Як ми возили харчі заблокованій бригаді

— Усіх дітей однаково шкода, — говорили жінки на ринку.

Долучився до акції син Рудченка — Юрій, депутат Коростенської райради. Він привіз крупу, вермішель, чай. Попри відмови батька, не послухав його і поїхав з продуктами іншою машиною. Нас було п’ятеро: два Рудченки, депутат облради Валерій Сосуля, оператор обласного телебачення Ігор Грач і я.

До Криму дісталися вранці, був густий туман, видимість ніяка. Нас зупинили на українському блокпосту неподалік Армянська. Військових небагато, озброєні, по обидва боки стояла військова техніка, трактор з ковшем копав траншею... Солдати привіталися, перевірили документи у Миколи Рудченка (він був за кермом), запитали, куди ми прямуємо, і побажали щасливої дороги.

Далі, через кілька кілометрів, з туману виринули височенні барикади — це був російський блокпост, так звана кримська самооборона. Намети, польова кухня, російські прапори. У тумані було важко розгледіти всіх «оборонців», може, 200, може, 300 осіб, озброєних до зубів — у кожного в руках автомат, заряджений бойовими патронами, у нас на очах обстріляли автомобіль, який не зумів миттєво зупинитись. На кожен автомобіль троє—п’ятеро військових націлюють дула автоматів на лобове скло. Зрозуміло, що в такій ситуації можна не просто розгубитись, а дістати серцевий напад...

Ми бачили ручні гранатомети, БТРи, з обох боків траншеї, велика кількість армійських автомобілів, російських військових... Кожного з нас обшукали тричі, в оператора хотіли відібрати камеру, ми ледве впрохали не робити цього. Зйомку заборонили з погрозою розбити камеру.

Наші автомобілі оточили росіяни, судячи зі своєрідної манери розмовляти. Військові були в різному камуфляжі: сірому, зеленому, синьому, в однотонному чорному, без знаків розпізнання.

Доки перевіряли автівки на наявність «оружия и запрещенных предметов», а це тривало хвилин 40, нам читав проповідь один російський спецназівець уже поважного віку. Він розповідав про виснажені ресурси Європи, про те, що «Россия кормит весь мир, без газа и нефти все экономики рухнут, а Украину хотят сделать ресурсным придатком Европы, и глупцы этого не понимают».

Резюмував так: «Бандеровцы, фашисты, неадекватные люди захватили власть в Киеве. Мы их не потерпим у себя под носом. Коричневая чума идет с Запада Украины. Они там неполноценные. Это доказано наукой, там дети рождаются с проблемами в умственном развитии».

Ми були змушені мовчки слухати ці дурниці, адже щойно в нас на очах бойовики-«миротворці» обстріляли автомобіль, а перед цим російський спецназівець розповів, що багато разів воював у «гарячих точках», про «нацистов, которых, как жидов порхатых, надо стрелять», та продемонстрував автомат і бойові набої.

Нам категорично заявили, що з продуктами не пустять. Пішли шукати старшого. На диво, «старший» виявився українцем, який, очевидно, служив колись у державній охороні. Він впізнав Миколу Рудченка, і той ублагав його пропустити нас... Так ми опинилися в Криму. В центрі Армянська стояв розстріляний порожній автомобіль, а навкруги вирувало умовно мирне життя...

До місця призначення дісталися без пригод, «парадні» ворота частини були заблоковані російськими військовими, командир по телефону пояснив нам, як можна манівцями заїхати на територію бригади.

Тут служать і хлопці з Житомира. Звичайно, що всі були дуже раді нам. Українські військовослужбовці розповіли, що вони мирно співіснують з росіянами, тихцем діляться з ними харчами і питною водою та навіть у лазню їх водять. Ми зробили висновок, що житомирськими продуктами поділяться і з росіянами, а як же інакше. Між військовими незгоди нема, вони ждуть — не діждуться, коли примиряться політики... Сподіваються, що воювати один з одним не доведеться.

Удалось поспілкуватись і з місцевими жителями. Владу в Києві вони вважають нелегітимною, переконані, що після референдуму все налагодиться, і вони заживуть щасливо й заможно. На моє запитання: «Які питання виносяться на референдум?» ніхто не зміг відповісти.

Російські військові на контакт не йшли, але й загрози з їхнього боку не відчувалося — це переважно хлопці 20—25 років. Мені навіть вдалося сфотографуватись з ними.

Ми й не думали, скільки доведеться пережити на зворотному шляху. Під’їжджаючи до російського «миротворчого» блокпоста, Микола Рудченко висловив припущення, що перевіряти нас не будуть. На першому автомобілі, в якому їхали Юрій Рудченко і Валерій Сосуля, були дуже забруднені номерні знаки, і на них не звернули уваги. Ми їхали через кілька автівок позаду них. З безпрецедентною жорстокістю під дулами автоматів нас витягли з автомобіля, називаючи «бандерівцями» і «фашистами», викинули речі і погрожували розстріляти. До того ж варіант був лише один: не побити, познущатись, а саме розстріляти. Всі троє беркутівців говорили саме це.

В одного водія, який їхав сам, забрали бус без жодних пояснень. Чоловік стояв на узбіччі блідий, розгублений, переляканий. Свої дії беркутівці супроводжували нецензурною лайкою, приступами агресії. При цьому потрясали бойовою зброєю. Нашому головному — «фашисту и бандеровцу» Миколі Рудченку, приставляли до грудей автомат и кричали: «С*** бандеровская, расказывай, как вы организовали майдан, как вы нас жгли, убивали. А сейчас мы будем убивать вас»...

Нас усіх зачислили до «майданутых фашистов — западенцев», очевидно, через житомирські номери. Вони вигукували: «Журналюги — суки лживые, вас надо стрелять». Раптом звідкись узявся ще один спецназівець (не в беркутівській екіпіровці) і вчергове почав перевіряти документи. Він був більш урівноважений і адекватний, розмовляв українською. Довго кудись телефонував, дав комусь завдання шукати прізвище Рудченка в якомусь списку, ще раз оглянув автомобіль. Зрозумівши, що з ним можна говорити, ми намагались щось пояснити про мету своєї поїздки. Він переговорив з беркутівцями, і ми зрозуміли, що нас відпустять. Вони вилучили флешку в оператора обласного телебачення Ігоря Грача. Другу флешку вдалося зберегти, її не помітили в чохлі.

Нас відпустили. А беркутівці кричали вслід: «Передайте всем своим «майданутым», чтоб с*** не совались в Крым, всех будем отстреливать и палить, как нас палили на майдане». Нецензурна лайка, неврівноваженість, неадекватний стан... Ми всі для них, без винятку, і в центрі України, і на заході, вороги, «фашисты».

У Рудченка-старшого стався серцевий напад, ми ледве довезли його до найближчого населеного пункту на Херсонщині, щоб надати допомогу. Добре, що син Юрій поїхав трохи раніше іншим автомобілем, однозначно, він би кинувся захищати батька, і невідомо, чим би це закінчилося...

Житомир — Перевальне — Житомир.