Загін Збройних Сил України «Дика Качка» сформовано під час війни на сході України. Дві сотні військовослужбовців загону — добровольці, а третина особового складу — офіцери.


Старший прапорщик Валерій Теодорович у 2015 році двічі брав участь у бойових діях у складі загону «Дика Качка». «Під час першого мого перебування в зоні АТО (четверта ротація «Дикої Качки») я евакуйовував людей. Витягував з-під обстрілу бойових побратимів, возив лікарів на позиції. Вивозив поранених, адже за такої щільності обстрілів, на жаль, не обійшлося і без втрат», — розповідає Валерій.


Офіційно в зоні бойових дій старший прапорщик Теодорович був на посаді начальника зв’язку — забезпечував зв’язок, ремонтував радіостанції. Однак довелося   побувати на передовій, опікуючись перебуванням лікарів у жовтій зоні та рятуючи колег, і вдень і вночі. Саме під час першої ротації Валерія було дуже багато поранених. Розповідаючи про ті пекельні події, старший прапорщик із сумом згадує про загиблих та поранених. «Чимало хлопців були у тяжкому стані, тому не лише евакуйовував людей, а й надавав першу медичну допомогу. Саме тоді вперше відчув внутрішнє спустошення через втрату бойових побратимів», — каже старший прапорщик Теодорович.


Народився Валерій Олександрович у Рівному. До служби в армії здобув фах будівельного столяра і тесляра. Після завершення строкової служби вирішив продовжити навчання. У Сімферополі вступає до Таврійського інституту підприємництва і права на факультет економіки підприємства. Проте життя знову приводить Валерія Олександровича до Збройних Сил України. Мабуть, у цьому є щось доленосне, адже дідусь та прадід пройшли Другу світову війну. За понад двадцять років в армії змінив різні посади, опанував чимало нового. Сьогодні проходить службу на посаді командира взводу охорони в окремому радіотехнічному батальйоні Галицько-Волинської бригади Повітряного командування «Захід», що на Рівненщині.


«Ми всі у зоні АТО були як один, і водночас кожен побратим є унікальним. Був ось у нас командир полковник Сазонов, таких командирів справді дуже мало. Це єдина людина, завдяки якій ми там і трималися. Навіть коли нас повинні були штурмувати, ніхто не сказав, мовляв, евакуація — треба тікати, залишати все. Тоді ми складали план, як тримати оборону під час повного оточення. Були також у нас і досвідчені хлопці, один з яких був командиром зенітних установок «ПМ», — людина з великої літери. Разом були під час четвертої та сьомої ротації. Хлопці просто ексклюзив, вони виробляли такі речі, що ворог довго до тями не міг прийти. Дуже багато техніки вони знищили», — розповідає Валерій Теодорович. Про свій позивний — «Лабус» — говорить із усмішкою. «Та що там... Ну, в Україні кажуть  «хохол», в Білорусії — «бульбаш», а в Литві — «лабус».


«Перший обстріл, який найбільше запам’ятався, відбувся в лютому 2015 року, коли четверта ротація Зведеного загону Повітряних сил зайшла на позицію «Зеніт». Ця позиція стала фактичною мішенню для озброєних сепаратистів — російських військових, оскільки має стратегічне значення, адже звідси відкривається дорога на Авдіївку, Опитне та Піски. Саме в той момент наші захисники перебували там майже сорок хвилин, і тоді ворог задіяв систему залпового вогню «Град». Я пішов з товаришем, полковником Потоцьким — заступником командира загону, забирати своє майно, — ділиться спогадами військовий. — Приїхали, розвантажили речі. Коли вже підходили до бункера, почав по нас лупити «Град»... Те враження і відчуття, коли зверху щось летить, все навкруги підіймається, вибухає, свистить, — словами не передати. Ми з ним одразу ж — в укриття. Залізли в сміття, під бочку з водою «ЦВ-4», перечекали. Ну, а вже потім побігли до бункера. Тоді могло статися різне, а сталося саме так», — зітхає боєць легендарної «Дикої Качки». Розповідає також про військовослужбовця зі Старокостянтинова, якому під час того шквального обстрілу на позиції «Зеніт» осколком «Граду» пробило каску. На щастя, хлопець залишився живий, лише потім ґуля на лобі нагадувала йому про той обстріл.


Із вдячністю згадує про людей, які допомагали військовим: «Волонтери у нас були просто прекрасні — Віталік Коршенко і Віолета Бородіна, вони із Запоріжжя. Незважаючи ні на що, навіть під обстрілами приїздили до нас. Раз на тиждень привозили все, що було необхідне, різноманітні смаколики навіть. Постійно нас підтримували».


Вирушаючи вдруге у зону АТО, Валерій навіть не сумнівався у правильності свого вчинку, як і багато інших добровольців. Саме під час сьомої ротації старший прапорщик Теодорович був на форпості «Глаза», найближчого до «Донецької фортеці». Уже там виконував обов’язки кулеметника. Пост був оснащений протитанковою керованою ракетою «ПТУР», яка призначена для знищення танків та інших броньованих цілей, якою він і керував.

«Лабус» має на рахунку багато результативних бойових пусків. Він також знешкодив сепаратистську мінометну точку біля старого термінала донецького аеропорту. Це — свідчення високого професіоналізму та мужності.


Кожний день перебування для нього був особливим, оскільки терористи, незважаючи на вимоги Мінських домовленостей, щодня порушували режим тиші, підступно вдавалися до обстрілу позицій наших вояків. «Прилітали «Гради», накривало «Васильками», — розповідає «Лабус». На жаль, під час сьомої ротації Валерій дістав дві контузії та осколкове поранення. «Вперше, коли прилетів «ПТУР», я саме готувався до наведення протитанкової керованої ракети для пострілу, на мені навіть «бронік» розірвало. Вдруге накрило «Васильками», дістав осколкове поранення, влучило в праву руку — легка травма, навіть до лікарів не звертався по допомогу, загоїлося швидко», — говорить про власні поранення старший прапорщик Валерій Теодорович. Під час цього удару, здійсненого найманцями, був знищений «ПТУР» українських воїнів, від нього залишилося лише решето. На щастя, Валерій вберіг своє життя.


За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший прапорщик Валерій Теодорович особисто нагороджений Президентом України — Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України орденом «За мужність» ІІІ ступеня.


Нині Валерій Олександрович продовжує службу в тій само частині у своєму рідному місті, де колись починав службу. Героєм, як і інші хлопці, котрі побували на передовій, себе не вважає, не вагаючись, відповідає, що то був його обов’язок. І якби випала нагода, обов’язково вирушив би боронити рідну землю. Мріє лише про такий довгоочікуваний мир на українському Донбасі.

Львів.

 

Під час нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 


Фото  надане прес-центром Повітряного командування «Захід» Повітряних сил Збройних Сил України.