Ця розповідь — про звичайну і водночас дивовижну й неповторну українську сім’ю. Про одну із сотень тисяч патріотичних родин, котрі лютої зими 2014-го вийшли на Майдан і непохитно стали пліч-о-пліч зі своїми дітьми. Це оповідь про тих, хто впродовж двох останніх пекельних років одягав, годував, оснащував нашу армію. Хто словом і піснею підносив дух українських бійців.
«Ми прорвемося, хлопці просять допомоги!»
Прізвище у моїх героїв старовинне і символічне — Лоцман. У давнину їх мужні предки проводили через дніпрові мілини і стрімкі пороги козацькі чайки. Сучасні Лоцмани своїм прикладом ведуть за собою людей.
Олександр та Галина, талановиті працівники культури із Сигнаївки Шполянського району, народили і виростили чотирьох чудових доньок і нині виховують чотирьох прийомних синів! Із перших місяців війни на сході подружжя Лоцманів очолило у своєму селі волонтерський рух, а старші дочки, Валентина та Лілія, взялися за допомогу армії в Корсуні та Шполі. Обидві молоді жінки пішли батьківською стежкою, працюють на ниві культури та освіти, мають дітей. У родині 33-річної Валі підростають двоє, а у 30-річної Лілі — троє синів.
— Перша поїхала до воїнів середня донька, Руслана (на знімку в центрі), — пригадує Галина Григорівна. — Було це навесні 2014-го. Після Майдану разом із друзями-артистами вона вирушила з концертними виступами у військові частини, щоб підтримати воїнів. Побачене там перевернуло дівчині душу. Ворог уже перетнув кордон, а наші бійці були не обмундировані, роззуті, голодні... За її палким закликом ми кинулися збирати одяг та продукти для армії. Люди несли і гроші, відривали хто скільки міг із сімейного бюджету, з пенсій. Тоді зібрали перші 16 тисяч гривень, закупили найнеобхідніше — відвезли в АТО бійцям-черкащанам. Ліля потім документально прозвітувала перед людьми за кожну витрачену копійку, за кожен літр бензину. Нам, як волонтерам, повірили і робота закипіла.
Сигнаївський Будинок культури, де Галина Григорівна та Олександр Сергійович Лоцмани працюють керівниками, перетворився на волонтерський штаб. Односельці зносили сюди провізію, тут пакували посилки, плели маскувальні сітки. Не зачинялися також двері домівки Лоцманів. Тут завжди «на посту» залишалися наймолодша донька Тамара з названими братами Максимом, Віталиком, Ромою та Сергійком. Тамара, керівник чудових дитячих пісенних колективів, проводила благодійні концерти, зібрані кошти від яких спрямовувалися на придбання амуніції для бійців.
— У зону АТО їздив мій чоловік, та найчастіше ми вирушали з Лілею, — веде далі Галина Лоцман. — Вона відчайдушна і безстрашна, тому мені доводилося щоразу бути на сторожі... Ніколи не забуду жахи Дебальцевського котла, наші оточені блокпости і Ліліне тверде: «Ми туди прорвемося! Хлопці просять допомоги!..». Тільки Господь Бог вивів нас із того пекла... За два роки поїздок я так вивчила шляхи від луганського Щастя до Маріуполя, що тепер можу бути провідником. Підкажу, якими об’їзними дорогами і путівцями безпечніше проїхати до Пісків чи Мар’їнки, Сартани чи Старогнатівки. Прадіди-лоцмани обминали пороги, а я покажу як обминати мінні поля...
