наука», що протиставляється вільній європейській думці), із неприхованим скептицизмом сприймає філософські розшуки, що поєднані з містицизмом і теологією, позаяк розглядає їх як марнотратство часу й розумових сил і т. п.

Про такі надмірні «інтелектуальні» потуги вона з іронією, проте загалом дуже точно, оповідає М. Драгоманову у листі від 5 липня 1892 р.: «Більшість молодих інтелігентних людей сидить по великих містах, учиться і «виробляє собі світогляд» у безконечних спорах на російський лад (до білого світу, з криком до сліз), може, вони коли вивчаться, може, вироблять, врешті, той світогляд, та тільки се довга справа, надто при таких методах самоосвіти, і шкода, що багато сили іде, власне, на метод, а не на самоосвіту саму». Ці зауваги молодої поетеси несподівано поєднують високу емоційну тональність із раціональною розважливістю і критичним прямуванням думки.

У листуванні Лесі та М. Драгоманова вражає та відверта й висока інтелектуальність, з якою вони спілкувалися між собою, незважаючи на різницю у віці та життєвому досвіді. Дядько міг без жодних пояснень посварити племінницю, приміром, за «темний» і «безладний» лист, або закинути їй «невиразність» думок, «безкультурність» й «азійщину» у листуванні (скажімо, за невчасну відповідь на його кореспонденцію), вказати на помилковість або суперечливість суджень і т. п. Він доволі критично оцінював переклади Лесі, зокрема виступав супроти «ліберальних вільностей» у перекладацькій справі, які заступали точність і довершеність у роботі. Часом М. Драгоманов висловлював невдоволення і деякими поезіями Лесі, які вона надсилала до часописів. Натомість племінниця не завжди погоджувалася із закидами дядька й могла відкинути його зауваги. «Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас в Парижі, отож ми і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і.», — відповідала Леся в одному з листів 1892 р.

В іншому листі від 15 жовтня 1893 р. вона зовсім відкидала претензії дядька: «Як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова? Отже, щоб Ви знали, то на сей раз ми зовсім-зовсім не заслужили такої догани від Вас. Не знаю, що сталося з нашим листом, що Ви його не отримали в Відні, ми, здається, його послали завчасу».

Леся мала свою думку і щодо перекладів, хоч і визнавала більшу компетентність і досвідченість дядька. Так, у листі від 15 вересня 1894 р. вона захищала свою позицію, наголошуючи, що переклади популярних видань для «селян і дітей», варто робити більш «ліберальними», себто більш простими і вільними у представленні змісту, ніж академічних студій. Крім того, племінниця прохала дядька подивитися на коректуру, радилася з ним щодо перекладу окремих фрагментів із творів зарубіжних авторів, просила порекомендувати праці з того, чи іншого питання, зокрема з фольклористики, етнографії.

Молода поетка, яка, безперечно, захоплювалася М. Драгомановим як особистістю й літератором, повсякчас ставила питання: як? і чому? Ці питання в епістолярії, часом сформульовані гостро й точно, тяжіють до відкриття різних смислів людського буття, що почасти нагадують її запитальні мотиви у лірико-філософській поезії.

Утім, вона не вдовольнялася простими відповідями, а її захоплення постаттю дядька не перетворювалося на обожнювання. Леся не дотримувалася світських умовностей і правил тодішнього епістолярного жанру й навіть іронізувала над ними. «Оце, не чекаючи Вашого листа, пишу сама. Та вже ж нам не подоба рахуватись листами, наче ті великі пани візитами», — так розпочинається її лист до М. Драгоманова від 2 січня 1892 р.

Недаремно сучасні дослідники епістолярію Лесі Українки слушно наголошують на абсолютній відкритості поетеси у межах цього жанру і навіть відзначають, що її листи позбавлені слідів будь-якого маскування, зокрема адекватно та точно передають емоційні стани й комунікативні ролі. У випадку з М. Драгомановим до відвертості Лесі долучалася величезна симпатія і відчуття духовної спорідненості з дядьком.

За усієї толерантності, невтомне чортеня «сиділо» у натурах обох українських інтелектуалів, яке примушувало їх постійно сумніватися та розмірковувати, а в якийсь момент, коли заторкувалися морально-етичні цінності, перетворювало їх на дуже непоступливих, вкрай упертих і навіть їдких опонентів.

Ці риси якось незвичайно поєднувалися з величезною творчою та емоційною уявою. Леся Українка в одному з листів відзначала, що вона, на щастя чи на недолю, має надзвичайну силу фантазії, яку називають німецьким словом Eіnbіldungskraft.

