«Люди, яким доводиться бачитися, але немає про що говорити, мимоволі говорять про політику та погоду, щоб не дивитися мовчки у вічі один одному» (В. Ключевський).
Життєвість цієї тези підтверджує наше сьогодення. Доповненням до неї може слугувати лише те, що будь-які зустрічі і спілкування, навіть у родинному колі, нерідко перериваються різкими суперечками і конфліктами.
Інакше й бути не може у надмір політизованому суспільстві, при спекулятивно-сезонному ставленні до поточного, не кажучи вже про події і факти історичного виміру.
***
Хто контролює минуле, той програмує майбутнє. Наскільки цей професорський афоризм дисонує в українських реаліях, свідчить ставлення до історії загалом, яка постійно травмується політиками, та до заявленої проблеми зокрема.
Сьогодні вітчизняна історія в її довільній інтерпретації стає особливо відчутним інструментом політики і вкотре позбавляється привілею бути позапартійною. Тон намагаються задавати такі собі «послушники правди», для яких історія складається не з фактів, а власних бачень, уподобань, пристрастей та міркувань. У свою чергу вони активно просуваються на офіційний рівень і підпираються державним статусом. Фактично закладаються підвалини для більшовизму навиворіт. Варто лише подивитися на нові «напрацювання» до шкільних програм з історії та їх авторів. Зауважу, що академічне співтовариство обійшли навіть у питаннях експертизи. Як і багато в чому іншому. Окрема тема — законодавчі виверти на історичну тематику.
Зрозуміло, що «свіжі люди» — опоненти цієї об’єктивної констатації зараховують себе до тих, хто чує як трава росте. І за необхідності готові підпертися думкою А. Ейнштейна, що кожна нова епоха озброює новими очима. Але їх ще потрібно мати.
З минулого ми так нічого не навчилися. А продовжуємо в ньому жити і керуватися завуженим уявленням про нього. Проклинаємо попередню практику, але не можемо від неї відірватися. Як тут не згадати головного героя роману «1984» Джорджа Орвелла, який повинен був вилучати будь-які згадування людей, що впали в немилість правлячої партії, приховувати зміни в політиці режиму та підміняти попередні прогнози таким чином, щоб вони співвідносилися з реальністю.
Потрібно констатувати: сьогодні історія надто незручна для всіх учасників політичного процесу. Хоча б тому, що часто спростовує конструкції протилежних сторін. Вона для них не стільки наука — скільки інструмент та зброя: від оборонної до наступальної.
Що говорити про історію. Почитайте біографії чи автобіографії знакових або просто відомих людей. В них намагання подати все благопристойно у відповідності до обстановки. Вони — віддзеркалення епохи і мимовільного відсікання правди. А ми ще дивуємося руйнуванням пам’ятників культури чи нехлюйському ставленню до нашої минувшини, маніпулюванню реальними історичними фактами на догоду моменту й політичній кон’юнктурі.
В українській історії й досі все ще змінюються не ролі, а виконавці ролей. Але завжди є чужі й наші, зрадники і герої. Причому кожен період має природний і навіть пристойний вигляд у плані його пристосування до поточного моменту та рефлексії на радянське минуле. І має своїх глашатаїв «правди». Як наслідок, дуже часто дискусії з інтерпретації подій та фактів збиваються на обстоювання та нав’язування свого світосприйняття й емоційних прив’язок. При тому мало переймаємося тим, чому це відбулося, а зосереджуємося на «обґрунтуванні» того, як було все «насправді».
На практиці це часто-густо виливається у призначення героїв за «велінням» часу, в череду констатацій жертв і втрат. Останнє особливо проглядається, бо, схоже, ідеологія і естетика страждань, приправлена вірусом патріотизму, складають основу, на якій суспільству пропонують торувати нову дорогу. Такий акцент на трагічний досвід вже виступає способом українського самовідтворення. І що показово — його розуміють, на нього відгукуються. У підсумку він стає, власне, майже нашим життям.
Упевненість в можливості й допустимості швидких оцінок на основі особистісних уподобань, як правило, йде від незнань та обертається ярликами. Відтак, і окрім усього іншого, формується залежність від того, що заперечується.
За такого підходу, як констатують науковці, ще гостріше відчувається фундаментальна нестача історії, процес витискування в тінь об’єктивних дослідників.
Скажімо, спроби конструювати «гарну пам’ять» при «поганій історії» радянського періоду приводять до символічного глухого кута — заперечення навіть позитивного досвіду. За вибіркової санації історії не складається зрозумілий історичний наратив про недалеке минуле, який міг би стати основою соціальної солідарності, звуження поля політичних і соціальних розмежувань.
