Суми були першим містом Лівобережної України, де над будівлею міськради замайорів синьо-жовтий прапор. Відбулось це 20 жовтня 1990-го — через півроку після Львова, задовго до «ГКПЧ», розпаду СРСР та проголошення Незалежності України. Ще через кілька місяців національне знамено здійняли в самісінькому центрі Сум, біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Про ті події більш як 25-літньої давності розповідають їхні безпосередні учасники. Всі вони були депутатами Сумської міської ради першого скликання, котра прийняла багато відчайдушних, але по-справжньому історичних рішень.

 

Перше знамено


— Склад Сумської міськради першого скликання виявився несподіваним для можновладців, — розповідає відомий в області громадський активіст Віктор Казбан. — Туди прорвалося багато інакомислячих, технічної та творчої інтелігенції. Кількісно ми переважили «партгоспактив», і це дало можливість за короткий час прийняти багато прогресивних рішень.


Однак перше скликання увійшло в історію не стільки економічними, скільки суспільно-політичними рішеннями...


— Справді, других було значно більше, — погоджується В. Казбан. — Якось ми зібралися утрьох: депутати Сумської міськради Віктор Казбан і Юрій Тищук та народний депутат Олександр Піскун і вирішили, що Суми не повинні відставати від столиці та західних регіонів України, де над будівлями міськрад уже підняли синьо-жовті прапори. На сесії доповідав Юрій Тищук. І рішення пройшло!


— На той час існувало певне законодавче протиріччя, — розповідає координатор сумської громадської організації «Майдан» Юрій Тищук. — В Україні був інший Державний прапор — червоно-синій, із серпом та молотом.

Але ми прийняли рішення про підняття НАЦІОНАЛЬНОГО, а не державного прапора. Заборони на це не існувало, і ми це зробили.


Обком «закрутив детектив»


— Звичайно ж, для компартійної номенклатури наш синьо-жовтий прапор був як більмо на оці, — продовжує В. Казбан. — Я тоді працював у поліклініці, щоразу їздив на роботу повз міськраду і дивився: чи майорить? Тим часом наближалося 7 листопада — знакова дата для компартійної верхівки. Серце підказувало, що до цього дня має щось статися. На жаль, інтуїція не підвела. 5 листопада 1990 року, коли минав міськраду, прапора на даху не побачив.


Приватне розслідування, до якого вдалися депутати, показало, що викрадення прапора організував обком Компартії. Знімали його вночі, а ключі від вхідних дверей на горище «диверсантам» видав тодішній голова Сумської міськради. Виконували команду обкому, за словами В. Казбана, тодішні керівники об’єднання імені Фрунзе та Сумського військового артилерійського училища.


— Про цей випадок у Сумах повідомляло радіо «Свобода», — пригадує В. Казбан. — А всесоюзна газета «Аргументы и Факты», яка на той час виходила у Москві багатомільйонним тиражем, написала: якщо вже навіть у такому «майже російському» місті, як Суми, піднімають «націоналістичний» прапор — що тоді казати про решту України?


Після того синьо-жовтий прапор над міськрадою замайорів знову, але і цього разу ненадовго. Сумська обласна рада, до якої обрали не так уже й багато представників національно-демократичних сил, скасувала рішення своїх міських колег: на той час у представницьких органах влади діяла така ж «вертикаль», як сьогодні у виконавчій владі.


Ніч вишивали тризуб


Однак на тому історія із синьо-жовтим прапором у Сумах не завершилась. Через кілька місяців, у липні 1991 року, він замайорів у самісінькому центрі міста, біля пам’ятника Тарасу Шевченку.


— Той прапор народний депутат Олександр Воробйов привіз аж із Канади, — розповідає депутат Сумської міськради першого скликання Антоніна Гуленко. — Він був дуже великий і гарний. Перед тим як його вивісити, у мене вдома ми цілу ніч вишивали на ньому тризуб.


Другий прапор також протримався недовго. Його знову викрали по-злодійськи, серед ночі, разом зі щоглою. Як опісля з’ясувалось, конструкція довго не піддавалась, і тоді із артучилища пригнали БТР та зірвали металеву щоглу з його допомогою.


— Пізніше, вже після проголошення Незалежності, ми знайшли ту щоглу на території підприємства, яке брало участь і в ліквідації першого прапора, піднятого над міськрадою, — продовжує В. Казбан. — Боротьба, одним словом, була принциповою. Але ми перемогли. Точніше, переміг прапор, який уже багато років консолідує українців.


Зникло безвісти, але не все


Поза сумнівом, синьо-жовті прапори, підняті в Сумах ще до проголошення Незалежності, колись стануть дорогими музейними раритетами. На жаль, вони безслідно зникли — принаймні, ніхто, у кого я про це запитував, не міг сказати, де їх шукати. Тому є надія, що хтось поділиться цінною інформацією, прочитавши цей матеріал. Відомо лише, що перший прапор, коли його зняли з даху над міськрадою, лежав якийсь час у робочому столі тодішнього керуючого справами Сумського міськвиконкому. Але куди він подівся після, спитати ні в кого, бо чиновника вже давно немає серед живих. Депутат міськради першого скликання Лідія Шеремет каже, що прапори нібито потрапили до Сумського музею місцевого самоврядування, але той заклад давним-давно ліквідували, а його експонати щезли.


Але рукописи не горять, точніше, горять не всі. Слідів прапорів я не знайшов, зате роздобув цінні знімки, зроблені чверть століття тому. Це — один із небагатьох випадків, коли національно-демократичні діячі мають завдячувати професіоналізму КДБ. Як опісля з’ясувалося, співробітники цього відомства фіксували на фотоплівку кожен крок сумських активістів. Якби «ГКЧП» у серпні 1991 року перемогло, у путчистів було б багато об’єктів для політичних репресій. Уже через кілька років, коли КДБ перетворилось на СБУ і розсекретило деякі відомчі архіви, до Антоніни Гуленко потрапили світлини, зроблені оперативниками. На них — кілька миттєвостей не лише сумської, а й української історії, про які ми не маємо права забувати. Люди, увічнені на цих знімках, — справжні герої, бо вони любили Україну не тоді, коли це увійшло в моду, а тоді, коли це було небезпечно для життя.

Сумська область.

 


На знімку: під час підняття синьо-жовтого прапора біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Сумах. Липень 1991 року.


Фото надала депутат Сумської міськради першого скликання Антоніна Гуленко.