Минає 75-та весна, відколи сойм проголосив у місті Хусті Карпатську Україну незалежною державою українського народу (15 березня 1939 року). Тоді ж почалася окупація краю гортистсько-фашистським режимом тодішньої Угорщини.
На захист своєї держави проти регулярної армії, як і колись під Крутами, першими стали молоді патріоти-гімназисти. Більшість із них загинули в нерівному бою, інших закололи багнетами і скинули тіла у студені води Тиси, а учасників і небайдужих на всій території нинішнього Закарпаття протягом трьох днів або стратили, або ув’язнили в концтабори. Проводилися масові арешти населення... Деякі історики припускають, що саме ці події березня 1939-го стали початком Другої світової війни.
Але для того, щоб читач «Голосу України» краще зрозумів ту непросту минувшину, маємо констатувати: після Першої світової війни нинішнє Закарпаття на правах автономії під назвою Підкарпатська Русь увійшло до складу Чехословацької Республіки. За неповні два десятиліття після 1919 року край розвивався всебічно й потужно у всіх сферах життєдіяльності. Та наприкінці вересня 1938-го Чехословацьку Республіку прем’єри Англії Чемберлен і Франції Деладьє, дуче Італії Муссоліні й фюрер Німеччини Гітлер змусили підписати Мюнхенську угоду й піти на територіальні поступки. Уже 2 листопада Віденський арбітраж поділив чехословацький територіальний «пиріг» так: Судетська область відійшла Німеччині, Тешинська — Польщі, Південна Словаччина і низинне Закарпаття зі 180 тисячами населення й містами Ужгород, Мукачеве, Берегове та прилеглими селами — Угорщині. Поспішно, до 10 листопада, столицю краю з Ужгорода змушені були перенести до Хуста, де в березні трагічного 1939-го сойм і проголосив Карпатську Україну...
Відходять у кращі світи останні учасники тих буремних подій, але інтерес наших сучасників до того, що відбувалося в Хусті, не згасає. А навпаки — зростає. Цьому присвячена розмова з доктором історичних наук, професором Ужгородського національного університету, письменником і краєзнавцем Сергієм Федакою.
Наш героїзм перейняли поляки, французи, югослави...
— Яка роль Карпатської України в історії Закарпаття?
— Карпатська Україна стала останнім словом Підкарпатської Русі. Воно виявилося пророчим, хоча тоді і сприймалося багатьма як глас волаючого в пустелі. Адже йшлося саме про український характер цього краю під Карпатами. Але вже через п’ять з половиною років, восени 1944-го, після визволення від фашистських загарбників слово почало обростати плоттю — було проголошено Закарпатську Україну, яка у листопаді волею делегатів Першого з’їзду Народних Комітетів висловилася за возз’єднання з матір’ю Україною у складі СРСР. Виявилося, що в історії ніщо не обривається, не зникає безслідно, воно завжди продовжується у майбутньому.
— Наскільки Карпатська Україна була готова до випробувань, що випали на її долю?
— Жоден учасник Другої світової не був готовий до неї на всі сто відсотків. У Карпатської України відсоток готовності був ще меншим. Фактично, такі компоненти суспільної свідомості, як демократія, громадянські почуття, локал-патріотизм, національне самоусвідомлення у своїх сучасних формах почали утверджуватися тільки у чехословацьку добу, яка тривала два десятиліття, одне людське покоління. Для незворотних етнополітичних змін термін замалий. Була готова незначна частина краян, але готова на ділі. Рейх висловив територіальні претензії чехам ще навесні, почалася мобілізація. У мемуарах Вікентія Шандора, який саме тоді служив у чеському війську, згадується, що ці процеси знайшли відгук у закарпатських юнаків. Хоч самі чехи, маючи серйозну армію, так і не наважилися скористатися нею. Закарпатці виявилися більш відчайдушними. Бої 14, 15, 16 березня — то був перший збройний опір нацизму і його союзникам на схід від Берліна (на заході була Іспанія). До того землі лягали Гітлеру до ніг. А тут був Рубікон. Саме після Красного поля під Хустом виникли рухи опорів поляків, французів, партизанська боротьба югославів і великі перемоги українців у лавах Червоної Армії, героїка УПА, чий командир Роман Шухевич до того був у Карпатській Січі.
Патріоти не скорилися
— На початку 1939-го край відвідали кореспондент агенції «Reuters» Майкл Вінч та О’Гарі МакКорнік з газети «The New York Tіmes». В якому світлі вони хотіли подати світові Карпатську Україну?
— Книжка Вінча «Одноденна держава» побачила світ 2011 року в київському видавництві «Темпора», матеріали МакКорніка теж варто перевидати — там багато цікавих деталей. Обидва показали, що українська проблема є і в майбутній війні вона буде однією з основних.
— Їхні прогнози справдилися?
— Цілком. Тодішня Англія (і її менш впливові сателіти) всіма можливими і неможливими засобами штовхали Гітлера на схід — до війни з СРСР. Заради цього Англія дедалі більше підіймала українське питання. Гітлер спочатку ставився до українського проекту скептично. Так, Велика Україна не могла не цікавити Рейх і як житниця Європи, і як важливий геостратегічний плацдарм для контролю над Чорним морем та для просування на Кавказ з його нафтою. Зрештою, подальші події 1942-го це підтвердили. Але на зламі 1938—1939 рр. зчепитися зі Сталіним через Україну Гітлер не наважувався. А Лондон страшенно хотів, щоб Гітлер створив маріонеткову Українську державу з Закарпаття і Галичини. Саме тоді б виник спільний німецько-радянський кордон, а відтак спровокувати прикордонні конфлікти було б справою техніки. На мою думку, британські спецслужби перестаралися з роздмухуванням українського питання. Можливо, це сталося тому, що ситуація вийшла з-під контролю винятково англійських професіоналів, до неї підключилися французи, американці, преса дрібніших країн, у результаті — куті передали меду. Преса західних демократій розхвалювала йому Велику Україну як якийсь крам, що залежався. Що більше його підсовували, то міцнішим ставало переконання, що це небезпечна пастка. Варто туди запхати пальця — і залишишся без руки. Саме в часи Карпатської України в Гітлера остаточно сформувалися антиукраїнські переконання. Гітлер чудово розумів, що українські патріоти ніколи йому не скоряться. Те, що фюрер відмовився від Карпатської України, стало чи не першою його спробою грати не за англійськими правилами, а за власними. Це був перший дружній жест у бік Сталіна.
