Серпневі дні 1991 року...
19 серпня 1991-го в столиці радянської імперії відбувся контрреволюційний путч реакціонерів: керівників КПРС, КДБ та Радянської Армії. Президент СРСР Горбачов — ініціатор перебудови — опинився під арештом в Криму.
І лише спротив громадянського суспільства завадив путчистам здійснити свої зловісні плани. Серед активістів було й чимало українців, які мріяли про розвал «совєтської» тоталітарної імперії та відновлення незалежної Української держави, після невдачі національно-визвольної революції 1917—1921 років. Українці тримали оборону Білого дому з боку Москви-ріки з 19 серпня і аж до повної поразки путчистів 22 серпня. В ці вирішальні для подальшої долі України дні вони підняли на дирижаблі жовто-блакитний прапор над Білим домом і над усією Москвою. Ще один із барикадних прапорів повісили на танку з українським екіпажем, і він повів танкову колону після перемоги над путчистами геть від Білого дому. Події надихали українців в самій Україні на думку про свою національну державу, а народних депутатів, тоді ще УРСР, підштовхнули до прийняття доленосного Акта про Незалежність України 24 серпня 1991 року. Хочу поділитися не лише своїми спогадами, а й розповідями одного з останніх політв’язнів СРСР Григорія Куценка, навколосвітнього мандрівника Валерія Петущака та громадського діяча Василя Повзуна.
19 серпня десятки тисяч демократично настроєних москвичів і гостей столиці, а серед них було багато українців та представників інших націй, зібралися на Манежній площі, біля Білого дому (на набережній Москви-ріки), розташованого якраз навпроти Київського вокзалу. А їм на підмогу їхали електричками, потягами, летіли літаками з Сибіру, як Валерій Петущак, та інших далеких країв Радянського Союзу. Приїхали з України за покликом серця жителі з усіх регіонів. На барикадах навколо Білого дому царювала атмосфера справжньої міжнаціональної дружби і взаєморозуміння. Бо всіх об’єднувало єдине гасло: «За нашу і вашу свободу!».
От і українці об’єдналися в третій загін — окрему «Українську сотню», хоч було їх чимало і в інших сотнях. Підняли, як і раніше піднімали на численних демократичних мітингах у столиці СРСР тоді, коли в самій Україні вони були ще крамолою, свої національні жовто-блакитні прапори на барикадах в одному з найбільш незахищених місць: на південно-західному пандусі — якраз із боку України, та й розтягли своє знамените з першотравневої, 1990 року, ходи по Красній площі гасло: «Долой империю красного фашизма!». Через Москву-ріку на нас дивився пильно й надихав на боротьбу гранітний Тарас Шевченко. На синьо-жовті прапори потягнулися вже під вечір 19-го так і наступного дня, зранку 20-го, українці, й місцеві, й приїжджі.
Українці примудрилися повісити свій великий жовто-блакитний прапор навіть високо над Білим домом — на дирижаблі... І збоку складалося враження, що це саме українці підняли повстання проти хунти в Москві! Згодом, правда, російські демократи виправили «помилку» і повісили над українським свій «триколор», а під нашим почали чіпляти на канаті, що утримував дирижабль, свої національні прапори й представники інших поневолених Московською імперією народів і націй: Литви, Грузії, Вірменії ... Три тривожні дні й (особливо!) ночі в очікуванні штурму. На дощі і в спеку. Українці вистояли. Відстояли Честь і Гідність рідної України.
Георгій Лук’янчук, журналіст.