Виступали з БТРів і БМП
Тим часом у Києві ініціативна Руслана Лоцман наполегливо розгортала мистецький волонтерський проект. До створеної громадської організації «Народна філармонія», яка перша вирушила з концертами на східний фронт, увійшли відомі українські митці Раїса Недашківська, Ірина Кириліна, Леся Горова, Фемій Мустафаєв та інші. Артисти виступали перед бійцями в полях і перелісках, на полігонах і в ангарах, біля танків і літаків. Співали з БТРів і БМП, з інших бойових машин... Давали по кілька концертів на день, їли з бійцями з одного котла, ночували в наметах і казармах, бліндажах і медсанбатах. Рушійною силою, «козачкою-характерницею» у цих фронтових рейдах завжди була відважна Руслана. За хоробрість і завзятість бійці почали називати мужню дівчину «комбатом Марусею»...
Тоді ж, у спекотному серпні 2014 року, Руслана Лоцман написала свою знамениту пісню «Комбат Маруся». Вона знала, відчувала, що після трагічного Іловайська всі ті, хто вирвався зі смертоносного «котла», потребують не тільки фізичного лікування, а насамперед психологічного, душевного зцілення. Тому пісню створила емоційно легку, життєрадісну, з гумором. Дівчина Маруся має багато знайомих серед хлопців-бійців, їй подобається і Данило, і Дмитро, і Василько, і Назар... Однак вибере вона хоч Геродота, «лиш би був він патріот, Україну щоб любив і на славу їй служив!».
Уже згодом, відвідуючи військові шпиталі, співачка довідалася, що на сеансах психологічного розвантаження поранені часто просять лікарів ставити «для душі» не класичну музику, а її щиру і веселу «Марусю».
— Це надзвичайно важливо, — ділиться 28-річна Руслана Лоцман, заслужена артистка України і кандидат педагогічних наук, — викликати в солдата усмішку, хоч ненадовго відволікти від жорстокої реальності війни, надихнути його і підтримати. На фронті, крім пісень, я почала писати тексти коломийок, які дуже подобалися бійцям. В одній із них є, наприклад, такі слова: «Знаєм дивний «руській мір», знаєм перемир’я, скоро буде їх орьол без крилець і пір’я!..».
З піснею переможемо!
«Народна філармонія» дала для захисників Вітчизни понад триста концертів. І продовжує працювати в ім’я перемоги над ворогом. Мистецький проект, заснований «комбатом Марусею», переріс у культурологічно-просвітницький рух. До нього приєдналися не тільки артисти, а й поети, художники, журналісти, кіномитці. Чоловік Руслани Лоцман режисер, оператор «гарячих» стрічок із зони АТО Дмитро Глухенький, наприклад, створив кілька проникливих роликів та документальних короткометражок, які демонструються під час зустрічей у військових підрозділах.
— Виступаючи перед бійцями, — продовжує Руслана, — ми намагаємося залучати їх до співу. Разом виводимо «Розпрягайте хлопці коней», «Ой у лузі червона калина», «Туман яром»... Рідна пісня має чудодійну силу.
Вона не тільки знімає напруження, очищає душу. Материна пісня дає усвідомлення того, за що солдат тримає зброю, що захищає. Вона, як молитва, дарує силу, віру, повертає до першоджерел. Я навіч переконалася у цьому, коли ми, артисти, зустрічалися з переселенцями, із жителями міст і містечок Донбасу. Відчуженість і настороженість людей, які перенесли воєнні незгоди, потроху танули, коли ми починали співати «Чорнобривці», «Рідна мати моя» чи «Два кольори». У людей пробуджувалося щось підсвідоме, глибоко заховане. Частина з них починали підспівувати нам, спілкуватися. Як жаль, що таких зустрічей на Донбасі не було протягом останніх 25 років! І тепер немає державної культурно-просвітницької програми, яка б працювала на духовне зближення штучно розділених «регіонів» (не люблю цього слова!) нашої держави. Тільки тоді, коли ми духовно спілкуватимемося, розумітимемо одне одного, — станемо єдиною нацією!