Можливо, через це Шимон Перес в одній з лекцій перед молоддю застерігав: «Не намагайтесь вирішувати проблеми минулого, я не знаю, чи можливо це взагалі. Минуле взагалі не відіграє жодної ролі. Просто вивчіть його, щоб ви не повторювали своїх помилок. У минулому немає ні майбутнього, ні надії».
***
Дослідникам ще належить зайнятися систематизацією характерних особливостей ХХ століття і, безумовно, серед них вони приділятимуть центральну увагу долі Радянського Союзу. Тим більше, що, за їх же оцінками, тоді, із розпадом СРСР, склалася незвична ситуація: історія, як і після революції 1917 року, знову згорнулася. Як зауважує професор Принстонського університету С. Ушаков, «минуле виявилось раптом неістотним. І в матеріальному сенсі, і в соціальному. Воно стало «совком». Воно не могло ані допомогти спрогнозувати майбутнє, ані вибудувати життя в сьогоденні».
СРСР було демонтовано швидко і якось буденно несподівано (в 1917 році для повалення самодержавства вистачило тижня, у 1991 році влада розвалилася за півтора дні). Згадаймо, що ще 1 серпня 1991 року в стінах тодішньої Верховної Ради УРСР 41-й президент США Буш-старший застерігав проти «самогубного націоналізму» і запевняв, що «угода «дев’ять плюс один» вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть велику автономію з активнішою добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною й економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції». Принагідно наведу для аналогії взагалі маловідомий факт, який подає В. Фалін в роботі «Второй фронт. Антигитлеровская коалиция»: до 1923 року США офіційно дотримувались принципу «цілісності території російського народу» і на цій основі не визнавали самостійності Литви, Латвії та Естонії як утворень, відторгнутих від Росії кайзерівською Німеччиною. Як згодом не визнавали повернення цих країн до орбіти Кремля.
Ось вам приклад наступності в політиці та свідчення чи то рівня розуміння процесів, чи прагнення мати справу зі звичним і контрольованим. Адже на той час США вичавили з М. Горбачова все, що вважали за необхідне, а сам він виступав в ролі прохача від голодної країни, яка перетворилась в абсолютно зручну аморфну територію.
Слід зазначити, що Україна в очах західних політиків взагалі не розглядалася як щось потенційно самостійне. Тоді і навіть зараз. Красномовне підтвердження тези: Жак Ширак, за словами Джорджа Буша, на одній із нарад переконував: «Україна — частина Росії».
Ба більше, західний світ свого часу розглядав українські території як засіб умиротворення Німеччини. Так, в ході передвоєнних переговорів Англія подавала сигнал, що могла б дозволити Німеччині впритул зайнятися «освоєнням» України і таким чином надовго загрузнути на Сході. Тим більше, що Гітлер неодноразово заявляв: «Мені потрібна Україна, щоб нас ніхто, як минулої війни, не морив голодом».
Схоже, що зараз Україна своєрідно потрібна західним демократіям. Переважно з міркувань стримування Росії та недопущення відновлення щось на зразок СРСР. Та й її очільники в чомусь нагадують М. Горбачова, зокрема і в тому, що їм затишніше почуватися за кордоном, коли не потрібно відповідати на незручні запитання своїх співвітчизників.
Додаймо до цього очевидне: процес «розлучення» республік відбувся зовні безболісно. Переважним чином через те, що за формально федеративного устрою Союзу вони мали, хай і декоративно, структури влади, чим спритно скористалися її місцеві керівники. Та й адміністративні кордони між республіками були більш-менш визначені. Незважаючи на увесь волюнтаризм при їх формуванні, що в останні союзівські роки почало дедалі більше давати про себе знати.
Для довідки: заселені та освоєні українцями землі становили майже 900 тис. кв. км. Відтак, є підстави стверджувати, що українське етнічне зарубіжжя становить близько 300 тис. кв. км.
Такі обставини наклали свій відбиток на осмислення краху Союзу. На першому етапі оцінки цієї приголомшуючої події лежали швидше в емоційній площині — від тверджень про справдження віковічних прагнень народів до свободи і самостійності до застережень, що це катастрофа і вона матиме відповідні тривалі наслідки для пострадянського простору та всього світу.
Останнє твердження набуло нового посиленого звучання після фактичного провалу проекту «Співдружність Незалежних Держав», в якому, зрозуміло, домінувала Росія. А також з огляду на те, що більшість з республік, на які раптово впав суверенітет, намагаються сховатися від геополітичної відповідальності під «дахом» інших «гегемонів», здебільшого не РФ. Цьому, звісно, є й пояснення: пострадянські народи (разом зі своїми елітами та контрелітами) звикли та призвичаїлися жити в атмосфері, коли порядок визначають «великі». І одразу просто не можуть уявити, що його вони можуть самі планувати. У тому числі й доктрину державного суверенітету. З усіма ризиками й загрозами на цьому надзвичайно складному шляху. Адже усі новоутворення неминуче переживають період хаосу й невизначеності , ламання старого й болісного прищеплення нового.
