Хіба так буває? Щоб втекти від обстрілів зі свого дому — окремого, на два входи — і стати щасливим у місті, де до цього ніколи не був? Приклад заслуженого журналіста України, 67-річного росіянина Юрія Хромушина (на знімку), доводить, що так.
Зустрітися ми домовилися у кав’ярні. Він ще здалеку замахав рукою: «Ви живете в Європі! Ви не розумієте свого щастя!»
Юрій Хромушин розмовляв російською, як він звик у Луганську, де прожив 40 років, та на батьківщині — у псковському селі. Каже, що на Чудському озері виріс і зі свого села краєчок Естонії бачив. Я ж спілкувався з ним українською і жодних проблем у нас не виникало. Виходячи з кав’ярні, дівчатам, що подавали каву, сказав українською: «Дякую!»
За розмовою Юрій Хромушин забуває смакувати кавою — розмова про війну. Тих, хто зруйнував його мирне життя, він уникає називати прямо, аж наче й досі остерігається — тільки якщо вже не обійти, вживає назву «ополченці» або «ті». Російською це звучить більш гидливо: «эти».
Себе він називає річкою, що повільно тече рівниною: ніколи не був активістом партій, не мітингував, тільки фотографував. Зате дружина була в місцевій організації «Батьківщини» і виїхала першою. Юрій Миколайович, як би й хотів, не міг цього зробити — кинути власний будинок з усім нажитим добром, а головне — 90-річну матір?! Терпів до останнього.
Але коли проросійські бойовики почали лупити з «Градів» за 400 метрів від його будинку, наважився: «Біля мене територія заводу, і вони там виставили «Гради» та бахали по українських військах. Одну установку прикріпили на якусь дрезину та возили по залізничній колії, щоб уберегти від вогню у відповідь. А що той удар може бути по мирних людях — їм начхати!»
Спочатку Юрій Хромушин ховався у підвалі, а коли набридло — лише у ванній кімнаті. Коли ж дружина повідомила з Харкова, що буде «зелений коридор» для виїзду, зібрав, що зміг, посадив матір і своєю машиною поїхав по безлюдних вулицях. Зупиняє пост «ополченців»: «Куди їдеш? Там укропи будуть над тобою знущатись!» Але стара і хвора мати вплинула й на них — пропустили. З білим покривалом, прикріпленим як прапор до дверцят машини, він доїхав і до українського блокпоста: «Солдат із посадки зупинив, підліз до машини, бо стерігся снайперів, перевірив документи — так я опинився в Україні».
Спершу жили в таборі біля Сватового: «Умови там нормальні, але для старої матері це був жах — життя в наметі, якісь люди ходять... Тоді переїхали до Києва».
Оформили виплати, а в дружини виявилася подруга, що живе в Росії, а квартиру має в Чернігові. «Так і приїхали сюди, — зітхає мій співрозмовник. — Щоб якось вийти з того стану депресивного та віддячити людям за квартиру — я став робити ремонт, хоча нічого в житті, крім фотографії, не вмів».
Зауважу, що тут він скромничає, адже жити у власному будинку і нічого не вміти — нереально. Зрештою, Юрій Миколайович увійшов у коло чернігівських фотомайстрів, завів нові знайомства, адже луганські телефонують усе рідше. «У мене таке відчуття, що вони бояться розмовляти, бо думають, що їх підслуховують», — каже він.
Друзі привезли Хромушиних і в село Локнисте Менського району та допомогли на літо взяти в оренду дачу. «Виявляється, тут картопля сама росте, — сміється Юрій Миколайович. — У нас же її треба поливати: робимо борозенки і заливаємо увечері. А у вас же благодать — все росте, як з води!»
Укріпив він хвіртку палкою верби, а та... стала деревом! А які насичені сонцем і радістю вийшли у нього фото з села — голі тіла підлітків світяться в пастельних тонах сонця, що заходить, а вони дограють у футбол...
Юрій Хромушин переконаний, що тільки з Божою поміччю йому вдалося вирватися з того пекла, на яке перетворила Донбас Росія. І навіть будинок вдалося вигідно продати. Спершу зацікавився ним сепаратист, що працював в обласній раді і особисто знав Юрія Миколайовича. Але так стали торгуватися, що навіть ріелтор радісно зітхнула, коли він відмовився купувати, — неприємні люди. А вже другий покупець залагодив усе швидко і Хромушини залишили будинок і гараж з усім майном. Щоправда, і самі в Чернігові змогли купити гарну квартиру: «Одне вікно відкриваю — липа цвіте, друге — інша зелень око радує». Матір вдалося влаштувати в будинок для людей похилого віку, їй там добре — кімната на двох, подруги вже є — молодші, щоправда, догляд постійний і не треба за сина та внуків переживати.
Один внук, син Хромушина Денис, ще до війни виїхав у Канаду. Працював тут, в Україні, водієм, набридло йому скрізь даїшникам хабарі давати, прочитав в Інтернеті оголошення і виїхав у далеку країну. Тепер там росте внук Хромушина, а дружина поїхала його бавити. Другий син Тарас, що працює оператором телебачення, живе під Києвом.
Юрій Миколайович сміється: «Я вже боюся наврочити — так мені добре тут!» Його фотографії уже бачили чернігівці на двох виставках, а самого його часто можна зустріти біля музичного фонтана Чернігова, на вечірніх, по-літньому розманіжених, вулицях, біля «Зеленої сцени»... Тут нема війни.
Чернігівська область.
Фото надано автором.
