Автор «Акта проголошення Незалежності України», народний депутат України декількох скликань, відомий український дисидент, громадський діяч і політик Левко ЛУК’ЯНЕНКО поділився з «Голосом України» своїми спогадами про процеси державотворення, подробиці подій у Верховній Раді напередодні проголошення Незалежності в далекому 1991 році та своїми думками щодо сучасного розвитку подій.
ДОСЬЄ
Левко Григорович ЛУК’ЯНЕНКО (народився 24 серпня 1928 р., село Хрипівка Городнянського району Чернігівської області) — український дисидент часів СРСР, багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів. У 1962 році його було засуджено до смертної кари, 72 дні перебував у камері смертників. Потім його вирок врешті змінили на 15 років ув’язнення. Співзасновник Української Гельсінської групи. Політик та громадський діяч, народний депутат України першого, другого і четвертого скликань, автор «Акта про Незалежність України», Герой України. Письменник, автор численних книг з державотворення та історії України. Лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2016 року.
Виховували комуністів і в буфеті, і в туалеті
15 травня 1990 року ми вперше зайшли до будинку Верховної Ради. Але зайшли до цього будинку не тільки депутати, обрані від Комуністичної партії, а й на демократичних виборах. Серед переможців було 12 членів Гельсінської спілки. Ми організували групу «За Незалежність», до нас приєдналося ще 10 чоловік, і склали першу групу найбільш радикальних депутатів. Ми створили «Народну Раду», головою якої обрали академіка І. Юхновського, комуніста, звичайно. І до неї увійшло майже 120 депутатів. Це була опозиція до більшості. Хоча в «Народній Раді» також було багато комуністів.
Через те, що Україна перебувала в умовах демократизації й горбачовських гасел про перебудову, про будівництво нового суспільства, то це був період загальнонаціонального, загальносоюзного піднесення та ентузіазму. На тому ентузіазмі ми, тобто група «За Незалежність», взялися «виховувати» всіх депутатів Верховної Ради. «Виховували» їх і з трибуни Верховної Ради, і у фойє, і в буфеті, й навіть у туалеті. А після роботи — йшли по п’ятьох готелях (бо тоді жили депутати в готелях) і там продовжували дискусії до 12-ї години ночі. Через те, що комуністи тоді жили на зарплаті, не мали свого бізнесу, бізнесових інтересів, у дискусії вони були чесні. А позаяк історичні факти й дійсність були на нашому боці, то ці комуністи визнавали за нами рацію. І від 15 травня 1990 року до 16 липня 1990 року ми переагітували комуністів так, що 16 липня Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет (про це «Голос України» писав у номері за 16.07.2016 р.).
Народ хотів перемін
Після Декларації ми продовжували активну діяльність із розширення української національної ідеї, виносили різні проекти законів, для того, щоб почистити тодішню Конституцію, усунути найбільш неприйнятні положення, ліквідовували у Кримінальному кодексі статті, які, наприклад, карали за приватну підприємницьку діяльність. Ми дуже впливали тоді на комуністів, бо опиралися на величезну кількість громадян, які стояли перед Верховною Радою, на Майдані Незалежності — десятки тисяч людей. Бо то був народ, який хотів перемін, а ми у Верховній Раді старалися ці переміни зробити через ухвалення законів.
Мітинги в Україні розпочалися від 1988 року. 7 липня 1988 року вперше відбувся величезний мітинг — до 50 тисяч людей — у Львові. Можна вважати, що відтоді почалися великі мітинги. Із середини 1988 року почалося і в Києві. Наступ національно-визвольних сил постійно розширювався. Боротьба полягала в тому, щоб чинити опір партапарату і міліції, збільшувати кількість прихильників демократизації і проголошення Незалежності. Народ треба було підготувати до цього. Люди були не готові. Тому першими гаслами були за демократизацію, розширення свобод і демократії. Це була боротьба, а не розваги. Бо на мітингах біля Верховної Ради, на Майдані Незалежності міліція ловила, зв’язувала, завозила в міліцейські відділки, когось із роботи виганяли. Депутати мали імунітет, тому нам було вільніше — ми виступали ініціаторами мітингів. Але теж, наприклад, влітку 1991 року, в липні чи червні, ми з Олесем Шевченком організували мітинг на Майдані Незалежності, виступили з гострою критикою комуністів, які гальмували процеси перебудови, демократизації, хотіли зберегти свою необмежену владу, яка була в них завжди раніше. За ці виступи подали до Президії Верховної Ради заяву, щоб позбавити нас депутатства і вигнати з Верховної Ради.