Поза сумнівом, СРСР був явищем цивілізаційного масштабу. Тому переміщення його частин в інші цивілізаційні ніші виявилось неймовірно болісною і складною справою. Особливо у питаннях зовнішньої політики та зовнішнього сприйняття, що, в свою чергу, не створювало належної «доданої вартості» для внутрішніх перетворень.
На зміну емоційному етапу оцінок, хоча їх емоційний рівень все залишається досить високим, прийшли серйозні дослідження та масив публікацій, у тому числі зарубіжних авторів, з викладом фактів, аналізом процесів, навіть зі скрупульозною їх хронологізацією, особливо в частині серпневих і наступних подій 1991 року. Загострена увага приділяється тому, як безпосередньо відбувався демонтаж Союзу. У тому числі внаслідок параду суверенітетів республік, багато в чому спровокованих своєрідним російським сепаратизмом. І, звичайно ж, внаслідок дивного серпневого путчу. Слід зазначити, що деякі роботи породжують більше питань, ніж містять переконливі відповіді.
З’явилася величезна кількість мемуарної літератури авторства тогочасних головних діючих осіб та їх оточення. Спробували себе в цьому жанрі й українські політики. Утім, не завжди солідно й вдало. Воно й зрозуміло: мемуари здебільшого пишуться для власного звеличення та виправдовування перед історією. Приклад в цьому подає М. Горбачов. Не відстали від нього творці акта в Біловезькій пущі, яким констатували смерть СРСР. Дається взнаки й провінційність тогочасних діячів з їх своєрідною позицією в ті дні — не прогадати.
Взагалі до мемуарів (можливо, до багатьох з них) добре пасує думка письменника В. Войновича: «Більшість людей має слабкі уявлення про свою анатомію. А тим більше про свої фізичні, розумові та душевні можливості. Думка людини про саму себе — це всього лише одна із думок. Вона буває інколи настільки необ’єктивною, що може бути прирівняна до лжесвідчення».
Сьогодні наявні достатня науково-джерельна і публіцистична бази, різноманітні свідчення, щоб, як кажуть, копнути глибше, на повний заступ і вивернути глибинні пласти причин розпаду Радянського Союзу. До того ж подія за 25 років вже «відстоялася» і дозволяє відповісти на низку запитань. Зокрема: чи є його крах запізнілою помстою за жовтневий переворот, жахіття громадянської війни, терору та репресій, а чи знову ж таки запізнілою помстою Гітлера, перемога над яким далася закритичним перенапруженням сил народу? Чи це результат і підсумок холодної війни, у якій Москва наперед прирекла країну на поразку? Чи взагалі це результат віковічних мрій про незалежність, як про це прийнято було стверджувати на початку, чи просто об’єктивно задана закономірність, момент вияву якої залежав від поведінки державних діячів?
***
Професор В. Іноземцев в статті «Операція виявилась розтином» стверджує, що фундаментальною причиною невдачі радянського експерименту стала «суперечність між вичерпаністю його економічного ресурсу та універсальним характером комуністичної ідеї». Поділяючи цей безперечно ключовий висновок, спробую розшифрувати й доповнити його низкою тез. Не претендуючи, звісно, на їх вичерпність та повноту.
Перша і головна: сходження з арени Радянського Союзу є свідченням продовження світової тенденції до демонтажу того, що асоціюється з «імперіями». Не важливо, якими, включаючи ЄС. Людство еволюціонує до національних і навіть малоформатних держав, що, окрім усього іншого, є відповіддю на загрози й хаос, які не в останню чергу пов’язують з глобалізацією. Взагалі вчені порівнюють нинішню ситуацію з епохою перед заключенням Вестфальського миру (професор Марчин Круль).
Дехто взагалі береться пояснювати такий погляд на проблему дуже просто: державні утворення приречені на загибель, якщо онуки не поділяють і не сповідують ідеології (поглядів, установок) своїх дідів. У цьому також щось є для пояснення долі Союзу — у вікових вимірах все сходиться.
Теза друга: СРСР був запрограмований і загострений на комуністичну доктрину та її схолатизовану практику — в економіці, політиці, управлінні, повсякденному житті, ставленні до світу.