Впадає в око разюча схожість між сприйняттям оточенням юного Драгоманова наприкінці 1850-х рр., якого називали enfant gate (французьк. балувана дитина), та ставленням до молодої Лесі Українки, яку нарекли enfant terrіble (французьк. жахлива дитина).

Варто відзначити, що тяжкохвора Леся повсякчас хотіла бути корисною своєму дядькові. Зокрема, у листі до М. Драгоманова від 30 серпня 1892 р. вона наголошувала: «Притому прошу Вас, дядьку, не забувати, що я готова завжди служити Вам своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах. Було б мені дуже мило, коли б я могла бути Вам у чому-небудь справжньою помічницею».

Загалом епістолярій між племінницею і дядьком — представниками двох генерацій українських діячів — демонструє не тільки очевидну спадковість ідей і мотивів, іноді навіть дивовижний унісон їх настроїв і почувань, попри відмінні умови та терени культурно-громадської праці, а й фантастичне зростання Лесі Українки як інтелектуалки. Наприклад, лист племінниці до М. Драгоманова від 9 лютого 1894 р. виявляє її напрочуд зрілу, багато в чому прозірливу оцінку українського руху початку 1890-х рр., особливо, якщо взяти до уваги, що дописувачем була поетеса двадцяти трьох років.

«У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по укр.[аїнськи] (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Що тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи. От, напр.[иклад], «переконання» декого з баранячого стану: одурити москаля, одурити австріяка (німця), одурити поляка, щоб вони нам самі своїми руками жар загребли, а потім їх на тому жару присмажити (так, наче б сі три народи справді тільки на шашлик годились). Мені приходилось самій чути і читати подібні «політичні professіon de foі (французьк. символ віри, світогляд. — Авт.)». Або, напр.[иклад], таке: коли між простими людьми ходять легенди про те, ніби моск.[овський] уряд закопує голодних людей живцем в землю, то такі легенди слід не розбивати, а підтримувати і розширювати, щоб дискредитувати ворогів. Кого вони думають тим дискредитувати?!», — риторично з неприхованим обуренням і сарказмом запитує Леся Українка.

За цими спостереженнями проступає не тільки особа з гармонійним і цільним світоглядом, а й людина з високими морально-етичними засадами, яка не хотіла сприймати або, принаймні, замовчувати вияви національного чванства своїх земляків, їхньої неповаги до інших народів. Як тут не згадати гуманістичний європеїзм М. Драгоманова з його незмінною толерантністю і високою повагою до будь-яких варіацій національного життя, який він зумів донести і прищепити своїй племінниці.

Згаданий лист Лесі насвітлює потужні трансформаційні процеси, які циркулювали в українському русі кінця ХІХ ст., пов’язані насамперед із кризою старої українофільської свідомості. Власне, йшлося про появу перших паростків перетворення українофіла-симпатика, українофіла-культурника на політичного українця.

У сучасній гуманітаристиці цей процес кваліфікують як перехід із культурної до політичної фази національного руху за відомою стадіальною схемою чеського історика Мирослава Гроха. Емоційні роздуми племінниці М. Драгоманова репрезентують цікаву можливість подивитися та осягнути ніби «зсередини», як розгорталися такі складні світоглядні колізії.

«Простіть, що я, може, обридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після сього Ви, може, краще зрозумієте, які в сих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та укр[аїно]філами, боїшся, як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару. Наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів «постыдными дезертирами» за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобитись крученому барану в християнському стаді. «Ви, — казав друг, — повинні боронити честь старої корогви, а не зрікатися її!» Ми ж думаєм, що краще зробити нову корогву, ніж латати стару, і ради того латання рискувати власною честю. Ті люди, що колись тримали сю корогву, заснули і в сні не почули, як корогва випала їм з рук і попала в баранячі копита, люди сплять і тепер і не думають вертати собі своєї корогви, чого ж ради ми будем за неї коп’я переломляти? Ну, я дам спокій сій розмові, а то щось дуже довго виходить, а вже пора кінчать та й спать лягать. За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти, а наскільки прислужуся їй ділом, се залежатиме від моїх сил і таланту», — відзначає Леся у вказаному листі.

