Те, що відбулося на Волині, Східній Галичині, Холмщині, Підляшші та Надсянні у 40-х роках ХХ століття, в Україні називають Волинською трагедією, а в Польщі — «волинською різаниною». Це стало найбільшим каменем спотикання у новітніх відносинах України і Польщі, українців і поляків. Причому цей градус напруження впродовж десятиліть лише зростав.
50-та річниця минула заледве поміченою і не отримала належного резонансу по обидва боки україно-польського кордону. 60-ту річницю ознаменувала чи не найбільша історична дискусія та офіційні заходи за участю президентів обох держав. Характер і результати тодішнього обговорення ємко і вичерпно визначає прийнята більшістю його учасників формула «вибачаємо і просимо вибачення». Вона дала змогу вести діалог про складні сторінки україно-польської минувшини і витримувати певну паритетність у відносинах. Однак з 2008-го відбулася радикалізація поглядів на «волинські» події. 2009 року парламент РП приймає ухвалу, в якій визначає те, що відбулося у роки Другої світової війни, як «етнічні чистки з ознаками геноциду», а 2013-й повторює це означення. Одночасно формується дедалі монолітніше сприйняття трагічних подій 1943—1944 років польським суспільством (зокрема політиками, громадськими та культурними діячами, науковцями). Тому ухвалені Сенатом і Сеймом РП постанови від 7 та 22 липня, у яких події на Волині визначено як «геноцид», котрі викликали в Україні такий шквал емоцій та обурення (зрештою, зрозумілого і передбачуваного), сприйняті частиною українців як «ніж у спину», «крок у прірву», насправді є логічними і прогнозованими.
Що ж насправді відбулося? Порахунки із складним минулим не є чимось унікальним у європейській практиці. Радше навпаки — є однією з підвалин побудови спільного європейського дому. Тому необхідність україно-польського примирення щодо дражливих тем спільної минувшини була сприйнята переважною більшістю суспільств. І при всій складності цього процесу видавалося, що він має шанс на успіх. Однак власне останні ухвали польського парламенту продемонстрували — україно-польське примирення остаточно зайшло у глухий кут. У чому ж причина? Не секрет, що навіть простий діалог (не те що примирення) є результативним за умови рівноправності його учасників. На жаль, саме її і не було — ні в політичному, ні в науковому вимірах. У той час як Україна важко прощалася з радянським минулим, довго блукаючи у багатовекторності зовнішньої політики, Польща швидко, наполегливо і впевнено стала частиною ЄС та НАТО. Потім прийшов 2014 рік. І розпочалася україно-російська війна. Російська агресія відсунула питання україно-польського примирення у кінець пріоритетів українського політикуму і суспільства. Очевидно — дарма.
Адже, як би це не заперечували польські автори, — використання Волині’43 путінським режимом у гібридній україно-російській війні — очевидне. Це стосується не лише офіційних заяв, наукових та публіцистичних матеріалів, інтернет-порталів і т. д., а й діяльності проросійських рухів всередині держав (як це було у випадку партії «Зміна» у Польщі). І не абсолютизуючи цей чинник, скидати його з рахунків теж не правильно. Ймовірно, передбачаючи закиди українців щодо недоречності таких кроків у воєнних умовах, польські парламентарії у «волинській» ухвалі «висловили солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності». За жодних обставин не хотілося б, щоб це виглядало ниттям чи тим паче виправданням або звинуваченням. Це є констатацією реалій. Тут справді варто подякувати полякам за їхню підтримку кроків України на шляху до євроінтеграції.
Найбільш неприємним у останній ухвалі польського парламенту слід вважати саме використання терміну «геноцид». Але оскільки про це написано уже чимало, то варто зазначити — вживання чітко означених юридичних термінів у публічній дискусії є надделікатним. Тим більше тоді, коли вони визначають однозначну односторонню відповідальність однієї зі сторін (у нашому випадку — української). Адже ті українці та їхні нащадки (а їх теж тисячі), котрі постраждали тоді від польських рук (загонів Армії Крайової, загонів самооборони, Батальйнів хлопських і т. д.), не розуміють, чим їхні страждання менші. А тим більше не вкладають собі до голови, за що нині Сейм їх «катам» «висловлює найвище визнання і вдячність» та просить Президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами». А як же вони?
За всіх неприємних обставин і неприйнятності для українців потрапити у перелік народів-катів, звинувачених у найбільшому гріху — геноциді, не слід надміру драматизувати ситуацію. По-перше, треба розуміти, що радикалізація політики влади РП стосується не лише українців. Наприклад, питання польсько-єврейських відносин, у яких уже польська сторона виступає у ролі звинуваченого в співучасті в Голокості (символом чого стала справа Єдвабного), також потрапило до переліку на самооцінку. По-друге, слід розуміти, що радикальні політики PіS (партія Право і Справедливість), які нині при владі, повністю відірвані навіть від центристських середовищ і змушені тепер відпрацьовувати свою концепцію і виправдовувати сподівання свого електорату. Очевидно, цим продиктовані ті чіткі нотки суму за кресами й слова шани кресов’якам та їхнім нащадкам. Але, як відомо, політики приходять і відходять. Тому нині найважливіше — залишити можливість співпраці між народами. По-третє, варто погодитися з польським колегою Лукашем Камінським, що коли цьогорічні суперечки дають змогу активізувати діалог істориків і спровокувати фахові дослідження, то це може дати парадоксально добрі результати, а значить, стане запорукою уникнення схожих істерій у майбутньому.
Що ж далі? Польській стороні потрібно припинити гратися з цією непростою темою та кидати звинувачення українцям у геноциді (бо в тій історії і українці, і поляки виступали у ролі і катів, і жертв), приймаючи непродумані рішення. Навіть маючи переконання у власній правоті слід пам’ятати, що буде наступний день і не можна робити заяви, які, щонайменше, надзвичайно ускладнюють діалог.
Українській стороні врешті-решт варто поставитися до україно-польських відносин загалом і теми Волинської трагедії зокрема серйозно і поважно. Доки українська влада і суспільство не зрозуміють, що цю тему не вдасться замовчати або тримати на рівні регіональних пріоритетів, нам не вдасться вийти із цього глухого кута. Українським політикам, науковцям та й суспільству загалом слід водночас і віддавати шану воякам УПА за їхню боротьбу за незалежну Україну (як це, до речі, відбувається з воїнами АК у Польщі), і об’єктивно оцінювати те, що сталося на західних землях України, віддаючи шану і українським, і польським жертвам конфлікту.
Врешті, щонайменше, і в Україні, і в Польщі слід утриматися від подальших емоційних заяв і повернутися до виваженої та об’єктивної розмови. Вкотре доводиться нагадувати добре відому істину, яка вже мала бути усвідомлена: щойно Україна і Польща сварилися, з цього користав третій (насамперед Росія) і у програші опинялися саме наші нації. То ж чи варто знову наступати на ті самі граблі? Не повторюймо помилки славних предків...
Оксана КАЛІЩУК, доктор історичних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (м. Луцьк).
