Назва «Горішні Плавні» активно обговорюється в українських соцмережах. Вона зробила декомунізований Комсомольськ відомим усій країні. А розповідь буде про мешканців цього наймолодшого міста на Полтавщині: корінних і приїжджих.
«Соціо» — означає «суспільство»
Усі співробітниці міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — жінки. Їх усього четверо — юрист і три соціальні працівники. Розмова почалася зі звітних цифр, але швидко перейшла в дуже душевне спілкування. Виявляється, волонтерство розвивається в місті вже близько 13 років, є навіть своя школа волонтера. З центром співпрацюють добровільні помічники, нині постійно приходять двоє-троє осіб.
Співробітниками управління праці та соціального захисту громадян у 2014 році була терміново розроблена Комплексна програма підтримки громадян, які прибувають із Криму та Донбасу.
Було помітно, що люди, які працюють із соціально незахищеними громадянами, — на своєму місці, в розповідях відчувалися повна емпатія й увага до своїх нових «підопічних».
Розмова йшла про напружені робочі будні. З червня 2014-го сюди стали приїжджати люди з Донецької та Луганської областей. Виявляється, багато корінних мешканців із числа засновників молодого промислового міста — вихідці з Донеччини та Луганщини. У 60-ті роки минулого століття вони приїхали на комсомольську будову, споруджували гірничо-збагачувальний комбінат, зводили саме місто і залишилися тут жити. Тому із зони війни сюди потягнулися їхні родичі з Донбасу.
Для соціальних працівників це був складний період. Організували «гарячу лінію», вирішували першочергові питання з харчуванням, розселенням, створили реєстр необхідних на перший час речей і базу дарувальників. Для тих, у кого в місті не було родичів, готових прийняти переселенців у себе вдома, підготували готель «Славутич». Довелося з міського бюджету виділяти кошти, щоб привести його до ладу: встановили кілька бойлерів, купили пральну машину. Дуже допомогла програма ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду»: 80% на ремонт готелю виділив проект, 20% — міський бюджет.
Психолог без оплати
У 2014-му мало хто знав, як спілкуватися з людьми, які пережили обстріли, які тікали від війни і руйнувань іноді лише з сумкою дитячих речей і документами.
Психолога в штаті не було, немає його і зараз, через два роки. Цю важку частину роботи на волонтерських засадах узяла на себе Олена Коваль, кейс-медик ПРООН. Маючи дві вищі освіти, вона працює в соціальному центрі... прибиральницею службових приміщень. Якийсь час чекала, сподівалася — в штаті збиралися впровадити посаду психолога. Однак хоча обов’язків у рядових співробітників соціальних служб значно додалося (субсидії, допомоги переселенцям, інвалідам АТО), Мінсоцполітики досі не розглядає розширення штату. І так — по всій країні.
«Чому я тут? У 50 років вирішила займатися соціальною роботою. Почала вивчати психологію, син оплатив моє навчання. Так дивно збіглося, але коли прийшла війна, з літа 2014-го багатьох соціальних працівників скоротили. Однак я допомагаю як психолог на громадських засадах. Не знаю, як пояснити іншим, чому ти любиш людей», — каже Олена Коваль.
Вона розповідає про те, як багато сімей успішно влилися в громаду, працюють на виробництві та активно допомагають соцслужбі як волонтери. З нових знайомих Олени — переселенців — є й такі, котрі повернулися додому, на непідконтрольну територію. Хтось — за сімейними обставинами, деякі не змогли знайти себе на новому місці. Каже, що телефонує їм, а вони дуже вдячні за спілкування і моральну підтримку.
«Є й умовна група «сепаратистів», як я визначаю, які «гонять» на все. Але це, я вважаю, дуже зранені люди. У них відбувається накопичення негативних емоцій, без розрядки. Ми дивимося на людину і розуміємо це. Я тільки одного разу підвищила голос. Потім у самої було на душі недобре», — ділиться психолог-волонтер.
Відділ соцзахисту займає дуже скромне приміщення, кімнатки на низькому загратованому поверсі гуртожитку. Після розмови з господарями дивимося фільм, який створили разом старожили і новачки міста. Вони знімали сюжети про робочі будні, свята, відеокліп про захисників країни. Деякі моменти викликали сльози.
Бути як перекотиполе чи вкорінюватися?
Щоб розібратися, як живеться приїжджим на новому місці, говоримо з самими переселенцями.
З Павлом Коряком поспілкувалися просто на роботі — у майстерні з ремонту комп’ютерів. Це справжній інтелектуал і трудоголік, незважаючи на те, що має інвалідність із дитинства. Молодий, активний. За рухом у майстерні видно, що з клієнтами тут усе гаразд. Щоб поговорити, навіть довелося оголосити незаплановану перерву. Павло сказав, що спочатку завойовував авторитет у клієнтів. На ділі довів: якість його послуг і швидкість виконання замовлень — найкращі в місті.
Виїхав улітку 2014 року, коли над головою вже снували літаки, а по місту їздили «Урали» з озброєними людьми. Рішення прийняв швидко, але мама їхати відмовилася — не захотіла залишити рідні стіни. Тепер іноді навідується в гості, відпочити від війни.