Кінцівка цього листа особливо прикметна. Цей фрагмент тексту Лесі Українки не тільки демонструє роздуми поета щодо свого громадського призначення, місця у національно-культурному русі, у якому назрівали тектонічні зрушення, а й фактично відкрито, у приступному вигляді виказує відданість відомій конституційній програмі М. Драгоманова. Наріжним каменем цієї конституційної візії була тотальна емансипація, себто рівність для всіх станів величезної Російської імперії, які з підданих царя-батюшки мали перетворитися на повноправних громадян.

В одній із поезій — «Роберт Брюс, король шотландський», присвяченій дядьку Михайлу, мотиви якої, вочевидь, були навіяні студією про початки конституціоналізму у Західній Європі — «Старі хартії вільності», яку тоді опрацьовував М. Драгоманов, є напрочуд цінні рядки:

Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повість
незабутню?
Про далеку вільную країну,
Про стару Шотландію
славутню.

Давня повість! і на байку
схожа, —
Є в ній певні справи,
єсть і мрії,
Але ж правда, наче зірка гожа,
Сипле скрізь проміння золотії.

Про плани написати цю поему Леся згадувала у листі до дядька від 30 серпня 1892 р. Поряд із цим племінниця інформувала М. Драгоманова про творчі експерименти, задуми й проекти. Приміром, вона повідомляла про тривалі нічні посиденьки аж до вранішньої зорі над написанням повісті, розповідала про українські переклади німецьких авторів — Гете та Г. Гайне, ділилася особистими враженнями від читання французьких літературних новинок тощо. Вочевидь між племінницею та дядьком зберігалися не тільки повне духовне порозуміння, а довірливі й дружні стосунки.

У травні 1894 р. Леся Українка приїхала до Болгарії, проте незабаром М. Драгоманов із дружиною був змушений виїхати на лікування до Парижа. Тому Леся Українка відпочивала разом із двоюрідними сестрами — Лідією і Аріадною Драгомановими — поблизу Софії. Подружжя Драгоманових повернулося до Болгарії лише восени 1894 р.

За нещадною іронією долі, безпосереднє спілкування Лесі зі своїм духовним наставником припало на найскладніший і найдраматичніший час його життя, коли до фіналу земного буття залишалося менше року. В кількох листах, написаних 1894 р. із Софії до Парижа, племінниця відверто й безапеляційно висловила намір стати послідовницею М. Драгоманова і пророчо передбачила громадську реакцію на його майбутній ювілей.

«Хутко, дядьку, справлятимуть люди інші Ваші роковини, тоді, сподіваюсь, буде видно, що на Україні живуть не самі вороги Ваші, а я і раніше знала, що там більше є прихильних Вам людей (поміж молоддю), ніж ворожих. Правда, у нас треба довго ждати, щоб стало видно, хто який і що думає, — тому виною наша інертність і лінивство, а, окрім того, ще й обставини, з якими далеко не всякий вміє боротись, але ж, запевно, вічно так не буде. Що ж до мене, то я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикрощів та інкримінацій, які дістаються Вам, то я об тім не буду журитись нітрохи. Шкода тільки, що товаришів у мене трохи мало, ну, та все ж не буду одна в полі. Врешті і один в полі єсть коли не воїн, то все ж робітник, а се, може, більш стоїть, ніж воїнське званіє!», — зазначала Леся Українка у листі до подружжя Драгоманових від 3 вересня 1894 р.

Незважаючи на лихі обставини і проблеми зі здоров’ям, поетеса намагалася підтримати пригнічену дружину М. Драгоманова. У листах вона називала її «дядиною» і навіть прагнула перебрати на себе частину обов’язків і клопотів родини Драгоманових.

«Простіть, мені, здається, що у Вас (і у Ради теж трошки) єсть наклін бачити речі в темнішому світлі, ніж вони єсть. Не журіться приїздом в Софію і роботою по приїзді — ми з Радою (Аріадною, молодшою дочкою М. П. Драгоманова. — Авт.) постараємось зробити половину сеї роботи ще до приїзду, та й потім будем помагати скрізь, де зуміємо. Я ж тепер вже не така розварена, як була при Вас», — зазначала Леся у листі до Л. М. Драгоманової від 29 вересня 1894 р.

Прикметна комунікативна риса Лесі Українки виявилася у тонкому розумінні людської природи, до якої вона зверталася з морально-етичного боку. Адже тяжкохвора з дитячих літ, вона зазнала пекельних духовних мук і страждань, а відтак була надзвичайно чутливою до оцінок і коментарів фізичного стану людини, особливо такої близької, якою був для неї дядько Михайло.

