Від слави до надії

Володимир ЧЕРНОВ.

26 серпня 2016 1073

Від Сумщини до шахтарських країв — сотні, а то й тисячі кілометрів, проте і тут відзначатимуть професійне свято гірників. Станеться це в останню неділю серпня в Конотопі. У цьому місті до 28 серпня приурочили святкування ще однієї події — 100-ліття заводу «Червоний металіст». Така склалась традиція: вже багато років у Конотопі святкують одночасно і День шахтаря, і День заводу. І це не позбавлене логіки, бо на «Червоному металісті» випускали обладнання для шахт, і від того, наскільки успішно йшли справи на підприємстві, залежало благополуччя чи не всього міста. Завод не лише годував своїх працівників та членів їхніх родин, а й значною мірою наповнював місцевий бюджет. У кращі часи на підприємстві працювало понад 10 тисяч чоловік, а очолювали його у різні роки Г. Д. Рудинський, П. Л. Мурашко, Є. П. Тарасенко, В. І. Зайцев, В. І. Кот, М. Т. Михайлюк, В. А. Деняк, Ю. Я. Костенко та В. Н. Лех. Нині директором підприємства, яке успадкувало назву «Червоний металіст», працює О. П. Спицький.

Завод починався... із лазні

Конотопський завод «Червоний металіст» було засновано в роки Першої світової війни, коли стало зрозуміло, що для фронту і для перемоги необхідна велика кількість боєприпасів. Їх виробництво вирішили налагодити в місті, яке вже на початку минулого сторіччя було крупним залізничним вузлом. Тож питання логістики і відіграло вирішальну роль. У 1915-му на кошти відомих промисловців Терещенків у Конотопі придбали будівлю міської лазні, де встановили вісім стареньких токарних верстатів.

Відкрили завод 15 січня 1916 року, і він одразу ж почав виконувати військові замовлення. Підприємство отримало назву «Конотопський снарядний завод». У 1921-му, після громадянської війни, тут почали виробляти сільськогосподарську техніку. У 1928 році завод став електромеханічним і отримав назву «Червоний металіст», яку згодом знав увесь світ.

У 1933-му на підприємстві опанували виробництво електросвердел для вугільної промисловості, потім почали випускати електроножиці, згодом налагодили випуск колонкових електробурів. З часом у Конотопі було закладено основи вітчизняної галузі з виробництва гірничої техніки і обладнання для шахтарів.

Потім була війна. Наприкінці серпня 1941 року завод «Червоний металіст» евакуювали до Кемеровської області. Сюди ж переїхав і харківський завод «Світло шахтаря». Уже навесні 1942-го на базі двох українських підприємств у Росії розпочав роботу машинобудівний завод, який виготовляв військову продукцію. Тож коли хтось у Росії сьогодні міркує на тему, чи виграли б у фашистів війну без участі України, мав би не забувати ще й про такі оборонні обставини.

Відроджений з попелу

6 вересня 1943-го Конотоп визволили від загарбників, і фахівці «Червоного металіста» отримали наказ повертатися додому — піднімати з руїн знищене війною підприємство. На місці колишнього заводу не залишилося практично нічого. Однак уже за кілька років тут заново збудували цехи, складські приміщення та інші об’єкти, проклали залізничну гілку. Завод, як казковий фенікс, відродився з попелу та повернувся до роботи.

У 1952-му, згідно з постановою тодішнього уряду СРСР, він став базовим підприємством з розроблення та опанування виробництва засобів автоматики для вугільної промисловості. На заводі збудували новий адміністративно-побутовий корпус, цех пластмас, ковальсько-термічний цех. Не забували й про соціальні аспекти: відкрили оздоровчий табір, санаторій-профілакторій, дитячий комбінат. Працівники підприємства забезпечувались житлом. Щоб ліквідувати чергу на нього, у 1987 році на заводі створили власне будівельно-монтажне управління.