В економіці — це державна власність, ультрацентралізація, планове господарство і неекономічне примушення. Їх вистачило лише на індустріальний етап розвитку. Тобто до середини 60-х — початку 70-х років ХХ століття, коли Радянський Союз зумів домогтися реальних досягнень. Перейти на новий, інформаційний рівень з такими базовими принципами він вже не міг за визначенням. Ні перейти, ні пристосуватися. Саме через це спроби економічних перетворень, а вони робилися неодноразово, незабаром припинялися, оскільки входили в конфлікт із запрограмованою системою, загрожували її існуванню. Союз міг існувати лише за умови однотипності власності і влади. Відповідно почалося його тотальне відставання від цивілізованого світу та у змаганні двох систем.
Третя — політична система цього колосального утворення базувалася на ідеологічній і управлінській монополії на чолі з КПРС, яку в свою чергу легітимізувала шоста стаття Конституції СРСР. Утримувати залізним обручем таку величезну і різнорідну країну, народи з різними культурами й світоглядами, рівнями розвитку, феодальні і напівфеодальні радянські периферії можна було лише за умов жорсткого режиму, який освячувала однопартійна система. Наприкінці 1980-х років при владі знаходилась вже третя хвиля номенклатури, яка прийшла після відставки Хрущова і була орієнтована на закручування гайок, без будь-яких навичок дискутувати і переконувати, вести політичну полеміку.
Сталін перетворив марксистську теорію в бездушну схоластику, а партію — в безлику масу при своєрідному рицарському ордені. Беззаконня і репресії Сталіна забрали життя втричі чи навіть вп’ятеро більше комуністів, ніж їх знищили нацисти. Про мільйони рядових громадян вже й нічого говорити.
Багато хто із зарубіжних політиків та експертів розраховували, що після смерті Сталіна радянські сателіти повстануть, що буде двірцевий переворот, що режим впаде, а натовпи будуть руйнувати пам’ятники й штурмувати Кремль. Інші натомість прогнозували, що наступники будуть ще гіршими, а відтак за жодних обставин не можна скорочувати воєнні бюджети країн Заходу.
Кремль тоді зробив спробу дещо відійти від сталінської політики. У квітні 1953 року були звільнені заарештовані лікарі, оголошено про повернення з ГУЛАГу засуджених, вийшли рішення щодо політики відносно прибалтійських республік і Західної України. У міжнародному плані запропоновано зустріч між Дуайтом Ейзенхауером та Георгієм Малєнковим, надіслано сигнал китайцям про готовність завершити корейську війну і т. п.
Проте, як підкреслила нобелівський лауреат Світлана Алєксієвич, тоді режим не змінив свою ідеологію, а просто дещо її скоригував. Але і ця відлига тривала недовго і слугувала «випусканню пари». Події в Східній Німеччині 1953 року, Угорщині 1956-го та особливо в Чехословаччині 1968 року в поєднанні з проростанням внутрішнього вільнодумства обернулися тим, що «мороз вдарив з Кремля». Змінилися лише форми, а не зміст репресивної держави.
Четверта теза: дослідники, особливо в останній період, приділяють посилену увагу вивченню суспільств з різними рівнями довіри, що є неодмінною передумовою їх існування. Тих, кого цікавить тема, можу відіслати, наприклад, до роботи Джеффрі Хоскинга «Історія довіри» (2014 рік).
Очевидно, що в основі будь-якої влади повинна лежати довіра до неї з боку народу, а також солідарність в суспільному середовищі. Брак такої довіри, як правило, компенсується жорстокістю режиму, особливо якщо для більшості населення його ідеологія видається непереконливою, а частина людей її взагалі не сприймає.
Романтизм та ілюзії щодо прекрасних, але утопічних комуністичних гасел, серед них — «кожному по потребах» — швидко вивітрилися, позаяк не мали нічого спільного з практикою радянського буття. Відтак, серед радянського народу домінувала демонстрація штучної довіри, довіри з необхідності, довіри зі страху.
Власне, існування Союзу підтвердило стару тоталітарну практику -культивувати «образ ворога», утримувати покору за рахунок виявлення і знищення ворогів. Її застосування — спосіб утримувати суспільну підтримку. Підтримку зі страху.
Пізній СРСР — це широке і дике поле недовіри, а по мірі зживання страху вона ставала демонстративно руйнівною. Дуже багато для цього попрацювали з другої половини 80-х рр. ЗМІ та дедалі більша відкритість суспільства.
І особливе в цьому ряду — відсутність свободи, підпорядкування особистого суспільному, переслідування вільнодумства, шаблонізація і стандартизація поведінки людей, суспільних груп, всього суспільства.
Виявилось, що і Горбачов не розуміє своїх громадян. Він не давав собі звіт, що люди стомилися від облудливих гасел та політиків, які обіцяють на заміну комуністичного вже демократичний рай, а насправді ведуть до ще більших економічних проблем та національного приниження. Побіжно зазначу, що трагічна невмілість та облудливість Кремля у питанні адекватного реагування на аварію на ЧАЕС остаточно добила рештки довіри українського народу до його політики.
