«Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності...»

Сергій ЛАВРЕНЮК.

16 липня 2016 2317

«Вважати 16 липня Днем проголошення незалежності...»

Нині всі знають, що 24 серпня — День незалежності України. А хто пам’ятає, що один раз, у 1991 році, ми відзначали це свято 16 липня? Адже, ухваливши Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада конституційною більшістю також постановила вважати 16 липня Днем незалежності України. «Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято», — гласила Постанова «Про День проголошення незалежності України».

Тож через рік, 16 липня 1991-го, наша газета вітала співвітчизників із найголовнішим державним святом, а в Києві відбулися урочисті збори з нагоди Дня незалежності. «Сьогодні ми зібралися вперше в своїй історії для відзначення свята Незалежності. Йшли ми до цього дня важко, йшли за покликом серця, за голосом громадського сумління і національного обов’язку, з великою і святою вірою у свій народ, в його право на свободу і незалежність. І цей день настав. 16 липня 1990 року Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет», — сказав, звертаючись до велелюдного зібрання в Палаці «Україна», тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук.

Присвячені річниці проголошення незалежності урочисті збори схвалили звернення до українського народу. «Століттями український народ ціною величезного напруження духовних і фізичних сил, ціною життя кращих синів і дочок виборював священне право бути господарем на своїй землі, самому вирішувати власну долю. Першим кроком до реалізації цієї мети стала Декларація про державний суверенітет України, яку без перебільшення можна вважати фундаментом побудови суверенної української держави», — наголошували учасники урочистих зборів та закликали усіх громадян республіки бути гідними високої місії побудови нової суверенної України.

Фундамент для побудови держави

Підставами для таких звернень були вагомі слова самого тексту Декларації, адже в ньому справді де-факто і де-юре було закріплено всі атрибути державної незалежності. Так, уже в преамбулі цього документа проголошено «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». У розділі про самовизначення української нації зазначається, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території. Якщо до цього додамо, що Декларація передбачала запровадження українського громадянства, власних Збройних Сил, формування власних банківської, включно із зовнішньоекономічним банком, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного держбюджету та, за необхідності, своєї грошової одиниці, то стає очевидно, що справді йшлося про становлення незалежної держави. Понад те, документ чітко визначав, що УРСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами та загалом виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування.

І тільки наприкінці тексту, як данина ще існуючому СРСР, містилося положення, що відносини УРСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Мабуть, у тогочасних політичних реаліях без цієї ритуальної згадки справді не можна було обійтися, хоча вже у 1991 році все йшло до того, що Україна вслід за країнами Балтії відмовиться підписувати новий союзний договір. Але не варто забувати, що у 1990-му більшість у парламенті становили представники компартії, так звана група 239, якій протистояла вдвічі менша за кількістю опозиційна Народна рада. Гадаємо, що ключовий вплив на представників більшості, які зрештою підтримали Декларацію, справило те, що в самій Російській Федерації аналогічний документ було ухвалено ще 12 червня 1990 року, а також та обставина, що на той час понад півсотні народних депутатів-комуністів на чолі з Головою Верховної Ради та водночас першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Івашком відбули до Москви для участі у XXVІІІ з’їзді КПРС. У цій ситуації Народна рада посилила тиск на президію з вимогою невідкладного розгляду та ухвалення Декларації. До цього також долучилася вулиця: окрім рухівських мітингів почали наростати протести шахтарів. Враховуючи це, Верховна Рада проголосувала за відкликання глави парламенту та інших народних депутатів з Москви. Тож коли Володимир Івашко надіслав заяву про відставку з посади Голови Верховної Ради, далі на засіданнях головував Перший заступник глави парламенту Іван Плющ, і процес розроблення документа фактично став цілодобовим.

Шість проектів і пошук компромісу

Та поки Верховна Рада вийшла на компромісний документ, було розглянуто низку альтернативних варіантів Декларації — вони передбачали і проголошення повної незалежності, і обмежений суверенітет.