У 1962-му на базі конструкторського бюро, лабораторій та інших потужностей «Червоного металіста» у Конотопі заснували перший в Україні заводський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут «Автоматвуглерудпром». Творчим колективом цієї установи було спроектовано сотні приладів і комплексів для автоматизації та забезпечення техніки безпеки вугільної промисловості. «Червоний металіст» став об’єднанням, де працював потужний науково-технічний потенціал докторів і кандидатів технічних наук. Їхні ідеї втілювались у шахтарське виробництво. Зокрема, у Конотопі вперше створили системи автоматичної локалізації підземних вибухів. Ці розробки були унікальними для всієї Європи. 75% продукції випускалось зі Знаком якості, майже кожен пристрій мав медалі ВДНГ. Продукція «Червоного металіста» постачалась у понад 30 країн.

На підприємстві працювало чимало відомих, титулованих людей. Серед них лауреати державних премій П. П. Барзилович, Б. С. Смоленников, В. І. Кот та А. О. Марченко, депутати Верховної Ради СРСР Є. І. Тітова та Л. П. Школьная, Герої Радянського Союзу І. С. Федорок та Д. Ф. Тарасков, кавалер ордена Слави 3-х ступенів М. С. Фостенко. «Червоний металіст» зростив багатьох науковців. Серед них — доктор технічних наук Ю. М. Каминін, кандидати технічних наук М. П. Матвієнко, Г. М. Нестерчук, А. М. Кащич, В. П. Велітченко, А. В. Чащинов, М. В. Протченко, М. Н. Шагалін, Л. М. Свистун, П. Л. Костогриз, В. В. Тарасов, В. П. Білоножко, М. О. Головатий, П. Т. Сиротенко, В. І. Кот, С. А. Юдкін, О. І. Лепихов.

Сонце сходить і заходить

Підприємство порівняно благополучно пережило перебудову і встояло навіть у буремні 1990-ті роки. Найважчим для «Червоного металіста» у Конотопі вважають 2001-й. Цього року Сумська облдержадміністрація прийняла рішення, яким величезне науково-виробниче об’єднання розділили на три частини. На його місці з’явились відкриті акціонерні товариства: «Конотопський електромеханічний завод», власне «Червоний металіст» і «Автоматвуглерудпром». Сумською ОДА на ті часи керував одіозний Володимир Щербань, і причини та наслідки затіяної ним реорганізації невдовзі стали зрозумілими багатьом економічно освіченим людям. Об’єднання готували до приватизації «шматками», хоч це й було заборонено законом: не можна дрібнити на частини підприємство, якщо при цьому порушується його цілісний виробничий цикл. Та сталося те, що сталося.

«Автоматвуглерудпром» залишився без замовлень, а «Конотопський електромеханічний завод» — без грошей. Обидва почали колосальними темпами нарощувати кредиторську заборгованість. У 2005 році частка підприємств-спадкоємців колишнього «Червоного металіста» у промисловому потенціалі Конотопа впала до 7,5%, тоді як до «реорганізації» питома вага об’єднання становила аж 66%. Без роботи залишилися 7 тисяч працівників.

Утім, одному з правонаступників — тому, до якого перейшла назва «Червоний металіст», — порівняно з іншими пощастило більше. Коли величезне об’єднання ділили на частини, всі борги повісили на «Конотопський електромеханічний завод». «Червоний металіст» виявився щодо боргів абсолютно «чистим». Мало того: якось так вийшло, що електромеханічний завод завинив йому 43 млн. грн.

У 2004-му новоспечений «Червоний металіст» приватизували структури, наближені до Володимира Щербаня. 51,47% акцій стали їм лише в 1,4 млн. грн. Ціна по-справжньому смішна, коли мати на увазі, що навіть у 2004 році реорганізований «Червоний металіст» ще працював прибутково. У 2006-му прокуратура відкрила за фактом приватизації кримінальну справу, бо було встановлено, що роздержавлення провели із порушеннями чинного законодавства. Однак, як це трапляється найчастіше, розслідування не було доведене до логічного кінця. Сьогодні на «Червоному металісті» працює понад 300 чоловік. Це у 33 рази менше, ніж у кращі роки, коли підприємство гриміло на весь світ.

Після перемоги помаранчевої революції група конотопських активістів, передусім колишніх працівників колишнього об’єднання «Червоний металіст», звернулася до Президента України Віктора Ющенка в надії, що земляк врятує бюджетоутворювальне підприємство від остаточної загибелі. Однак усе залишилось, як було, — стало навіть гірше. Заводське обладнання різали на металобрухт та вивозили з міста, у приватні руки поступово перейшла заводська нерухомість, у тому числі дитячі комбінати, котеджі та бази відпочинку.