Свій новий пісенний диск, який вийшов цього року, Руслана Лоцман назвала «З піснею переможемо!». У мелодіях та поетичних рядках новостворених пісень — уся Руслана: ніжна і замріяна, рішуча і відважна. Вона безмежно закохана в рідний край, героїв-захисників і готова жертовно служити, щоб здолати підступного ворога і завоювати мир і спокій на рідній землі. «Щира, щира українка! Може, хтось сміється. А я справді Україну Помістила в серці!» — ці прості та палкі слова «комбата Марусі» влучно передають її думки та стан чистої, натхненної душі.
— Я б із радістю розлучилася зі своїм позивним, хоч він безмежно дорогий моєму серцю, — щиро ділиться моя співрозмовниця. — Та станеться це після закінчення війни. А поки що «комбат Маруся» нестиме в армію українську народну і авторську пісню — як стяг, як символ нашої незламності, національної гідності і гордості...
До Дня Незалежності Руслана Лоцман разом із колегами-артистами готують «Велике мистецьке коло» в Пирогові. Запросили на свято учасників Революції Гідності, демобілізованих воїнів АТО із сім’ями, волонтерів, котрі всі тепер стали для «комбата Марусі» та її творчих побратимів і посестер однією великою родиною. Артисти «Народної філармонії», переможці всеукраїнського фестивалю-конкурсу українського кіно і пісні імені Івана Миколайчука «Миколайчук-фест», який організовувала на Буковині в червні цього року діяльна Руслана Лоцман, продемонструють гостям свої таланти і майстерність.
Тим часом невтомна мати «комбата Марусі» Галина Лоцман готує у своїй Сигнаївці своє сільське свято. Разом із чоловіком, Олександром Сергійовичем, «народним самородком», котрий володіє грою майже на всіх музичних інструментах і керує вокальним ансамблем «Сини Гая». Минулого року творче подружжя організувало ще один співочий гурт — учасників АТО.
Кликати вчорашніх гранатометників, розвідників, снайперів співати в ансамблі було нелегко, — розповідає Галина Григорівна. — Та хлопці не забули, як ми з Олександром Сергійовичем, з Лілею, з Русланою два роки, лютими морозами і нещадною спекою, добиралися до їх бойових підрозділів, щоб підтримати у важку хвилину, погодилися «спробувати». Після кількох репетицій Олег Сопільняк, Андрій Гончаренко, Толя Марцевич, Саша Марштупа, Вася Катриченко та інші демобілізовані бійці усвідомили, що співи — це не даремно втрачений час. Вони переконалися, що пісня зцілює їх душі, заспокоює, додає сил і натхнення жити й працювати.
Особливо відчули це атовці під час свого виступу у Вижниці, на «Миколайчук-фесті». Коли вони, мужні і стримані, вийшли на сцену і заспівали «Нумо, хлопці, до зброї!» — вся зала в єдиному пориві піднялась і, до глибини душі схвильована, затамувавши подих, стоячи їх слухала...
— Мої артисти у камуфляжі зрозуміли, що їх пісні, вони самі потрібні людям, — тихо мовить Галина Лоцман. — Щоб не забувались їх полеглі побратими, щоб народ пам’ятав: війну ще не завершено... Слід також сказати, — додає, — що не тільки молоді фронтовики, а й усі, хто був і є причетним до допомоги армії, дуже змінилися. Тепер, наприклад, свято Незалежності ми відзначаємо без пустослів’я, фанфар і декларативності, як було колись, до війни. На врочистостях пом’янемо загиблих за волю України, подякуємо захисникам Вітчизни та їх батькам, волонтерам, подаруємо односельцям гарний концерт. Чекаємо на нього в гості нашу Русю — «комбата Марусю». Вона, як завжди, з радістю і піднесенням виступить перед земляками...
Ось і вся розповідь про сім’ю Лоцманів — обдаровану, згуртовану, всім серцем віддану батьківській землі. Таких свідомих і талановитих родин, як ця, чимало в кожному українському місті, містечку, селі. Родин, які допомогли вистояти, зміцніти, змужніти нашій армії, які, по суті, тримають на своїх крилах-плечах Україну.
Черкаська область.
Фото з архіву Руслани ЛОЦМАН.