П’ята. Однією із складових конструкції Союзу РСР була ідея пасіонарності російського народу як союзоутворюючої нації — спочатку у плані роздмухування світової революційної пожежі, а з повоєнного періоду — стимулювання й підтримки СРСР народно-демократичних режимів і національно-визвольних рухів. На практиці все фактично зводилося до утримування численних держав-клієнтів, що вимагало колосальних економічних, воєнних і дипломатичних ресурсів. Тоді як Радянський Союз не міг забезпечити першочергових потреб своїх громадян.
Щоб уявити, що надірвало і остаточно посадило потенційно багату і самодостатню країну, варто лише погортати монографію Р. Піхоя «Радянський Союз: історія влади. 1945—1991», в якій міститься вражаюча картина того, що і в яких обсягах направлялося на підтримку союзників. На відміну від США, які оточили себе справді партнерами, а вони в свою чергу доповнювали їх у вирішенні геополітичних завдань, СРСР набрав утриманців, що лише посилили його вразливість. Особливо з падінням цін на нафту, спробами повернути в «правильне» річище Польщу та утвердити соціалістичні засади в феодальному Афганістані.
Зазначу, що в цьому плані експерти останнім часом почали порівнювати радянську імперію з ЄС. Ідеться про те, що платникам податків з більшості розвинених європейських країн доводиться платити, щоб їх все більш численні брати-європейці у значно менш розвинених країнах Східної Європи, які не так давно звільнилися від комуністичного ладу, також могли відчути переваги європейської утопії. Точно так же радянські громадяни платили до цього за привілей жити при комунізмі й за забезпечення «соціалістичної орієнтації» цієї ж Східної Європи та багатьох країн третього світу.
Шоста теза полягає у тому, що вже навіть викладені міркування підводять до історичної дилеми: чи можна було зберегти багатонаціональний союз, демонтувавши його несучі конструкції, базові основи в процесі здійснення задекларованих М. Горбачовим реформ. Незважаючи на те, що це питання для багатьох все ще є болісним і дражливим, об’єктивна відповідь, швидше за все, зведеться до того, що Союз у його конструкції і будь-які кардинальні зміни — явища несумісні. Власне, Кремль спровокував кризу вже самою заявкою на реформи, а не затримкою та непослідовністю їх здійснення, як це може здаватись на перший погляд. Розпад Радянського Союзу розпочався, коли запустили процеси, які назвали реформами, а в 1991 році, як висловився один вчений, просто «прибрали покійника».
Вирішальне значення для цього мало рішення в 1990 році про введення посади президента СРСР в обмін на зміну статті 6-ї Конституції СРСР, за якою КПРС була поставлена в ряд з іншими партіями та громадськими організаціями і повинна вже була працювати у виробленні політики, управлінні державними і громадськими справами через своїх представників, обраних в Ради народних депутатів. Це мало наслідок приблизно такий, коли з діжки позбивати обручі... Тобто крах КПРС означав крах СРСР. У такий спосіб він просто докульгав до своєї поразки.
З обережністю можна прогнозувати, що Радянський Союз міг би продовжити своє існування за умови обрання китайського шляху реформ.
Американський дипломат Джек Ф. Метлок, який тривалий час працював в СРСР, в тому числі чотири роки Послом (1987—1991 рр.), у своїй солідній книзі «Смерть імперії» (2003 р.) констатує: якщо й відносити крах комуністичного правління в Радянському Союзі на рахунок когось одного, тоді довелося б назвати Михайла Горбачова. Саме він, врешті-решт, наполіг на перемінах, які геть відкинули Комуністичну партію з її панівної позиції...
Відповідно М. Горбачова можна віднести до бригадира поховальної команди СРСР. За своїм змістом він не відповідав базовим принципам, на яких була заснована держава на одній шостій планети. А в підсумку виявився президентом без країни.
Цю констатацію аж ніяк не слід розглядати як виключно негативну оцінку останнього радянського лідера. Вже хоча б тому, що змістовних критиків щодо нього вистачає. І що диверсифікація пострадянського простору мала своїм результатом завершення протистояння двох систем, закінчення тривалої холодної війни та зведення до мінімуму ризику масштабного ядерного конфлікту. Проблема в іншому — в лідерстві, у тому, як воно впливає на долю держав, наскільки допомагає країнам та суспільствам у розв’язанні внутрішніх завдань, адекватно відповідати на постійні потреби й виклики світового рівня.
