Такого яскравого борця-чемпіона в Україні не було вже давно. Це той випадок, коли наш спортсмен — справді найсильніший у всьому світі та дуже стабільний у своїй ваговій категорії. Протягом останніх років Жан не залишається без медалі на жодному офіційному старті. До речі, перемог на світових чемпіонатах у греко-римській боротьбі в України не було з 2006 року. А олімпійського «золота» — з Атланти 1996 року. 20 років минуло...
Ця публікація — плід кількох наших зустрічей із Беленюком. Тому періоди були різні для нашого героя. Виникали певні проблеми в плані умов і фінансування. Але допомагали друзі, віце-президент Федерації греко-римської боротьби Олег Сазонов. Нині ситуація, схоже, певною мірою змінилася на краще.
Але спочатку давайте познайомимося ближче із Жаном Беленюком. Зрозуміло, що на борцівський килим він потрапив не одразу. Пробував себе в декількох видах спорту, навіть танцювальну школу відвідував. Але в підсумку потрапив до київського борцівського клубу «Спарта», куди його дев’ятирічного привів товариш.
— У цьому залі я фактично виріс, — каже чемпіон. — Це, можна сказати, моя територія. Нині маю двох наставників. Насамперед це Віталій Киселиця, котрий замінив мені батька. У дитинстві він навіть прати мене вчив, коли з ним на збори до спортивного табору їздили.
Я виріс без батька. Мій тато з Руанди. Навчався в авіаційному інституті, був льотчиком. Вони з мамою зустрічалися п’ять років. Тато не встиг навіть довчитися — його відкликали на батьківщину, де тривала війна. І загинув під час військового перевороту в Руанді. Отже, живу з мамою, а батька бачив тільки на світлинах. Тому ненавиджу війну. І мрію, що мир прийде в Україну...
— Як мама дізналася про загибель батька?
— Мій дядько Ламберт навчався тоді в Києві і повідомив мамі про загибель тата.
— Ви бували в Руанді?
— Ні, але в планах така поїздка є. Щоправда, вже після завершення спортивної кар’єри. Туди нині небезпечно їхати. Скажімо так: якщо тут, в Україні, мене вважають темношкірим, то для руандійців я — людина зі світлою шкірою. А в них там своє ставлення до таких людей. Якщо чесно, то поклику крові не відчуваю й розшукувати своїх родичів з татового боку особливого бажання не маю. Хоча, напевно, в мене там є брати-сестри...
— А з дядьком Ламбертом маєте контакт?
— На жаль, він помер.
— Расові утиски колись відчували?
— Траплялися випадки. Але це дрібниці — все на побутовому рівні. В Україні, на щастя, расового напруження немає. Хоча, можливо, хтось і тепер дозволив би собі таке. Однак кривдити чемпіона світу з боротьби — справа ризикована...
— Ви добре володієте українською, російською, а якусь ще мову знаєте?
— Намагаюся спілкуватися англійською. Хоча поки що розумію більше, ніж можу сказати. Але процес, як то кажуть, не стоїть на місці.
***
— Маєте досвід виступів за німецький клуб. Розкажіть, будь ласка, про нього.
— У Німеччині в борців є своя Бундесліга і, відповідно, проводиться чемпіонат. Там взагалі розвивають усі види спорту серйозно. Німецькі турніри з боротьби відбуваються традиційно наприкінці сезону, коли позаду вже чемпіонати світу, Європи, найбільші міжнародні змагання.
У команді клубу може бути багато спортсменів, але в кожному матчі дозволено брати участь тільки десятьом атлетам: обов’язково п’ятьом німцям, чотирьом громадянам ЄС та одному легіонеру. Таким у «Лігтенфельсі» був я.
Не приховую, що в захваті від ставлення в Німеччині до всіх видів спорту. Там зацікавлені в тому, щоб були заповнені зали й стадіони. Приміром, квиток на наші поєдинки коштує лише 10 євро. Для німців з їхніми зарплатами й пенсіями — це взагалі не гроші. Тому люди приходять родинами: молоді, літні, діти. Вболівають, отримують море позитивних емоцій. Це для них приємна розвага. А на спортсменів там просто моляться, дуже поважають.
Я — корінний киянин, і лише нещодавно мені виділили нову квартиру. Після того, як став чемпіоном світу, вдруге поспіль чемпіоном Європи, нарешті мене назвали кращим спортсменом України за версією НОК і національної Асоціації спортивних журналістів. І лише після цього згадали про мої житлові умови. Київський міський голова Віталій Кличко на балі чемпіонів вручив мені бажаний сертифікат. Раніше разом із матусею тулилися в крихітній кімнатці в будинку гостинного типу, на квартирному обліку стояли з часів мого дитинства...
— Будемо відверті, не все ще в українському спорті відбувається так, як нам хотілося б. Який вихід бачите з цієї непростої ситуації?
— Пропоную зібрати разом кращих атлетів і керівників спорту. Та й обмінятися думками відверто й предметно. Скажу, що якісь невеликі рухи в кращий бік відбуваються. Але не секрет, що в інших країнах для провідних спортсменів, які прославляють націю, створюють просто чудові умови. Відомо, що спорт сьогодні значною мірою залежить від людей, яким він небайдужий.
Тому непокоїть, що в нас, на жаль, ніяк не наважаться ухвалити закон про меценатство в спорті, щоб люди, які прагнуть допомагати нам, робили це спокійно. Потрібно спростити для благодійників систему оподатковування. Інакше бізнесмени, навіть найзацікавленіші в розвитку спорту й оздоровленні нації, не одержуючи преференцій, рано чи пізно припинять віддавати свої гроші. І тоді стане зовсім кепсько.
Одне слово, є багато аспектів, над якими потрібно працювати, — і робити це повинні саме чиновники, а не спортсмени.
***
— Хто ваші головні суперники в Ріо?
— Їх достатньо. У моїй ваговій категорії братимуть участь два десятки атлетів. Не сумніваюся, що це дуже сильні борці. Скажу лише про те, що головними претендентами на олімпійські медалі обов’язково будуть представники Азербайджану, Ірану й Росії, якщо останніх допустять.
— То які конкретні плани Жана Беленюка сьогодні?
— Головна мета — перемога на Олімпіаді. У моїх думках нині лише ця грандіозна подія, а далі я поки що не дивлюся. Можливо, взагалі не боротимуся. Адже є багато речей, які я хочу спробувати. У мене немає завдання обов’язково стати три- чи п’ятиразовим олімпійським чемпіоном.
— Яким бачите своє майбутнє?
— Повторюю, що нині всі мої думки винятково про олімпійський турнір у Ріо-де-Жанейро. А що буде потім? Можливо, і нові високі завдання на килимі. Побачимо...
Із досьє «Голосу України»
Жан Беленюк народився 24 січня 1991 року в Києві. 175 см, 85 кг. Вихованець клубу «Спарта» (Київ). Перший тренер — Віталій Киселиця. Пізніше підключився Олексій Добровольський.
Чемпіон світу-2015 (Лас-Вегас, США). Дворазовий чемпіон Європи 2014-го (Вантаа, Фінляндія) і 2016 року (Рига, Латвія). Чемпіон світу серед військовослужбовців 2015 року.
Мати — Світлана Беленюк (українка), батько — Венсан (руандієць).
Донедавна проживав на Подолі в Києві разом з мамою в однокімнатній квартирі (в гостинці). Має семирічного пса Каспара. Кілька років зустрічається з дівчиною Оленою, також спортсменкою — фехтувальницею.
Фото Володимира РАСНЕРА.
