...Розсадник декоративних рослин Луганського університету ім. Тараса Шевченка розташувався в невеликому селі на шість дворів біля самого україно-російського кордону. Місця тут чудові! Цілюще повітря, унікальні джерела води в районі Іллєнки і найчистіша в області ріка Деркул. Микола Лисечко завідував цим господарством і працював над кандидатською дисертацією, досліджуючи біоекологічні особливості плодових дерев в умовах Донбасу. На момент подій 2014 року, коли в Луганську почався сепаратистський рух, господарство мало понад 200 видів декоративних рослин, здебільшого хвойних. Скажімо, лише ялівцю було майже сорок різновидів, а ще ялини, туї. На окремій ділянці росли листяні кущі та дерева — спіреї, барбариси, піраканти. Розсадник розташовувався за десять метрів від кордону з Росією, і ця обставина відіграла фатальну роль у житті господарства та самого Миколи. Влітку 2014-го ця ділянка кілька разів переходила з рук у руки, територія постраждала від пожеж, а тутешні будинки внаслідок боїв було розбито та розграбовано.
Але це трапилося пізніше, а до серпня 2014-го Микола продовжував залишатися в розсаднику, хоча тут також було небезпечно. Державний кордон проходить по руслу Деркулу, і в одному місці має виступ, який заходить на нашу територію. Саме з цього місця й стріляла російська артилерія по Луганську. З боку РФ в Україну летіли снаряди, чувся ляскіт гусениць танків, гул важких машин і постріли. Пізніше російські ЗМІ передавали, що по обласному центру і його околицях стріляла зброя ЗСУ, і населення змушене було в це вірити.
Дружину з дочкою Микола відправив у центральну частину України, а тещі запропонував тимчасово пожити на території розсадника, доки не стихнуть бойові дії. Одного серпневого дня він поїхав до Луганська по продукти й тещу, щоб одразу повернутися назад. Зворотний шлях проходив по знайомому маршруту. Вже проїхали Вільхову, от уже до Іллєнки рукою подати. І раптом — вибух, нестерпний біль і темрява. З’ясувалося, що його машина наїхала на протитанковий фугас. Теща загинула відразу, а йому обпалило нижню частину тіла. Ледь пересуваючись на закривавлених ногах, падаючи й повзучи, він в агонії почав іти убік свого табору. Знайомий лісник підібрав його, доправив до районної лікарні Станиці Луганської, а звідти машиною швидкої допомоги відправили в Луганськ. Затрималися б ще трохи — і з життям довелося б розстатися.
А в Луганську в цей час не було ні світла, ні води, ні зв’язку. Населення в паніці залишало місто, прогнози були невтішними, і Микола зрозумів, що звідси треба вибиратися, якщо він хоче залишитися живим. Через одну жінку, яка їхала за межі Луганщини, він передав звістку дружині, і вона відразу приїхала. Микола в цей час був у дуже тяжкому стані. Через відсутність необхідних умов для проведення операцій — води й електрики — пересадку шкіри йому не проводили, обмежуючись тільки перев’язками. Повноцінне лікування почалося тільки в Харкові, куди його майже в критичному стані відвезла дружина. Із серпня 2014 року по квітень 2015-го Микола переніс не одну операцію. Заново вчився ходити, а щойно вийшов з лікарні — зайнявся організацією вивезення рослин із розсадника в інше місце.
У цей час із сім’єю переїхав до Старобільська, куди перемістився університет. Тут було орендовано ділянку землі, на якій почали створювати новий розсадник. Без Миколи — ніяк. Він — директор розсадника, його душа, успіх, його майбутнє. Пересуватися на своїх двох Миколі було важко. Вогонь пошкодив сухожилля, і якби не спеціальні пластикові чоботи, то довелося б користуватися інвалідним візком. Але він хотів бути мобільним, він хотів бути повноцінним, тому не шкодував себе. Щоправда, попри диво-чоботи, пересуватися ставало дедалі важче і важче. Якщо раніше з перервами на відпочинок він міг рухатися цілий день, то згодом після п’яти-шести годин ноги стомлювалися й відмовлялися працювати.
Ще раніше, коли у нього запитували, що робитиме, коли вийде з лікарні, Микола казав: «Повернуся до своїх рослин». І він повернувся. Те, що побачив у розсаднику, обпалило серце. Декількома «КамАЗами» частину рослин вдалося все-таки вивезти й посадити в новому старобільському розсаднику. Хоча Микола й розумів, що цей експеримент не обіцяв особливого успіху: на календарі був липень, і дерева в таку пору року не висаджують. Але іншого виходу не було, тому вирішив ризикнути. Багато дерев не витримали зиму й загинули. Чекало директора ще одне випробування. У зв’язку з фінансовими труднощами ректорат університету вирішив відмовитися від розсадника.
Микола стояв перед вибором: або господарство гине чи хоча б знаходить якогось власника, або він сам, Микола Лисечко, бере його у свої руки, перетворює на свою власність, продовжуючи проводити наукові експерименти та дослідження. Останнє заманливо. Але де взяти кошти на такий великий проект? І тут йому на допомогу прийшла міжнародна організація «Mercy corps». За її допомогою Микола придбав необхідне обладнання, маточник кущів. Ідей і планів у нового власника багато, а разом з тим багато й роботи. Поки що розсадник потребує лише капітальних вкладень, а віддачу обіцяє дати в ліпшому разі через три роки. Але Микола не втрачає надії. Доки його зелені вихованці підростуть — війна скінчиться, і людям якраз будуть потрібні гарні рослини, які допоможуть повернутися до колишнього життя.

Луганська область.

 

 

Миколі Лисечку допомагає донька.

Фото з архіву Миколи Лисечка.