Не втрачаючи оптимізму

Готуючи цю публікацію, я зустрівся із членами ініціативної групи «Червоного металіста», якій колеги доручили організацію заходів зі святкування 100-річного ювілею підприємства. Знімаю капелюха перед кожним із них: ці люди, незважаючи на вік, говорили не про хвороби, низькі пенсії та високі ціни, не про те, що «все пропало», а ділились планами відродження рідного підприємства та пропонували варіанти, як перетворити Конотоп на промислово розвинене місто. Однак при цьому категорично вимагали не називати у публікації прізвищ, щоб не сталося «піару». Вони переконані: в Конотопі залишився нереалізованим науково-технічний, а головне — кадровий потенціал, щоб ним зацікавився серйозний інвестор. Збереглися розробки, які досі не втратили актуальності, адже сьогодні всім зрозуміло: у нас немає іншого виходу, як в умовах надто високих цін на імпортний газ розвивати вітчизняну вугільну галузь.

За словами ветеранів-активістів, ще минулого року вони підготували листи з проханням допомогти в організації і проведенні ювілею підприємства. У грудні 2015-го такого листа передали нинішньому директору «Червоного металіста» Олександру Спицькому, а в січні 2016 року — міському голові Конотопа Артему Семеніхіну.

Виконавчий комітет міськради, розглянувши звернення ветеранів, повідомив, що 28 серпня на базі міського Будинку культури «Зоряний» проведуть урочисті збори, на які запросять заводчан. Їх привітають з видатною подією, вручать грамоти, подарунки та сувеніри. У виставковій залі Конотопського міського краєзнавчого музею запланували провести тематичні виставки, підготувати експозиції про історію створення та трудовий шлях заводу «Червоний металіст». Там мали бути представлені зразки промислової продукції, здобуті заводом нагороди, інші експонати. Однак, як повідомили днями ветерани, через небажання нинішнього керівництва підприємства виставкові заходи не відбулись. О. Спицький не відповів колегам навіть на їхнього минулорічного листа, у якому ветерани просили допомогти у проведенні ювілею. Власне, поки що вдалося реалізувати лише один пункт святкового плану: опублікувати кілька матеріалів про завод на сторінках місцевої газети «Конотопський край».

Ветерани «Червоного металіста» вирішили залучити до святкових заходів і центральну пресу, і їхній вибір припав на «Голос України». Тож ця публікація — внесок нашої газети у вшанування людей, котрі впродовж багатьох десятиріч створювали матеріальну базу для прийдешніх поколінь. Власне, ми й сьогодні використовуємо те, що збудували наші батьки та діди, — нового з’явилося не так уже й багато...

...Кілька місяців тому, коли був у Конотопі, намагався зустрітися із нинішнім керівником нинішнього невеличкого «Червоного металіста» Олександром Спицьким. Та Олександр Петрович розмовляти з кореспондентом не побажав, продиктував адресу і запропонував надіслати запитання у письмовій формі. Я так і зробив, але відповіді на свого листа, як і ветерани «Червоного металіста», не одержав. А коли зателефонував, О. Спицький запевнив, що моя кореспонденція до нього не дійшла. Я запропонував електронний варіант листування, але знову не дочекався від директора жодної реакції. Днями ще раз йому зателефонував, але Олександр Петрович сказав, що спілкуватися не буде. Мовляв, зустрінемось «у кращі часи» — можливо, вони настануть через кілька років. Тож про нинішню ситуацію на підприємстві та перспективи відродження «Червоного металіста» з точки зору найголовнішого на сьогодні його керівника, на жаль, нічого сказати не можу. Втім, може, це й добре, бо тоді «істиною в останній інстанції» залишається по-святковому оптимістичний настрій ветеранів, котрі у майбутньому рідного підприємства не сумніваються. «Для нас найголовніше, щоб молоді конотопці, котрі колись прийдуть на завод, із гордістю розповідали, що працюють не де-небудь, а на «Червоному металісті», — поділились ветерани. — Саме так пишались колись своїм підприємством ми».

Сумська область.