У суботньому номері «Голос України» повідомляв про ухвалення Сеймом (нижньою палатою польського парламенту) так званої волинської резолюції — про вшанування пам’яті польських жертв «волинської різні».

Так до 22 липня 2016 року офіційно називали трагедію польських мешканців волинських сіл 1943 року в тутешній науково-політичній дискусії ще зі злощасних і злочинних комуністичних часів, коли антинаціоналістична (зокрема й антиукраїнська) тема була однією із головних складових ідеології, над якою працювали наукові інститути та Комісія із розслідування злочинів проти польського народу, яка нині є структурним підрозділом Інституту національної пам’яті Польщі.
З прийняттям (завдяки представникам «радикальних патріотичних сил» у парламентських лавах різних депутатських фракцій) резолюції Сейму РП від 22.07.2016 р. у свідомості польського суспільства послідовно утверджуватиметься думка про «геноцид, вчинений українськими націоналістами щодо громадян ІІ Речі Посполитої в 1943—1945 рр.».
Із 442 присутніх у залі депутатів Сейму (повний склад — 460) жоден із народних обранців не відважився проголосувати проти резолюції «Про вшанування пам’яті жертв геноциду». Лише десятеро опозиціонерів (троє — із «Громадянської платформи» та семеро — з партії «Сучасна») заявили свій протест, натиснувши на кнопку «утримався». Про атмосферу, яка панувала навколо цього голосування, свідчить, зокрема, клеймування тавром «відщепенців» депутатів, які висловили свою, відмінну від думки (здобутої не в останню чергу шляхом політичного шантажу з елементами електорального тиску) «більшості».
Прикметно, що нагадавши про визнання Польщею незалежності нашої держави в 1991 році, про дипломатичну і матеріальну допомогу від самого початку Революції Гідності, депутат-доповідач від партії влади, який переконував депутатів Сейму ухвалити резолюції саме такого змісту, заявив, що підтримка Варшавою Києва «в жодному випадку не означає згоди на спроби формування сучасної української національної ідентичності з використанням традицій ОУН і УПА», та наголосив на «недопустимості вшанування пам’яті» діячів цих організацій шляхом називання їхніми іменами вулиць українських міст. При цьому парламентарій додав, що «Україна є суверенною країною, ніхто не має права втручатися у її внутрішню і зовнішню політику, але як польські політики й сусіди, зацікавлені в добрій співпраці з Україною, ми зобов’язані говорити українцям про наслідки ведення такої історичної політики».
Тим часом незалежні польські політологи, коментуючи ухвалення «волинської резолюції», наголошують, що вона є «прикладом того, як націоналістична меншість досконало може шантажувати більшість («Право і справедливість»), котра прекрасно розуміє стратегічне значення України. 
Цитуючи кулуарні жарти представників правого крила польської політичної сцени про те, що «силовики в Москві можуть розраховувати на «кресовиків» (поляків — колишніх мешканців Західної України) у Варшаві», один із політологів попереджає про те, що «антиукраїнська позиція може легко переходити у «м’яку підтримку Кремля».

Варшава.