Уже тоді було зрозуміло, що комуністи програли
19 серпня 1991 року було ГКЧП — «Государственный комитет чрезвычайного положения» хотів повернути увесь Радянський Союз назад. Це був реванш комуністів, отих російських шовіністів, які бачили, що національно-визвольні рухи по Радянському Союзу розширюються, й імперія розвалюється. І вони вирішили зупинити цей процес.
А ми, «Народна Рада», 19 числа зібралися у Спілці письменників, поділили різні завдання, створили редакційну комісію, групу по зв’язку із Майданом Незалежності, обговорювали проблеми і події, що тоді відбувалися. На 11-ту годину 19 числа мене Л. Кравчук покликав на нараду до Голови Верховної Ради. У перший день не було зрозуміло, як все далі розвиватиметься, але Республіканська партія (тодішні члени Української Гельсінської групи, котрі згодом утворили Республіканську партію. — Ред.) підготувалася до переходу на підпільне, нелегальне становище.
Давайте зробимо щось інше — проголосимо Україну незалежною державою!
23 серпня 1991 року «Народна Рада» вперше зібралася у будинку Верховної Ради, у крилі від Маріїнського парку. Це був період відпусток, депутати роз’їхалися по всій Україні. І там було з половина депутатів — частина «Народної Ради». Вже тоді було зрозуміло, що комуністи програли, бо вони — злочинці, взяли участь в антидержавному заколоті, це великий злочин, тому вони вже відчували свою вину і були вже дуже лагідні й навіть хотіли вступати у «Народну Раду». Ми сіли для обговорення, що далі робити. Виступає один, другий, третій депутат і каже, що поки комуністи розгублені, то давайте ухвалимо той чи інший закон у напрямі розширення прав республік. Я тоді піднявся і кажу: «Шановні колеги! Давайте зробимо щось інше. Проголосимо Україну незалежною державою, і тоді нам не доведеться хитрувати і мудрувати, бо Україна буде тоді ухвалювати ті закони, які потрібні для України — незалежної держави».
Всі зрозуміли, що це — найправильніша пропозиція. Тоді Дмитро Павличко каже: «То нехай Левко і напише». Кажу: «Добре». О пів на одинадцяту ранку дали перерву, час для цієї роботи — півтори години, до 12-ї. Я піднявся, пішов, потім думаю, а чого я сам піду, покличу когось іще. Озирнувся і побачив Сандуляка — дуже вчена, розумна, сумлінна, совісна людина, патріотична (Л. Сандуляк — український громадсько-політичний діяч, науковець, дипломат, професор, співавтор з Левком Лук’яненком «Акта проголошення Незалежності України», перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії, вчений в галузі гістології, ендокринології, екології та валеології, доктор медичних наук, професор. — Ред.). Кажу: «Ходімте, Леонтію Івановичу». Він погодився. Ми прийшли в інше крило — ліве крило від вулиці Грушевського, сіли, я дістав із течки зошит і кажу:
«Що будемо робити? Я пропоную написати найкоротший документ. У цьому документі, окрім проголошення України незалежною державою, не повинно бути нічого. Бо якщо ми вставимо багато понять і речень, буде дискусія.
А якщо не проголосують, а відкладуть, щоб далі обговорювати, — страх у комуністів мине і вони отямляться і завалять». Сандуляк погодився, і ми почали писати. Спочатку я написав «закон», а потім викреслив, бо це нормативний акт багаторазової дії.
Я про це мріяв усе життя, але написав Акт Незалежності за півтори години. На 12-ту годину ми пішли до «Народної Ради», перед якою я виступив із тими самими словами: що я за те, щоб ми написали найкоротший текст, аби дискусії не було. І Верховна Рада має прийняти його одним ударом, одним махом. Вони погодилися. Я почав читати, почали редагувати, трохи поправили. Наприклад, що виправили дуже істотне у тексті — я написав «відродження української державності». Але хтось каже: чекайте, яке відродження державності, яка у нас була державність? А остання державність у нас була петлюрівська, а, отже, як тоді вважали, — антирадянська, а Петлюру радянські люди вважали зрадником. І тому я закреслив «відродження» і написав «проголошення». Інші правки були дрібніші, стилістичного порядку. Дмитро Павличко запропонував коротке вступне речення.