Наприклад, вона гостро докоряла М. Павлику за те, що він безцеремонно й категорично повідав широкому читацькому загалу інформацію про безнадійне становище здоров’я М. Драгоманова, невиліковну на той час недугу — аневризму аорти. Відтак Леся Українка, котра тоді була в гостинах у родини Драгоманових у Софії, в університеті якого викладав її дядько, зауважила у листі до М. Павлика від 8 червня 1895 р.: «Іще одно: прикро вдарили нас у Вашій примітці до статті Лук.[іяновича] слова про те, що Драгоманов «смертельно хорий», я бачила, що дядька се засмутило, навіщо писати, а надто друкувати такі речі, хоч би вони й були справедливі? Власне, з такими хорими треба бути обережніш, вони такі вражливі. Вам, може, й прикро, що я встряваю з моїми увагами; але простіть, я хочу як ліпше для Вас і для дядька; дядько, прочитавши сі слова, сказав мені: «Оце вже Павлик мене ховає...». Се мені було гірко».

Ймовірно, М. Драгоманов навзаєм дуже добре відчував украй напружений психологічний і фізичний стан своєї племінниці, яка під час перебування у Софії намагалася приховати свої страждання від хворого дядька. Тим більше, що вона завжди була достатньо відвертою у листуванні з М. Драгомановим у попередні роки. Зокрема, у вищезгаданому листі до нього від 18 грудня 1890 р. Леся з гіркотою прокоментувала злий фатум своєї долі: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»... Шкода, справді, що я не фаталістка, або не «толстовка».

Ці настрої та почування, мабуть, були близькі та зрозумілі М. Драгоманову, який уже кілька років мужньо боровся з невиліковною хворобою. У листі до І. Франка від 22 жовтня 1894 р., який просив нагально вислати деякі книги, М. Драгоманов із неприхованим роздратуванням відповів, що ані він з аортою, ані Леся з ногою фізично не спроможні серед того домашнього хаосу й безладу, в якому мешкала родина у Софії, віднайти потрібні видання.

Та все ж у листопаді-грудні 1894 р., попри чергове сезонне загострення своєї хвороби, племінниця разом із В. Дебогорієм-Мокрієвичем намагалася хоч якось упорядкувати велику бібліотеку М. Драгоманова, більша частина якої, так і не була розібрана після переїзду родини до Софії.

На обширах Болгарії — у далекій Софії 8/20 червня 1895 р. Лесі Українці довелося пережити смерть М. Драгоманова пліч-о-пліч із його родиною. У листі від 25 червня того ж року до батька вона написала: «Передай як-небудь мамі і напиши, як вона се прийме. Ми всі немов без голови. Прости, я більш не можу писать, нехай потім».

І після смерті М. Драгоманов залишався для Лесі Українки найповажнішим моральним та інтелектуальним авторитетом.

Незважаючи на складне, часто-густо непередбачуване життя тяжкохворої, поетеса прагнула вшанувати його пам’ять. Зокрема, вона зверталася до вченого-сходознавця, професора Флорентійського університету Анжело де Губернатіса із проханням надати їй інформацію про публікації М. Драгоманова в італійській пресі. Про цю спробу віднайти маловідомі статті дядька вона згадувала у листі до М. Павлика від 22 січня 1903 р. Натомість останній тримався думки, що Леся Українка мала неодмінно стати охоронцем-дослідником архіву М. Драгоманова, який планували перевезти до Львова. Та ці наміри й плани з багатьох особистих і суспільно-політичних причин та обставин так і не були реалізовані.

Немовби повторюючи або наслідуючи трагічні віхи життєвого сценарію Михайла Драгоманова Леся Українка померла передчасно на чужині — 19 липня/1 серпня 1913 р. у селищі Сурамі (Грузія), коли їй було лише сорок два роки.

* * *

2016 р. українство відзначає дві ювілейні річниці — 175-річчя від дня народження Михайла Драгоманова та 145-ліття від дня народження Лесі Українки. У світлі нашого буремного, пореволюційного і воєнного часу постаті та спадщина обох українських інтелектуалів різних поколінь мають символічне значення. Нині, можливо, як ніколи раніше, ідеї і цінності європеїзму — європейської цивілізації, непорушної свободи, конституційних прав і гарантій як окремої особи, так і всього громадянства, які плекали й обстоювали у своїй творчості політичний мислитель та учений Михайло Драгоманов і поет та громадсько-культурний діяч Леся Українка, стали визначальними для майбутнього України та українського народу.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

 

 

Володимир ЛИТВИН.

 

 

Михайло Драгоманов.

 

 

Леся УкраЇнка.