***
Відтак особливо нагальною є потреба звернутися до цієї теми, яка належить до категорії «вічних» (Л.Є. Гринін). Тим більше, що у науковому і практичному вимірах інтерес до неї змінювався у залежності від характеру епохи, історичної ситуації, історичних законів і усвідомлених потреб майбутнього.
Історичні обставини, специфіка того чи іншого періоду визначали риси і характер дій особистості. Зрозуміло, щонайперше епохи на своєму зламі виштовхують, навіть несподівано, на авансцену осіб, які беруть на себе місію лідерства, зміни правил суспільних відносин. Якраз до таких можна віднести оцінки В. Вернадського: люди «з сильною волею і ясною свідомістю», їх «кількість і якість вирішує долю держави». Немає потреби доводити, що таких на радянських просторах в цей період не виявилося.
За постійного інтересу до ролі особистості в історії, дослідники разом з тим вважають, що говорити про неї як про самостійну проблему можна з середини ХVІІІ століття. До цього, швидше, мали місце потреби описати і зафіксувати діяння правителів. Причому на основі постулату, що доля людини перебуває в руках вищих сил і визначена наперед, що є обрані і решта, що діє Божий промисел. Принаймні так було в античні часи і середні віки.
Відродження позначається судженнями про земні причини сходження політичних діячів, впливу їх особистих якостей на перебіг подій і результати діянь. Самостійного значення набуває бібліографічний жанр. Істотний відбиток на питання про роль особистості наклала концепція Н. Макіавеллі в його знаменитій роботі «Государь».
Відтоді історію починають розглядати як об’єктивний процес. Це в свою чергу зумовлює визнання в наступні періоди великої ролі видатних діячів в суспільних перетвореннях та історії загалом. Особливо у ХVІІІ столітті з його ідеями переоблаштування суспільства на розумних засадах. Згодом їх доповнили нові підходи, які вже ставили особистість у відповідне історичне середовище та приділяли багато уваги «народному духу» в різні епохи і в різних виявах.
Домінантою стає намагання сумістити визнання ролі історичних діячів з процесами історичного розвитку: особистість має бути вписана в характер часу та народу, його діяльність має відповідати суспільним запитам і бути спрямованою на їх реалізацію. Достатньо цілісно ця концепція була сформована марксизмом. Найбільш систематизовано вона подається в роботі Г.В. Плеханова «К вопросу о роли личности в истории». Її ключовий зміст — особистість може накладати відбиток на неминучі історичні процеси, але вона не спроможна змінити запрограмовану ходу історії.
ХХ століття з його злетами людської думки і водночас з двома світовими війнами та масовими злочинами, які примусили світ здригнутися, продиктували необхідність перегляду теорії «вожді і маси», поставили вимогу нового погляду на тему особистості в історії. Власне, як і щодо необхідності введення її діяльності в жорсткі правові межі, рівно ж як державних інститутів та держав загалом.
Скажімо, європейське суспільство зуміло загнуздати вияви інстинкту агресії і вождізму. Зокрема, через обмеження влади. Жодного разу до цього не приділялось стільки уваги складному павутинню норм, інститутів правил і відносин, які протягом останніх 50—70 років регулювали дії лідерів та політиків. Вони могли демонструвати ініціативи виключно у визначеному коридорі правових можливостей, виступати простими знаряддями історії. Вона, в свою чергу, стала менш персоніфікованою і не таким важливим самостійним чинником на відміну від попереднього періоду.
Більше того, як констатує Валері Жискар д’Естен, з приходом суспільства споживання (додано: а також утвердження верховенства права) політичні керівники забули про вирішення масштабних завдань та зайнялись задоволенням особистих потреб, втягнулись у виборчі кампанії. Він стверджує: «Керівники, яким притаманні виняткові якості, зникли». І далі: виборець робить вибір насамперед з аудіовізуальної оцінки.
Повоєнний період загалом прогнозованого життя показав, що без великих подій немає і великих постатей з неординарними підходами та ідеями. А отже, можна погодитися з К. Каутським, що «під такими видатними особистостями не обов’язково треба мати на увазі великих геніїв. І посередності, та навіть ті, хто стоїть нижче середнього рівня, а також діти й ідіоти можуть стати історичними особистостями, якщо їм потрапить в руки велика влада».
З цього приводу відомий дослідник Л. Шевцова констатує: «...Захід почав втрачати драйв після перемоги над своїм ворогом і опонентом — СРСР і комунізмом. ...Епоха Аденауера та де Голля, Тетчер, Міттерана і Рейгана змінилася епохою сірих мишей. І якщо хто і згадує Кемерона, Саркозі та Олланда, то як приклад антилідерства. ...На полі залишилася одна Меркель, яка на своїх плечах тримає Європу і ще підміняє Обаму, у якого немає бажання займатися великою політикою».