Потім передали Акт до секретаріату, щоб надрукувати. І на завтра винести на обговорення. Мені доручили виступити у Верховній Раді як автору цього документа.
Ми опиралися на десятки тисяч людей на вулиці
24 серпня 1991 року під Верховною Радою стояли десятки тисяч людей. Мітинги тривали й напередодні. На перервах ми виходили до людей, розказували, що робимо, нас люди підтримували, слухали людей. «Народна Рада» була зв’язком — з одного боку, народ, маса, з другого боку — комуністи у Верховній Раді. Хоча їх була більшість, а нас меншість, але ми опиралися на десятки тисяч людей на вулиці, на Майдані й зуміли тиснути на комуністичну більшість.
Скликали надзвичайне засідання, тому з України з’їхалися депутати. Зранку відбувається реєстрація, всім роздали цей документ. Окрім того, секретаріат ще розніс і поклав депутатам на робочих столах, перед пультами.
Коли зайшли в зал, вів засідання Л. Кравчук, тодішній Голова Верховної Ради. Він оголосив порядок денний, і заслуховуємо проект. Я піднявся, бо мені доручила «Народна Рада», але від мене з одного боку — чотири чоловіки, а з другого — три. І тоді підійшов до трибуни Володимир Яворівський і прочитав цей документ — Акт проголошення Незалежності. Комуністи — Станіслав Гуренко попросив перерву, щоб вони могли обговорити окремо. Дали їм перерву, вони пішли в нижній зал, обговорювали хвилин з п’ятнадцять — голосувати чи ні. Адже комуністів була більшість. Потім нам розповідали, яка була дискусія: хтось казав — а чим же ми провинилися перед Москвою, що маємо відокремлюватися? А хтось каже, що в Росії Єльцин може почати різати комуністів, як мадяри різали в Будапешті комуністів, то нам треба відокремитися. І С. Гуренко піднявся і запропонував проголосувати за цей Акт. Л. Кравчук поставив це питання на голосування — і проголосували величезною конституційною більшістю. Ми підхопилися, обнімалися, вітали один одного. Я був страшенно радий.
Бо найбільше, чого я хотів досягнути, — досягнув, при чому за моєї участі. Потім вийшли на сходи Верховної Ради — десятки тисяч людей були дуже раді, навіть носили на руках. Провели мітинг на Майдані, тоді повернулися до Верховної Ради, де ще ухвалювали постанови.
Ми зробили те, що можна було зробити в тих історичних обставинах. Ні про яку люстрацію тоді не могло бути мови. Бо комуністи на той час були більшість — вони дали голоси за декларацію про державний суверенітет, за проголошення Незалежності. Питання люстрації виникло значно пізніше. А тоді стояло питання, що треба розпустити цю Верховну Раду і призначити нові вибори. Група «За Незалежність» виступала категорично за розпуск Верховної Ради і нові вибори. Обговорювали це на «Народній Раді». Хоча і серед «Народної Ради» були сумніви. Хтось казав — комуністи відчувають свою вину, вони голосують за те, що ми хочемо, а коли вибори — два-три місяці, страх у них пройде. Хіба маємо надію, що народ обере кращих? Народ однаково націоналістів боїться і вибере комуністів. Чи будуть нові комуністи кращими, аніж ті, які є? Тому «Народна Рада» не стала одностайно на позицію розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори.
Усе йде так, як треба
Ми ні в чому не помилилися. Усе йде так, як треба. Навіть війна на сході — потрібна. Коли хтось каже, що треба було інакше чи те і те, я кажу: ви берете тих людей, які тоді були, чи бачите інших людей на нашому місці?
