Солдатська доля мінлива. Комусь щастить провести на війні багато місяців і повернутися неушкодженим. Когось наздоганяє осколок чи куля в першому бою. 11 липня 2014 року загинули прикордонники — старші сержанти Василь Поляков та Анатолій Луцко...
12 червня з розташування Мобільного загону в Києві виїхала на схід зведена застава на трьох БТР-80. Серед них — екіпаж навідника-оператора Василя Полякова, механіка-водія Володимира Сови та навідника АГС-17 Анатолія Луцка. Автоматичні станкові гранатомети приварювали на броню БТРів за баштою. Навідник був абсолютно незахищеним, тож цю зброю використовували лише за крайньої необхідності. Незважаючи на ризик, «зеленим кашкетам» катастрофічно не вистачало вогневої потужності, тому практика приварювати до броні АГС була поширена.
— Ми конвоювали колони. За весь час провели їх 33, — розповідає Володимир Сова. — Нам щастило — не траплялися фугаси, обстріли. Усі хотіли їхати з нами. Думали, що маємо якісь амулети.
Толя Луцко захоплювався мотоциклами, на дозвіллі обслуговував власний байк. Тепер байкерські рукавиці використовував як тактичні, а знання техніки — для справи. Василь Поляков допомагав молодим сусідам-танкістам налаштувати зенітний кулемет і практично не відходив від своєї бойової башти, адже підтримка КПВТ (14,5-міліметровий великокаліберний кулемет) могла в будь-який момент знадобитися товаришам.
— В Успенці вдень два БТРи стояли в одному місці поряд, — розповідає офіцер «Алекс», командир бронегрупи. — На ніч ми розвели машини. Точно у місця, де вони стояли, з початком нічної атаки терористів приземлилися дві міни. Під час бою в іншому БТРі заклинив КПВТ. Екіпажі зв’язалися по радіо і з’їхалися. Василь перебіг у сусідній БТР, просто під обстрілом усунув затримку кулемета і повернувся на своє місце. Бойові машини знову зайняли свої позиції й добряче насипали ворогу з двох стволів.
Потім — «Довжанський». Виснажливі щоденні обстріли, життя під постійним вогнем. Артилерія і міномети били здебільшого з території Росії. Протитанковий рів уздовж кордону бойовики використовували як укриття і хід сполучення. Стріляти по російській території було заборонено — це загрожувало початком повномасштабної війни.
10 червня ми вивезли на трьох БТРах наряд Білгород-Дністровського мобільного підрозділу, — згадує «Алекс». — О 17—18 годині, коли поверталися, почався обстріл позицій біля пункту пропуску. Бив міномет. Усі залягли в укриття. В цей час ворог виставив протитанкові керовані ракетні комплекси (ПТРК) і відкрив прицільний вогонь по бронетехніці. З посадки спалили бойову машину піхоти 72-ї бригади ЗСУ, інша ракета влучила в бліндаж. Це тактика російських десантних підрозділів, а не піхоти чи, тим більше, незрозумілих «шахтарів». У бліндажі були п’ятеро прикордонників і п’ятеро бійців ЗСУ. Усі вони дістали поранення. Анатолій Луцко, Василь Поляков і Володимир Сова в цей час були у таборі зі своїм БТРом. Не маючи зв’язку з командуванням, вони прийняли рішення миттєво — поїхали на територію пункту пропуску до розбитого бліндажа і забрали поранених. Усе це під прицільним вогнем мінометів і ПТРК, перед якими захист БТРа безсилий. Коли поверталися — просто біля них розірвалася ракета. Обійшлося. Завдяки своїй відчайдушній хоробрості екіпаж врятував життя десяти наших військових.
У ніч на 11 липня старший сержант Василь Поляков дрімав у кріслі навідника, як завжди — біля кулемета, на випадок несподіваного бою. Ранок почався обстрілом о третій годині. За триста метрів на пагорбі була окрема позиція, де тримали оборону четверо бійців ЗСУ. Їхня БМП підірвалася на міні раніше, і хлопці працювали як вогнева точка піхоти. Звідти передали по радіостанції, що на пагорбі поранений — потрібна техніка для евакуації. Била російська артилерія, розривалася відчаєм радіостанція. Щоб не втрачати жодної секунди, Василь пересів за кермо і під’їхав до бліндажа, де ночували Анатолій Луцко та Володимир Сова. За мить прикордонники були в бойовій машині. Прориватися довелося з боєм. БТР ривками добрався до капоніра.
Звідси відстрілялися по «нулю» та протитанковому рову, де причаївся ворог, і вирушили до пагорба. Екіпаж спробував зв’язатися по радіостанції з групою, яка просила допомоги, але марно... БТР під’їхав ближче, за двадцять метрів Василь та Анатолій почали кликати побратимів. Зрештою, Поляков поповз за пораненим. Він швидко знайшов секрет армійців і спробував винести пораненого. Згодом зрозумів, що той загинув. З тилу, звідки раніше не стріляли, стартувала ракета ПТРК. Вона влучила в борт просто під баштою навпроти місця навідника, кумулятивний струмінь пропалив броню наскрізь. Анатолій Луцко загинув на місці. Двигун ще працював.
Незважаючи на сильну контузію, Володимир Сова намагався включити передачу, щоб вивести машину з-під обстрілу, але марно: БТР був пошкоджений надто сильно. Тоді прикордонники піднялися на пагорб і зайняли оборону разом із бійцями Збройних Сил, викликаючи підмогу. Бійці мобільного загону на чолі з командиром (позивні «Фелікс», «Алекс», «Тоха», «Мітла», «Саша» та ін.) кинулися на допомогу товаришам пішки і майже дійшли. Почали кликати Сову та Полякова. Ті зорієнтувалися на звук і разом з бійцями ЗСУ попрямували до них. Володимир повз кущами. Василь рвонув пагорбом і прибув першим. Доповісти командиру про ситуацію Василь не встиг. «Толіка вже немає», — такими були останні слова героя. У цю мить його життя обірвала куля ворожого снайпера. Противник відкрив по групі шквальний вогонь. Стали ближчими розриви ПТРК. Товариші з табору намагалися прикрити вогнем мінометів. Армійці прислали на допомогу танк. З боєм, серед розривів снарядів і свисту ворожих куль, прикрившись бронею, ті, хто залишався живим, прорвалися до основних позицій на пункті пропуску «Довжанський».
Старшого сержанта Володимира Сову нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни», старших сержантів Василя Полякова та Анатолія Луцка — орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. 12 лютого 2016 року рішенням Дмитрівської сільської ради іменем старшого сержанта Василя Полякова названо вулицю в рідному селі. Побратими Василя Полякова та Анатолія Луцка сьогодні в строю. Ніхто з них не звільнився, не демобілізувався. Вони щомиті готові виконати бойовий наказ. Час не вгамує біль рідних і близьких, але пам’ять про людей, які без вагань приймали смертельно небезпечне рішення і поспішали на допомогу, залишиться в наших серцях назавжди.