У 1990-х роках навіть переважала думка, що глобалізація змінила світ, вивела на сцену недержавних акторів. Зміцнилися ледь не марксистські надії, що держави будуть відмирати. З’явилися нові підходи до визначення суверенітету держави, хоча, як вже зазначалося, останні світові процеси показали, що національні держави повертаються. Відповідно повертаються і попередні критерії лідерства.
Отже, можна констатувати такі зміни дослідницьких парадигм:
особлива увага до «виняткових особистостей»: глав держав, полководців, великих злодіїв, визначних вчених, знаменитих художників, дисидентів, інших героїв та антигероїв різних історичних періодів та культурних епох;
перехід від дослідження виняткових особистостей до вивчення широких соціальних страт, а пізніше — до дослідження технологій формування «суб’єктності» в різні історичні періоди;
зростаючий інтерес до дослідження «звичайних людей» і «повсякденних» контекстів;
актуалізація тематики щодо особистості з огляду на нові реалії суспільних процесів.
***
Етап прогнозованого світового розвитку, а це останні 25—30 років, змінився стрімким зростанням великих держав, розчленуванням і черговим поділом світу, збільшенням як глобальних гравців, так і центрів сили.
Фактично світ виламано із більш-менш передбачуваного стану, зірвано з якоря стабільності і кинуто в безпрецедентну невизначеність. Про що вже говорити, коли навіть США втрачають контроль над своєю «спроможністю на найвищих рівнях боротися з проблемами», «що робить нас, могутню країну, — каже З. Бжезинський, — все більш позбавленою стратегічної волі і розуміння правильності напрямку». На йому ж думку, «ми не можемо очікувати від Європи впевненої гри на міжнародному рівні». А отже, «бачимо світ, у якому є величезна метушня, і фрагментація, і невизначеність». І хоча він не сповзає до нової світової війни, незважаючи на багато пророкувань, але наближається до «епохи великої плутанини і переважаючого хаосу».
Утім, за усієї загрозливості подій їх пропонують розглядати не як щось надзвичайне, а всього-на-всього як реальну політику. В основі її — не високі принципи і міжнародне право, а національні інтереси, геополітика і баланс сил провідних держав. «Для реалізації національних інтересів, — зазначає академік РАН О. Арбатов, — моральні принципи, апеляції до прагнень народів і історичні аргументи — лише вільно змінювані інструменти для досягнення поставленої мети». Право сили починає витісняти силу права. Відтак відкриті заявки на великодержавні інтереси поєднуються з наданням позитивного сенсу «ядерній зброї і концепції ядерного стримування, оспівуванню політики нарощування озброєнь, демонстрації воєнної сили, пошуку воєнних баз за кордоном, суперництва в торгівлі зброєю...».
За такої ситуації нового прочитання потребують концепції про «кінець історії» та про «повернення до історії». Водночас бачимо і таке парадоксальне явище, коли поняття «десуверенізація» стає чи не найпопулярнішим в науковому середовищі, яке позначає процеси не лише в Євразії. За оцінками вчених, відбувається «виродження сучасних європейських держав у «держави-корпорації» з всесиллям адміністрації, позбавленої відповідальності за ввірене її опікуванню населення і не дотягуючих до «суперсуверенітету» імперського типу при «зменшенні» суверенітетів кожного з членів ЄС (їх суверенітет «втрачається десь дорогою»).
Ще далі йде в своїх оцінках Г. Кіссінджер у своїй 17-й книзі «Світовий порядок»: світові загрожує хаос. У тому числі через розповсюдження зброї масового знищення і транскордонного тероризму. З’явилось нове явище — некеровані території з їх потужним дестабілізуючим впливом на увесь світовий порядок. Дехто вже волів би віднести до них Україну.
Г. Кіссінджер робить на перший погляд взаємовиключний висновок: за таких умов можна чи не вперше говорити про світовий порядок, оскільки до недавнього часу він був регіональним порядком. Зараз чи не вперше різні частини світу можуть взаємодіяти між собою. Це робить новий порядок необхідним для глобалізованого світу. Але для цього немає загальноприйнятих правил. Справді, міжнародне право внаслідок процесів останнього періоду зруйновано, нових засад співіснування не запропоновано. Немає й балансу сил.
Г. Кіссінджер загострено говорить, що життя вимагає відповіді на ключове питання: світовий порядок — через хаос чи розуміння, оскільки жодна держава не є настільки могутньою, щоб формувати світовий порядок самостійно. В останні дні експерти все більше схиляються до того, що з хаосу виникне новий порядок. І не виключено, що через «відповідальні диктатури» чи освічений абсолютизм.