Зокрема, у запропонованому президією Верховної Ради проекті Декларації Україна розглядалася як «суверенна держава у складі союзу з іншими республіками». Однак поряд із проголошенням, що земля, її надра, інші природні ресурси в межах території УРСР є виключною власністю народу республіки, йшлося й про те, що «підприємства, установи, організації та інші об’єкти, що належать СРСР», можуть розміщуватись на території УРСР та використовувати її природні ресурси». Схожим дуалізмом підходів були позначені й інші положення проекту, зокрема, поряд із твердженням, що УРСР самостійно формує свій бюджет, передбачалося, що республіка також братиме участь у формуванні союзного бюджету «на засадах, визначених союзним договором». А для забезпечення суверенних прав України в межах «оновленого союзу» пропонувалося записати, що Конституція союзу та закони, що вносять до неї зміни, набувають чинності на території республіки тільки після ратифікації Верховною Радою УРСР. Також застерігалося право вільного виходу з союзу.

Натомість у проекті Декларації народного депутата Сергія Головатого пропонувалося закріпити верховенство Конституції і законів УРСР на всій території республіки (а не пріоритет, як було записано в проекті президії). Відповідно, система та принципи діяльності органів законодавчої, виконавчої, прокурорської і судової влади мали визначатися лише Конституцією і законами України. Однією з визначальних ознак суверенітету та державності С. Головатий вважав наявність власних Збройних Сил та заперечував проти включення до тексту Декларації положення про новий союзний договір.

Народний депутат Юрій Гнаткевич назвав свій проект не «Декларація», а «Ухвала про державну незалежність УРСР». Він нагадав, що Україна у своїй історії двічі — у 1654-му та 1922 роках — укладала договори з Росією, проте нічого доброго з того не вийшло. Відтак він запропонував вилучити з проекту пункт про новий союзний договір та заявив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність української держави, а вже ця держава матиме право укладати договори».

Народний депутат Михайло Косів у своєму проекті пропонував записати, що «Конституція УРСР проголошує УРСР суверенною соціалістичною державою», та вважав неприпустимою подальшу наявність на нашій території якоїсь власності СРСР.

Пропонуючи свій варіант Декларації, народні депутати Сергій Семенець та Тетяна Яхеєва зазначили, що їхній проект структурно відповідає майбутній Конституції, тобто окреслює державний устрій України, політичну та економічну системи, зовнішньополітичні повноваження, участь у міжнародних зносинах та відносини держави і суспільства. Також вони вважали, що УРСР, незалежно від того, входитиме вона до нового союзу чи ні, повинна мати власні Конституційний Суд, Комітет державної безпеки (той, що існував, пропонувалося розпустити) та свій державний банк.

Степан Хмара пропонував денонсувати союзний договір

Найрадикальніший підхід запропонував народний депутат Степан Хмара. У його варіанті взагалі йшлося не про проголошення, а про відновлення незалежної Української держави. До того ж на противагу проекту, поданому президією, у якому нагадувалося, що «у 1922 році Українська республіка разом з радянськими республіками (Росія, Білорусь та Закавказзя) об’єдналася у Союз РСР на основі союзного договору», С. Хмара пропонував записати, що «союзний договір у липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР, закріпив колоніальне становище України; що договір нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни РРФСР з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою; що договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою». Виходячи з цього, С. Хмара пропонував денонсувати союзний договір 1922 року, а економічні стосунки з іншими республіками здійснювати шляхом укладання прямих угод. Цілковито очевидним він вважав негайне створення власних Збройних Сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, інституту республіканського громадянства, а також проект містив положення про зміну назви держави на Українську Республіку та підтвердження державного статусу прийнятої у 1918 році УНР національної символіки — синьо-жовтого прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла України...».

Зрештою Верховна Рада 355 голосами «за» і 4 — «проти» ухвалила компромісний текст Декларації, який давав змогу рухатися до набуття повної державної незалежності. Хоча того ж таки 16 липня на вечірньому засіданні було вирішено вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України.

І є всі підстави твердити: якби не ГКЧП, що стало каталізатором проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, то 16 липня досі було б найголовнішим державним святом. Адже за рік після ухвалення Декларації не тільки було реалізовано чимало її засадничих положень (зокрема, ухвалено Закон «Про економічну самостійність УРСР» та постанову про перехід у юрисдикцію УРСР підприємств та організацій союзного підпорядкування, а українські юнаки стали служити у війську на території республіки, розроблявся закон про громадянство), а й прийнято закон про заснування президентської посади та призначено на 1 грудня 1991 року вибори першого Президента України. Тоді ще ніхто не знав, що одночасно з виборами відбудеться Всеукраїнський референдум, який розставить усі крапки в питанні незалежності України.