Той склад Верховної Ради, який був, — що можна було від нього хотіти більше? Звісно, краще було б, якби першим президентом і другим був націоналіст. Але не міг бути націоналіст першим президентом, бо народ нас не розумів. Не міг народ обрати президентом націоналіста, Чорновола чи Лук’яненка, бо комуніст був їм ближчий. У всіх колишніх республіках СРСР першими президентами стали люди з ЦК. Україна діяла у межах закономірності всього колишнього Союзу та тієї соціалістичної системи. Тому закономірно першим президентом у нас став представник партапарату, другим президентом — представник червоного директорату. До того ж Лук’яненко та Чорновіл не мали грошей, а у нас на період других виборів президента вже з’явилися капіталісти, люди з грішми, вони вже можуть надрукувати мільйони листівок, найняти кілька сотень агітаторів. У тих історичних обставинах ми діяли максимально. А потім Ющенко -він представник народу. Думали, нарешті у нас є справжній українець, справжній представник української ідеї, і він діятиме тепер в інтересах української нації. Всі надіялися, завдяки чому він переміг Януковича і став президентом. І що? Мораль — та сама. Він так само почав брати хабарі, так само не робив те, що потрібно було робити. Він продовжив попередню лінію.
Українська нація занадто довго була під московською окупацією, під московською ідеологічною обробкою, і з цієї ідеології народ і до сьогодні не виліз.
Сьогоднішні події сприймаю як продовження боротьби за Незалежність. Уникнути їх не можна було. Війна залежить не від України, а від Росії, від імперії. Закономірна війна чи випадкова? Закономірна. Вона пішла у розвиток імперської ідеї, російська політична еліта в останні роки дійшла висновку: якщо не підкорити Україну, не повернути її під владу Кремля, то через п’ять років буде ще важче, а через десять років буде неможливо повернути Україну. Бо поступовий еволюційний процес в Україні такий, що більше самих росіян сприймають Україну як країну, де вони житимуть та їхні діти. Навіть у Донецьку в листопаді 2013 року побачив, наскільки ідея Незалежності стала природною для тих людей, з якими я зустрічався. І тут починається наступ Москви. То була організована діяльність — розвідки, контррозвідки і справжніх російських шовіністів, які були в Україні й діяли як спільники. Росія не могла не наступати. У 1991 році вона допустила першу фазу дезінтеграції. Тепер вона не хоче другої фази дезінтеграції, бо це — кінець російської імперії. Вони хотіли це упередити, але упередження вийшло через війну. Але війна корисна українцям тому, бо вона поставила перед кожним українцем питання: а ти хто на цій землі? Ти байстрюк чи випадковий метелик? Чи маєш якийсь зв’язок із цією землею, із цим народом?
Але я — оптиміст. Мій оптимізм будується на тому, що я абсолютно впевнений, що ті події і війна, які нині відбуваються, неминуче ведуть до дезінтеграції Російської Федерації, тобто до другої хвилі розпаду російської імперії. Ми, українці, 282 роки допомагали москалям будувати їхню імперію. Тепер Бог поклав українцям завдання розвалити ту імперію. І наші воїни — сучасні козаки на фронті — сміливо захищають рідний край, і це те, на чому зламає голову московський імперіалізм.
ФАКТ
Подробиці дня 24 серпня 1991 року — проголошення Незалежності України
Акт проголошення Незалежності України підтримали 346 депутатів, у тому числі комуністи. Лише один був проти, інші утрималися. Депутати зустріли результати голосування бурхливими оплесками.
Перед будівлею парламенту зібралися від 30 до 50 тисяч людей із синьо-жовтими прапорами, які стежили за засіданням парламенту через пряму трансляцію на вулицю. Люди скандували: «Незалежність! Незалежність!» та «Прапор на Раду! Прапор на Раду!» і не розходилися до самого вечора, поки парламентарії не ухвалили Акт про проголошення Незалежності.
О 9-й вечора під оплески депутати внесли до парламенту Державний прапор, з яким українці стояли на барикадах біля російського Білого дому, співали «Ще не вмерла Україна» та гімн Українських січових стрільців «Ой, у лузі червона калина», а також підняли національний прапор над куполом парламенту.
ДОВІДКОВО
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки
урочисто п р о г о л о ш у є н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.
Верховна Рада України, 24 серпня 1991 року.
Записала Юліана ШЕВЧУК.
1991 рік. Левка Лук'яненка вітають з прийняттям Акта про Незалежність України.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
