Про 53-річного учасника бойових дій у зоні АТО Петра Смірнова (на знімку) із села Павлівки мені розповіли працівники Кузьминецької райради. Відразу зателефонував. Того дня він саме був із дружиною Оленою у райцентрі, оформляли субсидію:
— Ну який я герой?.. Я, так само як і інші хлопці, виконував свій обов’язок...
Народився Петро у сім’ї моряка і працівниці торгівлі, які мешкали у Гайсині і перебралися до невеличкого, але мальовничого подільського села Павлівки, що на березі славнозвісного Південного Бугу, поруч із лісом.
— Батька, як колишнього моремана, знову до води потягнуло. І я у нього вдався, любов до моря успадкував. Після школи та армії подався до Одеського морехідного училища. Після його закінчення 15 років прослужив матросом на різних кораблях Чорноморського морського пароплавства. По всій Європі, до Бразилії, США доправляли морями-океанами найрізноманітніші вантажі: від зерна, мінеральних добрив, тракторів до... зброї. Загалом Смірнов у 40 країнах побував, надивився всілякого, було що розповідати. Та коли дружина народила третю дитину, повернувся додому, на рідну подільську землю. Треба було двох синів і доньку доглядати і виховувати. Водночас працював на підприємствах Гайсина — діти, крім батьківської опіки, і грошей потребують.
На війну в 53 роки пішов добровольцем: «Молоді хлопці наші гинуть, а я сидітиму вдома, по телевізору це дивитимуся?! У нас поруч навіть 73-річний дід воював».
Пройшовши двотижневу військову підготовку, Смірнов у складі 128-ї Мукачівської гірської бригади потрапив у Станицю Луганську — на самісіньку передову, за 200 метрів від державного кордону з Росією. Возив своїм військовим «Уралом» наших бійців і боєприпаси до лінії фронту. Щодня 150—200 небезпечних кілометрів долав. Неодноразово потрапляв у складі автоколони під ворожі обстріли. Так само неодноразово брався за свій автомат АК-74, гранати кидав...
Досить сказати, що бойові рейси доводилося здійснювати і боронити селища Піски, Опитне, Водяне, чиї назви нині лунають у щоденних зведеннях з фронту. Щодоби російські окупанти і бойовики гатили мінометами, важкою артилерією, бувало від 10 до 15 обстрілів. Його «Урал» осколками повністю зрешетили. А Петру пощастило, жоден не зачепив і не поранив — живим залишився.
— Страшно було. Хто на війні не був, цього ніколи не зрозуміє... Не боїться кулі чи снаряда, як кажуть у народі, тільки дурень, — ділиться Петро Смірнов.
Бо й досі не може звикнути до мирної тиші. Навіть коли дощові громовиці гуркочуть, він відразу зіщулюється, пригинається, ніяковіє. І знову згадує Луганськ, Краматорськ... Хлопців...
Павлівка
Вінницької області.
Фото надане автором.