Доводилося розраховувати лише на себе
— Що зумовило проголошення незалежності саме 15 березня?
— Передусім міжнародні обставини. Стало зрозуміло: Гітлер здав Карпатську Україну. Тож доводилося розраховувати лише на себе. Слід було чітко продемонструвати: край не хоче повертатися до складу Угорщини і не згодний із вирішенням своєї долі без власної участі. У цьому був сенс проголошення Карпатської України. Воно відбулося легітимно — все-таки двадцятирічна чеська школа не минула надарма. І для місцевих українців це було вкрай важливо: таки можемо!
— Яка роль у тих подіях армії Карпатської Січі?
— Карпатська Січ почала формуватися задовго до 15 березня, хоча й не мала статусу збройних сил. Уряд сподівався, що у разі серйозних збройних конфліктів свій обов’язок виконають чеські війська, жандармерія, прикордонники, яких у краї було сила-силенна. Та всі вони в середині березня за наказом Праги почали евакуацію. Саме тоді й довелося на ходу формувати власну армію.
— Августину Волошину закидають співпрацю з нацистською Німеччиною...
— Волошин категорично не сприймав гітлерівську чи сталінську ідеологію. Тож ставлення до Рейха визначалося прагматизмом. Рейх був зацікавлений (до часу) в існуванні Карпатської України, яку використовував як розмінну карту в геополітичній грі. Саме підтримка німецького бізнесу давала шанс на господарську розбудову краю. Цим і визначався німецький вектор політики Волошина — один із дуже багатьох. Але Волошин був сконцентрований не так на геополітичних іграх, як на внутрішній розбудові держави.
— На що сподівалася маленька Карпатська Україна у протистоянні зі світовими державами?
— Звичайно, перемогти власними силами було неможливо. Сподівалися на втручання Німеччини, Італії (гарантів Карпатської України за Віденським арбітражем 2 листопада 1938 р.), але ті зрадили. Сподівалися на західні демократії (союзників ЧСР) — ті теж змовчали. Бої були свідомою самопожертвою, щоб привернути увагу до проблеми хоча б ціною власних життів.
— Чи вплинуло проголошення Карпатської України на перебіг Другої світової?
— Дуже. Без 1939-го не було б возз’єднавчого процесу 1944—1945 років. На міжвоєнну Підкарпатську Русь довелося зважити, бо саме тут стався спалах української самосвідомості, причому не тільки на рівні культурному, а й на рівні політичному і військовому. Залишати такий край поза радянським контролем було небезпечно. Без возз’єднання він би й надалі залишався осередком українського іредентизму, небажаним прикладом для радянських українців. Тож довелося возз’єднувати, хоча, зрештою, це було вигідно не так режиму, як українській справі.
Розмову вели Петро ПОЛІХА, Василь НИТКА.
Ужгород.
На знімку: пам’ятник президентові Карпатської України, Героєві України Августинові Волошину в Ужгороді.
Фото Олексія ПОПОВА.
ЦИТАТА
«Ювілей Карпатської України ще раз нагадує нам про глибокі почуття відповідальності за долю отчої землі, тернисту й криваву дорогу нашого народу до створення своєї незалежної держави. Гостро осмислюються слова, які зринали з уст юних витязів Красного поля, що стали на захист права жити вільними, незалежними, віддавши свої сили, здібності, досвід та навіть життя для досягнення цієї святої і справедливої мети:
Душу й тіло ми положим
За нашу свободу...
Бог розпорядився так, щоб через 75 років патріотам нашої землі знову випало стати на її захист. Світ у подиві й шані схиляє голову перед Небесною Сотнею, перед усім українським народом, мужність якого ще раз довела, що громадяни України вміють у важкі хвилини об’єднуватися заради волі і свободи своєї держави».
З тексту привітання керівників Закарпаття з нагоди 75-ліття проголошення Карпатської України.
ФАКТ
ОУНівці з листопада 1938-го намагалися радикалізувати ситуацію в краї, спровокувати конфлікт з Польщею і розгорнути визвольні дії у Галичині. Проте Закарпаття було неготове відіграти роль такого плацдарму, тому розходження між урядовцями і січовиками, звичайно, були, але торкалися все ж тактичних питань. Були розбиті носи, були гострі сварки, але стратегія (розбудова української державності там, де це було можливо) все ж була спільною. Невизначеною була роль провідника Ріхарда Ярого, котрого вважають потрійним агентом, винуватцем того, що за чотири місяці існування Карпатської Січі її так і не було належним чином озброєно. Були втечі окремих ОУНівців перед наступом гортіївців, але багато їх чесно полягло в боях. Нічний бій січовиків і чеських жандармів з 13 на 14 березня — подія драматична, багатовекторна і потребує додаткового ретельного аналізу.
ПОГЛЯД
М. Хрущов планував возз’єднати і Холмщину, і Південний Мараморош. Стояло питання і щодо Пряшівщини. Проте Сталін не був зацікавлений посилювати Україну, а значить — мати додатковий клопіт з союзниками.