Побіжно зазначу й проблему, пов’язану зі зміщенням центрів християнства й ісламу. До 2050 року 40% християн житимуть у Центральній та Південній Африці. А чисельність мусульман і християн зрівняється (відповідно 2,8 і 2,9 млрд.). Ще один момент: зменшення поваги до прав людини. Фактично йдеться про відновлення правил, які раніше сприймалися як природні за своєю недемократичністю.
Зокрема, науковці та експерти б’ють на сполох з приводу проростання такого явища, коли не мораль виступає фундаментом права, а право розглядається джерелом моралі. Як в роки Другої світової війни, так і в епоху комунізму це закінчувалось трагічно: людей вбивали в рамках закону. «Якби, — нагадує Роман Матола, — злочини німецького нацизму судили, підходячи до них за цією міркою, злочинців, наприклад, причетних до Холокосту, належало б виправдати, адже вони діяли за законами Третього рейху».
Відповідь на всю сукупність викликів — світового, регіонального і державного рівнів — швидше за все, лежатиме не в площині колективного розуму. Хоча загалом фахівці сходяться на тому, що ключовим світовим ресурсом має стати високоякісний людський капітал, оскільки в світі починає не вистачати добре підготовлених людей. І це при тому, що в західних країнах рівень інтелекту зростає приблизно на три пункти кожні 10 років.
Визначальну роль відіграватиме характер і зміст лідерства. Воно матиме радикально інший характер. Не обтяжений правилами й умовами, що вже не працюють. Особистість буде визначати їх, підпорядковуючи своїй волі суспільства й держави. Світ у цьому плані приречений пережити лідерський ренесанс першої половини ХХ століття. Не виключено, що й на базі практики СРСР.
І саме в такому плані ХХІ століття буде віком особистостей. Тінь однієї людини дуже часто буде накривати країни. І знову буде підмічений експертами парадокс: надії на зміни пов’язуватимуться з однією людиною. І надії на зміни пов’язуватимуться зі смертю однієї людини.
Зрозуміло одне: епоха, в якій першу скрипку вели політичні поденники, не спроможні відповідати реаліям часу, закінчується.
Спеціалісти дедалі активніше висловлюються з приводу того, що знову може настати період, коли доля світу опиниться в руках авторитарних осіб і навіть диктаторів. З таких, зокрема, причин:
нестабільність економіки;
зростаюча неспівставність економічних і соціальних проблем з демократичними можливостями їх розв’язання;
відставання правової системи від усього комплексу проблем;
розповсюдження Інтернету, який служить засобом прояву і розповсюдження радикальних поглядів;
підкреслювання сили й патріотизму нових людей на вершині влади, їх готовності використати силові засоби проти ворогів;
поширення сподівань, що за рахунок концентрації влади можна забезпечити серйозний прорив у суспільному розвитку.
На думку експертів, особливої уваги вимагає тривожна правда, що владні лідери з диктаторськими нахилами рідко обмежують свої дії національними рамками. Виявляється, що навіть у демократій зараз немає імунітету від притягальної сили політиків, які «обіцяють національне відродження з допомогою сили своєї особистості та безцеремонності», грають на почуттях незахищеності, страху та невдоволення людей.
Ще у 1920-х роках познанський філософ та правознавець Антоній Перетяткович звернув увагу на проблему демократичного цезаризму: режим одноосібного правління, який не руйнує політичну систему в цілому, але змінює форму окремих інститутів, щоб зосередити владу в своїх руках. Сьогодення вимагає уважного її вивчення.
У тому числі й особливо в Україні. По-перше, через те, що вихід для неї, як точно діагностувала відомий експерт Л. Шевцова, з посткомуністичної моделі виявився «значно складнішим, ніж з комунізму». По-друге, Україні ще належить засвоїти теорію та практику цивілізованого лідерства, яка була й все ще залишається авторитарним утворенням з усіма притаманними для нього атрибутами влади й політики.
Проблема з проблем — відсутність відчутної віддачі навіть такого порядку в плані організації країни.
***
В епітафії «Смерть СРСР» Джек Ф. Метлок пише: «Покійний залишив після себе п’ятнадцять нащадків. У всіх з них виражено тверде стремління уникнути манери поведінки, яка підірвала здоров’я покійного і від якої, по суті, постраждали всі. Разом з тим слід відмітити, що потомство може зберігати в собі деякий генетичний матеріал, породжений порочністю померлого. В деяких з нащадків злоякісні прояви вже фактично дали про себе знати. Співтовариству авторитетних медичних спеціалістів, таким чином, належить тримати вціліле покоління під пильним, хоча й доброзичливим спостереженням» (с. 574).
Що ж, все так і відбувається.
25 років — достатній період, щоб навчитися жити самостійно, за українським планом.
Володимир ЛИТВИН.
