28 ЛИПНЯ — ДЕНЬ ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Проявом християнської духовності і високої моралі, що споконвіку були основою українського буття, є ікона, її ще називають вірою в кольорах. Перші святі образи були привезені до Києва у 988-му, у рік хрещення Руси-України, з Візантії. Поєднавши візантійську традицію зі своїм поглядом на світ, адже, як казав наш видатний філолог Потебня, кожен народ виробляє своє християнство, згідно з власним світоглядом і естетичними уподобаннями, українські майстри витворили унікальне релігійне мистецтво. Їх пензлю належать ікони, що дихають радістю і вражають лагідністю, — багато які з них визнано чудотворними.
За словами доктора богословських наук, доктора філософії, доктора мистецтвознавства, автора більш як півсотні книг Дмитра Степовика, нині в Україні мало не 50 чудотворних образів всеукраїнського, національного значення та більше ста місцевого — на Львівщині, Прикарпатті, Херсонщині, Полтавщині, Миколаївщині, майже в усіх регіонах України.
Мати Божа — покровителька наших земель
— Від часів хрещення Київської Русі покровителькою наших земель вважалася Пресвята Богородиця. Український народ завжди по-особливому шанував Матір Божу, тож десь 90 відсотків чудотворних ікон, втім, як і в світі, — це Богородичні, — каже Дмитро Степовик. — Серед них є дуже давні, які прийшли в Україну з Візантії і вже були чудотворними. Це — Вишгородська, щоправда, викрадена у 1169 році з князівської резиденції під Києвом Андрієм Боголюбським, вивезена на північ, де перейменована у Володимирську, нині перебуває в Успенському соборі Московського Кремля і проголошена найбільшою святинею Росії, Холмська, Києво-Печерська, Белзька.
— В історії цих ікон мовиться, що вони належать пензлеві євангеліста Луки — натхненного Святим Духом письменника апостольських часів першого століття нашої ери, він записав дві книги, що ввійшли до Нового Заповіту, — продовжує розповідь Дмитро Власович. — Лука, яким опікувався улюблений учень Ісуса Христа — Іван Богослов, особисто бачив Матір Божу і сказав, що хоче змалювати, залишити її образ для нащадків. Тож він зобразив Богородицю-провідницю, або ж Одигітрію, з маленьким Ісусом на руках.
Цей образ є канонічним, і від нього пішли всі інші Богородичні ікони. Від часів, коли жив і творив Лука, до того дня, коли візантійські ікони привезли в Київ, минуло майже тисячу років. Професор Дмитро Степовик вважає, що на береги Дніпра, можливо, потрапили вже списки, копії з оригіналів Луки.
— За вченням святої Церкви, кожна добре зроблена копія несе чудотворіння, яке мав оригінал, — підкреслює дослідник.
Однією з перших так званих Лукиних ікон до Києва привезли Богородичну ікону типу Одигітрія, яка пізніше отримала назву Холмська. Нині вона зберігається в окремій залі-капличці Музею волинської ікони у Луцьку.
— За однією з версій, цей образ був у посагу царівни Анни, що вийшла заміж за князя Володимира Великого у 988 році, — продовжує розповідь Дмитро Степовик. — Ймовірно, ікона зберігалася у князівському палаці або Десятинній церкві, збудованій поруч із палацом у 989—996 рр. У 1001 році князь подарував її новому кафедральному собору міста Холм, в одне з найзахідніших регіональних князівств Руси-України.
У 1240 році, коли Холм взяли в облогу полчища монголо-татар, мешканці міста молилися перед образом Пречистої, а потім винесли її на кріпосні вали. Ординцям здалося, що мури піднялися до неба, і вони кинулися тікати. Віддавна до ікони нескінченним потоком приходили вірні просити заступництва. Холмський єпископ Мефодій Терлецький зібрав документальні свідчення чудес, що відбувалися за посередництва Богородиці, після чого було створено спеціальну комісію, котра підтвердила давність образу та його чудотворну силу. У 1646 році вийшла книга Якова Суші про Холмську ікону, яка згодом кілька разів перевидавалася. Історія цього образу оповита багатьма таємницями — його багато разів, коли Холм входив то до Австрійської, потім Російської імперії, переховували в різних храмах і монастирях, він зникав на багато років, а потім у чудесний спосіб знову з’являвся. Ікону якось вивезли до Москви, але згодом повернули в Україну. В роки Другої світової її відправляють у напрямку Любліна, потім з Польщі переправляють на Волинь, де вона до проголошення української незалежності зберігалася в родині одного священика, який боявся об’явити її богоборчій радянській владі. Коли СРСР зник, образ передали на реставрацію з умовою довічного зберігання його у Луцьку. З 2000 року ікона виставлена для поклоніння, її виносять у місто у дні хресних ходів.
Працівники музею розповідали про численні чудотворіння Холмської ікони (єдиної з Лукиних ікон, що залишилися в Україні), які відбувалися в наш час з їхніми колегами, знайомими чи тими, хто здаля приїздив у Луцьк помолитися Богородиці.
Вкрадена святиня
Найголовнішою святинею Росії вважається Володимирська ікона Божої Матері, яка раніше належала Києву. — Існує судження, що її подарував Володимиру Мономаху сам візантійський імператор, — каже Дмитро Степовик. — Розмістили ікону в тихій князівській резиденції у Вишгороді, від якого вона й отримала свою назву. В умовах гострого протистояння між князем-патріотом Ізяславом Мстиславичем і, так би мовити, сепаратистом Юрієм Долгоруким, якому (вже після смерті Ізяслава) вдалося на короткий час захопити владу у Києві (в літописі йдеться, що багато диких половців прийшло йому на допомогу. — Авт.) і посадити свого сина Андрія, названого Боголюбським за місцем його північних володінь, у Вишгороді.
