Буревій, що прокотився нещодавно країною, захопив і Водяне Компаніївського району. Крім іншого, не надто приємного, він вкотре перевірив на дієвість, оперативність, а головне — на людяність, тих, хто в селі за все у відповіді, — місцевих фермерів.
Мільйони — на вітер?
Як розповів сільський голова Водяного Вадим Ненько, буревій тривав лише кілька хвилин. Інші очевидці кажуть, що навіть менше — хвилини півтори крутив вихори, зривав шифер із дахів будинків, сараїв і погребів, ламав дерева та будівлі, а потім раптово, як і почався, вщух. Місцеві жителі, зроду-віку такого не бачили, впевнено називають «свій» буревій «торнадо», і, хтозна, можливо, вони не так уже й помиляються, порівнюючи його із заокеанськими руйнівними стихіями.
«Постраждали два десятки домогосподарств, а найбільше — місцева агрофірма «Зоря», де пошкодило будівлі на фермах (на знімку), току, — розповів Вадим Ненько. — Епіцентр бурі припав на центр села, зачепив цвинтар, де поламало дерева, місцями понівечило пам’ятники. Переляк і шок — усе, що можна сказати про враження, реакцію й поведінку людей. Уже наступного ранку керівники агрофірм «Зоря» та «Володар» В’ячеслав і Олександр Кріпаки спілкувалися з людьми, занотовували й уточнювали, кому та які саме будматеріали потрібні для ремонту дахів чи парканів. Удосвіта силами господарств почалися роботи з розчищення вулиць села від зламаних дерев. У сільській раді на такі масштабні й витратні відновлювальні роботи кошти навряд чи знайшлися б. Марно було сподіватися і на оперативне реагування будь-якої державної структури.
А от грошей із людей, яким допомогли полатати домівки та двори після буревію, керівники господарств не візьмуть. Так каже Анатолій Кріпак (на знімку) — батько Олександра та В’ячеслава, яким передав бізнес, але уважно наглядає за тим, як молода зміна продовжує справу. Хоча варто зазначити, що й власні затрати підприємців на боротьбу з наслідками стихії вражають. За словами Анатолія Олександровича, тільки вартість будматеріалів для ремонту виробничої бази «Зорі» становить вісімсот тисяч гривень (скільки лишень коштуватиме відбудова поваленої електропідстанції на 400 кВт?!). А весь кошторис включно з вартістю пального, оплатою праці? Напевно, сума витрат істотно перевищить мільйон гривень. Оце так розвіяло гроші!
До речі, оперативно спрацювали, «зшиваючи» пошматовані дроти, й працівники п’яти бригад підприємства районних електромереж. Станом на дев’яту вечора наступного дня все село вже було зі світлом...
Узяли школу під своє крило
У штаті «Зорі» є керівна посада — заступник директора агрофірми з роботи з людьми. На замітку іншим фермерам зауважимо, що посада ця — не порожня декларація намірів, а перелік реальних обов’язків. До них входить, приміром, і співпраця з місцевою школою, тою самою, про закриття якої раптом заговорили минулого літа за тиждень до початку навчального року. Її б і закрили, якби фермерська родина Кріпаків, яка тримає село на плаву, не взяла на себе частку у фінансуванні закладу, не зголосилася доплачувати вчителям за роботу.
Антоніна Любченко, котра займається роботою з людьми, розповідає: «Ми просто взяли школу під своє крило. Ремонтуємо, оплачуємо дворазове харчування дітям і вчителям, орендуємо та ремонтуємо приїжджим педагогам житло... У нашій дев’ятирічці навчаються небагато дітей, але всі предмети викладають профільні фахівці. Така була вимога обласного управління освіти: або ми її (школу) закриваємо, або ви знаходите спосіб ліквідувати кадровий дефіцит. По суті, це називається «заманити вчителів у село». Анатолій Кріпак, який настільки перейнявся проблемами закладу, що навіть відвідує батьківські збори, звернувся по допомогу в педуніверситет, заручився підтримкою районного керівництва, ініціював термінову нараду за участю представників адміністрації. І таки знайшов 12 потрібних селу педагогів. Основним аргументом стало, звісно, матеріальне заохочення: Кріпаки взялися доплачувати кожному вчителю маленької школи (де «нашкребти» академічних годин на повноцінну ставку й нормальну зарплату нереально) стільки, щоб кожному на руки виходило не менш як три тисячі гривень — і пенсіонерам, і вчорашнім випускникам вишів...
«І нас це врятувало», — каже Валентина Мірошниченко, директор Водянської загальноосвітньої школи І—ІІ ступенів. У закладі все до ладу: класи та коридори, їдальня, санвузол... Наразі тут коштом агрофірми триває заміна опалювальної системи. Після буревію одразу відновили й пошкоджену покрівлю.
«Для немісцевих швидко відремонтували будинок на три кімнати, завезли меблі. Ще одну квартиру для вчительки англійської, котра мешкає аж у Підлісному, фермери винайняли. Кріпаки допомагають буквально в усьому.
Скажімо, минулого року дефіцитом були підручники для учнів 4-го і 7-го класів, то вони їх купили. До батьківського фонду ми взагалі не збираємо грошей, оскільки немає такої потреби: харчування — безплатне, ремонти — коштом спонсора. Я сама народилася у Водяному і дуже рада, що село в надійних руках, — зауважує керівник навчального закладу.
Ми не раби гривні!
На підприємствах Кріпаків працюють 70 осіб — жителі Водяного, Софіївки, Нечаївки, Голубієвичів, Виноградівки, Травневого. Частина з них задіяні в невеличкому тваринницькому секторі, який щороку дає збиток. Минулоріч, приміром, дотація з інших надходжень на його утримання становила два мільйони гривень. Але ферма тримає при ділі сьогодні 14, а в попередні роки давала чесно заробити 25 місцевим жителям...
«І я, і мої хлопці — ми не раби гривні! — каже Анатолій Кріпак. — Тут живуть мої сини, моїх п’ятеро внуків. Водяне — це мій дім, і йому я допомагатиму в першу чергу. А демографічна перспектива в нас є. Нині у школі навчаються сорок учнів. Ще п’ятдесят дітей віком до шести років підростають, щоб сісти за парти. Молодь залишається вдома. Але для неї потрібно зберегти сільську інфраструктуру — школу, садочок, ФАП, церкву (місцевий собор, один із найстаріших в області, тут уже відбудували. — Авт.)... У багатьох фермерів є така можливість. Було б бажання!
Кіровоградська область.
Фото Івана КОРЗУНА.
