працюють лікарі та медсестри Попаснянської районної лікарні. Вибухи артилерійських снарядів стали для них звичною річчю: вони не лякають, а налаштовують на те, що в операційній сьогодні буде спекотно.
За час від початку бойових дій головлікар Попаснянської районної лікарні Микола Ковальчук (на знімку), здавалося б, звик уже до всього, але щораз, коли бачить військову «швидку», що під’їхала до лікарні, мимоволі починає хвилюватися. Кого цього разу привезли і яку кількість? За останній місяць, дякувати Богу, жертв і потерпілих від обстрілів бойовиків серед мирного населення нема, але військовим доводиться надавати допомогу.
Днями привезли одинадцять осіб з пораненнями різного ступеня тяжкості, і була запарка. Лікарні конче потрібна друга операційна. Вона — не військовий госпіталь, але поранених в обов’язковому порядку везуть сюди, щоб тут насамперед вивести їх із шокового стану, зробити рентген, підготувати для подальшого транспортування в Харків або Дніпро. Бійці, які дістали легкі поранення, залишаються в Попасній.
Микола Ковальчук пригадує, як складно було наприкінці 2014-го — початку 2015 року. Через воєнні дії, які на Попаснянському плацдармі тоді були особливо активними, більшість жителів покинули місто в пошуку безпеки. Лікарня залишилася не тільки без медичного персоналу, а й без «швидких», частини обладнання. Голова військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль тоді звернувся до всієї країни: допоможіть кадрами, технікою. У лютому 2015-го в Попасну приїхали перші волонтери добровольчого медичного госпіталю — хірург, травматолог, інші, які пропрацювали в зоні АТО цілий рік. Після них прибули військові лікарі, а нещодавно — професор хірургії з Одеси. Микола Ковальчук сам хірург, тому своїм колегам дуже радий. Якби не вони, то самотужки з такою кількістю пацієнтів навряд чи б упоралися.
— Військові лікарі приїжджають до нас на три місяці, живуть при госпіталі. Потім ротація. Звичайно, було б краще, якби вони працювали постійно, але ми розуміємо людей — у всіх свої родини, свої плани, обов’язки перед близькими, — розповідає головлікар Попаснянського районного центру первинної медико-санітарної допомоги Віра Гурова. — Для професійної практики такі відрядження дуже корисні: здобуваються нові навички, досвід.
Дуже важлива наявність анестезіолога: коли він є, можна проводити операції будь-якої складності. До Лисичанська — 45 км, і перш ніж туди відправити хворого, його треба підготувати. У лікарні проводяться й операції на кінцівках, і черепно-лицьові. Щоправда, обладнання у нас старе, ще 50-х років. Тож основний інструмент — це руки й очі доктора. Але найголовніше — нам потрібні лікарі, молодший медперсонал. Дефіцит кадрів становить 50%. Микола Володимирович їздив у Харківський медінститут домовлятися, щоб до нас надіслали молодих фахівців. Приїхали одиниці. Ми виділили їм квартири, створили умови для роботи, і молодим докторам у нас сподобалося. Але щойно поновилися обстріли — вони поїхали додому. «Страшно», — кажуть. Хоча військові лікарі, хто перебуває у відрядженні, одержують і «атошні», і підвищену зарплату, але працювати в умовах війни не хочуть.
Поступово лікарня оновлює і поповнює хірургічний інструментарій, купує обладнання, і в цьому допомагають Міжнародний Червоний Хрест, волонтери, міжнародна організація «Лікарі без кордонів». Нещодавно Луганська військово-цивільна адміністрація виділила Попасняньскій районній лікарні майже мільйон гривень на придбання апаратів УЗД. Але це мізер з того переліку обладнання, яке потрібне лікарні сьогодні. Стаціонари лікарні й центру первинної медико-санітарної допомоги зразка 60-х років минулого століття. Тут усе треба міняти. Але поки що медики мріють про те, щоб на лінії розмежування припинився вогонь і лікарня не стала ціллю ворожих снарядів.
Луганська область.
Фото автора.