Андрій привів із собою багато суздальців, яким роздавав на новому місці посади. Втім, не вдовольнився Вишгородом і 1155 р. їде знову княжити у Суздаль. Але 1169 року, зібравши антикиївську коаліцію, нападає на стольний град, руйнує, грабує його, спалює навіть церкви. Тоді ж Андрій викрадає і вивозить у свої північні землі Вишгородську ікону, яку перейменовують на Володимирську. Щоб виправдати злочин, за життя Боголюбського створюють повість «Сказание о чудесах Владимирской иконы Божьей Матери», в якій мовиться, що Пречистій не подобалося бути в землі київській, яка, буцімто, втратила святість, і святість та перейшла у Ростово-Суздальську землю, а за нею й ікона. Цю повість релігієзнавці називають справжнім міфом. А ще розповідають, що коли патріарх московський Алєксій ІІ (Рідігер, 1929-2008) тяжко захворів, йому порадили прикластися до Вишгородської-Володимирської ікони. Коли її дістали з прозорого, куленепробивного сейфу, вона розсипалася на шматочки.
— Цю ікону багато разів реставрували і перемальовували, — каже Дмитро Степовик. — Від первісного вигляду залишилися тільки обличчя Ісуса Христа та Богородиці. В Україні є її списки, втім, всі вони називаються Вишгородськими.
Перемагаюча скорботу
Дивовижна історія ще однієї святині — Белзької, нині Ченстоховської, що була привезена в Україну з Константинополя в добу князя Володимира Великого. З Києва вона потрапляє до білоруського Полоцька, а звідти брат галицько-волинського короля Лева — Юрій забирає її до Белза, куди переїхала після нападу монголо-татар київська митрополія. З території Галицько-Волинського князівства, що стало спадкоємцем Київської Русі, у 1377 році польський воєвода Опільський силоміць вивозить ікону, що вже прославилася діяннями, у свої землі. П’ять років тримає у себе, а потім передає у монастир отців Павлинів на Ясній горі у місті Ченстохові, що у Польщі. У 15 ст. один гусит-іконоборець двічі вдарив образ шаблею — шрами й до сьогодні залишилися на щоці Пресвятої Діви.
— У 1717 році католики коронували Белзьку ікону і проголосили її духовною королевою Польщі, — продовжує розмову Дмитро Степовик. — Її оригінал чудово відреставрований. У монастирі, де знаходиться образ, повно милиць, візків паралітиків, які, увірувавши, вилікувалися. Стіни навколо ікони обвішані срібними і золотими ланцюжками, хрестиками, вервицями, залишеними Богородиці на знак подяки за чудотворіння. Тож ми раді, що українська ікона, яка зберігається багато століть у Ченстохові, й надалі залишається чудотворною та рятує людей.
Ще одна визначна ікона пензля народного українського іконописця — Повчанська, із села Марія-Повч, що на Закарпатті, зберігається у кафедральному соборі св. Стефана у Відні і є однією з святинь Австрії. Її сила проявилася ще у 1696 році.
Серед шанованих у всьому християнському світі є й інші українські ікони — Почаївська, Зарваницька, обидві з Тернопілля, Братська, дві Києво-Печерські — «Успенська» та «Богородиця з Антонієм і Феодосієм Печерськими». Їх можна побачити у музеї Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. З 1239 року чудотворить ікона «Корсунська», що в кримському Херсонесі, з 1690 — «Любецька» з Чернігівщини, з 17 століття — «Чернігівська Іллінська». Є в списку незвичайних образів «Іржавецька», про яку написав поему Тарас Шевченко, «Охтирська» з Сумщини, ціла низка ікон св. Миколая, і, звичайно, ж Ісуса Христа.
— Син Божий сам залишив по собі два автентичні образи-портрети, — каже Дмитро Степовик. — Перший, коли приклав до свого обличчя хустинку і передав її царю Едеси Авгару Чорному, хворому на проказу, аби того зцілити, і другий — коли, йдучи на Голгофу, витер зі свого чола піт і кров хустинкою Вероніки, що, як і інші єрусалимські жінки, співчуваючи Ісусу Христу, пробилася до нього крізь охорону, аби полегшити його страждання. З відбитків святого образу були створені ікони «Спас Нерукотворний», котрі нині є в кожній церкві. Найгеніальніший образ Сина Божого за списком Вероніки змалював відомий український іконописець кінця 17-го — початку 18-го століття Йов Кондзелевич. У нього образ Христа — величний, видно, що, незважаючи на всі перенесені муки, він був і залишається Богом.
До наших днів збереглися «Христос Пантократор», «Спокуса Христа» та інші твори майстра. Працюючи над іконостасом для Манявського скиту на Прикарпатті, який називають українським Афоном, Кондзелевич малює ікони «Христос-учитель» (1698) і «Вознесіння Христове» (1705), які нині, як і увесь іконостас, зберігаються у Львівському національному музеї імені Андрея Шептицького. Роботи Йова Кондзелевича, як і сотень українських майстрів пензля, що створили свою неповторну іконописну школу, — неоціненний внесок у скарбницю світової культури.
Зарваницька ікона Божої Матері чудотворить із 13 століття.
Фото автора.