У Донецьку в Павла теж був бізнес: ремонт та реставрація комп’ютерів, було і улюблене хобі — моддінг (система внесення змін у дизайн, а також конструкцію електронних пристроїв для поліпшення зовнішнього вигляду і технічних характеристик). Із друзями переробляли комп’ютерну техніку за індивідуальними замовленнями — покращували технічну частину і дизайн. Їхні роботи в категорії «моддінг» посідали призові місця на міжнародних конкурсах.
Запитуємо, як живеться нині. Каже, що загалом задоволений: «За 100 метрів — річка, на вулицях можна побачити білок. Цього в міському мурашнику нема. Та й на квартиру заробити легше, ніж воскреснути».
А заробляти доводилося спочатку важко, працював і сам, і за наймом на інших. Павло впевнений, що життя вчить краще за будь-які тренінги і семінари. Перший час уранці розклеював оголошення, а ввечері працював над отриманими замовленнями. Іноді до кінця дня заробляв тільки на дуже скромну вечерю.
Але напрацював авторитет, друг допоміг вивезти з Донецька деяке обладнання, потім Павло орендував приміщення і відкрив власну майстерню. Вдячно відгукується про всіх, хто йому допоміг на перших порах, у тому числі — про співробітників соціальних служб.
Пенсіонерка Людмила Комарова з Макіївки живе тепер у багатоповерхівці, де винаймає житло її сім’я: донька й онук-студент. Розповіла, що у доньки — інвалідність, тому вони багато в чому розраховують на соціальні виплати, волонтерську допомогу. Крім того, каже, що в Горішніх Плавнях розвинена система допомоги у вигляді ваучерів на купівлю продуктів і ліків. Такі ваучери соціально незахищені ВПО отримують від міської організації Товариства Червоного Хреста.
Людмила Миколаївна виявилася дуже цікавою, начитаною жінкою. Поділилася радістю: в родині — поповнення, онук одружився на полтавчанці й зовсім нещодавно народився її правнук. Згадуючи Донеччину, журиться: «Дуже сумую за домом, садом, який був у Макіївці, напевно, навесні там усе цвіло...»
Активно працює в місті територіальний центр соціального обслуговування «Калина». В ньому на обліку — 88 переселенців, там вони можуть отримати безплатні послуги: масаж, сеанси фізіотерапії, фіто- і ароматерапії. Там же роблять зачіску, ремонтують одяг і взуття, іноді передають нові трикотажні вироби від місцевої фабрики або одяг, принесений мешканцями.
Крім того, нові члени громади в квітні 2015 року створили громадську організацію «Переселенці спільними зусиллями» і взялися активно допомагати собі та місту вирішувати завдання інтеграції в місцеве середовище.
Один із ініціаторів створення організації Павло Коряко розповідає: «Так, ми організувалися, координували отримання гуманітарної допомоги, в минулому році її активно надсилали нам із Києва, потім передавали людям.
Організували юридичну допомогу тим, хто потребував захисту своїх цивільних прав. Допомагали з медичним обслуговуванням, розселенням. Ініціативна група з 2015-го збирає людей на заходи з благоустрою міста, ми виділяємо на це власний час і ресурси. Цього року продовжую організовувати суботники, даю оголошення про це в міських ЗМІ, соціальних мережах».
Нові люди — потужний заряд, нові члени громади — чудовий ресурс. І в Горішніх Плавнях це розуміють.
Контакти організацій, які допомагають переселенцям у Горішніх Плавнях: ЦСССДМ (Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді), вул. Миру, 8, к. 110.
Обласна організація Товариства Червоного Хреста, м. Полтава, вул. Шведська, 52, тел. 053 (22) 7-43-08, polredcross@yandex.ru ГО «Переселенці спільними зусиллями», вул. Миру, 8, к. 6, (095) 360-48-54, (063) 811-80-04, (096) 269-12-65.
Довідково
На початок червня 2016 року у місті зареєструвалася понад тисяча внутрішньо переміщених осіб. Працездатних громадян із тих, що стали на облік у соцслужбу міста, — близько третини, решта — пенсіонери, діти, люди з інвалідністю. Щомісячні виплати для покриття витрат на проживання отримують близько 350 сімей. У середньому на всіх ВПО сума виплат становить близько 450 тис. грн. на місяць. Це дуже необхідна підтримка у важкий час, справжня подушка безпеки, яка формується з податків громадян.
Довідково
Допомогою Червоного Хреста нині користуються багато переселенців. За звітом міської організації, 142 особи отримали продуктовий ваучер на 1000 грн., а 53 — фармацевтичний на 700 грн. Ваучери видаються для зареєстрованих ВПО адресно: на багатодітні сім’ї, одиноких годувальників, людей, старших за 70 років, інвалідів І і ІІ групи.
Вікторія МАРЧЕНКО (за матеріалами Донецького прес-клубу).
Співробітники Центру соціальних служб і Управління праці та соцзахисту розповідають про свою роботу.
Павло Коряко з Донецька відкрив у Горішніх Плавнях сервісний центр із ремонту комп'ютерів.
Фото надані Донецьким прес-клубом.
