Товариство українців у Республіці Комі Російської Федерації почало зазнавати утисків від місцевої влади через Помаранчеву революцію в Україні. Проти голови організації (у 1991—2005 роках) вінничанки Ольги Шевчук чотири рази порушували кримінальні справи. Нині, за її словами, ситуація з українством на Півночі Росії ще гірша.
З Ольгою Шевчук зустрілися випадково. Вона приїхала у Вінницю для участі у Стусівських читаннях. Жінка назавжди повернулася на рідну землю. Діти теж в Україні. Каже, щаслива, що знову, як у дитинстві, може чути спів соловейка, милуватися цвітінням садів, ходити босоніж по росі на подвір’ї батьківської хати. Звичайно, не все просто. Хворіє старенький батько. Доглядає його у рідному селі Мурованокуриловецького району. Село невелике, розташоване у долині. Поганий зв’язок із зовнішнім світом. По мобільному телефону можна спілкуватися тільки тоді, коли виберешся на гору. Про Інтернет годі й казати. — Проблем вистачає, — розповідає пані Ольга. — Але я дома. А тут і вода смачніша, і дихається легко. Можливо, для когось це — дрібниці, а моя душа без цього в’яне, як квітка без води. Рідна хата, село не раз і не два снилися там, на Півночі, куди доля закинула разом із чоловіком. Він військовий. Пані Ольга була першим керівником новоствореного Товариства українців у Республіці Комі. Як з’явилася організація, які питання вирішували, як дотепер боляче, що не вдалося зробити, на її думку, найважливіше, Ольга Шевчук поділилася у розмові з кореспондентом «Голосу України».
Все почалося з пісні
— Товариство українців у Республіці Комі починалося з сімейного ансамблю Ковальчуків, — розповідає пані Ольга. — Марію Іллівну Ковальчук ще у 1945-му вислали з Івано-Франківщини. Тоді у неї на руках була однорічна донечка. Вислали не одну — із свекром і свекрухою. Вони назавше залишилися у чужій землі. Важко було морально й фізично. Але навіть у такі хвилини жінка співала. Коли брав сум, звучала сумна пісня, а наставала щасливіша хвилина, то вже з її уст звучала й пісня в унісон настрою.
Як стверджує співрозмовниця, 1989 року Марія Ковальчук створила ансамбль української пісні, який назвала своїм прізвищем «Ковальчуки». Самодіяльний колектив побував у різних куточках Півночі. Там повсюди нашого цвіту. За словами Ольги Шевчук, вона особисто не раз була очевидцем виступів на біс колективу у великих і малих клубах. Ще більшої популярності набув колектив після того, як його почали запрошувати на телебачення й радіо.
— Саме «Ковальчуки» мимоволі згуртували нас, — продовжує Ольга Шевчук. — До самодіяльного колективу українці тягнулися, як спраглий до джерела у спекотний день. Дві Марії — Ковальчук і Лихачова вперше скликали українців на збори з метою згуртуватися для створення Товариства українців. Було це у 1991 році. Знаєте, скільки людей прийшло на першу зустріч? Аж восьмеро. Тоді ж керівником організації обрали активну вінничанку Ольгу Шевчук. А вже наступного, 1992 року, у Будинку культури «Дружба» міста Сиктивкар на другі збори українців зійшлося 36 осіб. Головою організації знову обрали Ольгу Шевчук. Це вона скликала українців на різноманітні заходи, які проводили у залі кінотеатру «Металіст». Новоствореному товариству дали назву «Україна». Так само назвали самодіяльний ансамбль пісні і танцю, який створили на базі відомого колективу «Ковальчуки».
— Спочатку ми обмежувалися організацією і проведенням традиційних українських свят, популяризували творчість Шевченка, нагадували наші народні традиції й обряди, — каже пані Ольга. — Створювали нові осередки у великих і малих містах. У школах організовували вивчення української мови. Розпочали цю роботу зі шкіл Воркути, де чи не найбільше українців. Провели два з’їзди українців, які проживають у Республіці Комі. Але одна зустріч кардинально змінила моє уявлення про те, чим ще може зайнятися товариство і чим, на жаль, не займається.
Сниться дорога додому
— У нас у Сиктивкарі було 12 сімей репресованих сталінським режимом зі Львівщини, — продовжує Ольга Шевчук. — Якось старенький дідусь сказав мені: «Дочко, я хочу померти на рідній землі, допоможи мені вибратися звідси, я вже достатньо відмучився на чужині, мені ночами сниться дорога додому». Ці слова прозвучали, ніби грім серед ясного неба. Зрозуміла, що треба зайнятися справою переселення репресованих на їхню батьківську землю.
Коли керівник організації заявила про таку важливу справу, знайшлися ті, хто виступив проти. Сказали, цим мають займатися на державному рівні. Не під силу ця ноша громадській організації.
Пані Шевчук жінка настирлива. До роботи вперта. «На той час до нас, українців, було непогане ставлення місцевої влади, — веде далі розповідь співрозмовниця. — Українці у своїй більшості мали авторитет у своїх колективах, бо старанно працювали, виявляли активність у громадській роботі, гарно виховували дітей. Можливо, тому до моєї пропозиції дослухалися. Якщо казати коротко, то з програмою організації переселення репресованих на батьківщину ми дійшли до Москви й Києва».
Співрозмовниця стверджує, що у неї дотепер зберігаються документи за підписами високих чиновників у Москві й Києві. Привезла їх з собою, коли поверталася в Україну.
— Ішлося про фінансову підтримку державою витрат на дорогу, а також придбання житла на історичній батьківщині репресованих, — уточнює пані Ольга. — Бо ж їхнє житло після репресій перейшло до інших. Ця робота забрала дуже багато часу. На її проведення витратила не один рік. Коли, здавалося, ось-ось крига скресне, ситуація змінилася кардинально не на нашу користь. У Києві спалахнула Помаранчева революція. З перших її днів ставлення до нашої організації стало різко негативним. Як кажуть в народі, нас намагалися загнати у стійло. Мою активність обламали тим, що порушили чотири кримінальні справи. Всі вони з часом розвалилися в суді, як картковий будинок, але ж скільки на це довелося витратити сил, нервів і здоров’я. Підмочивши так званим криміналом мій авторитет, представники влади добилися свого — у 2005 році керівником товариства обрали іншу людину.
За словами Ольги Шевчук, влада вміло скористалася ще й тим, що частина українців «продалися» і проголошували ті лозунги, що їм нав’язали місцеві чиновники.
— Нікуди від такого не дітися, це наш менталітет, дехто готовий і маму продати за довгого карбованця, — наголошує співрозмовниця.
Про все це вона розповідає у книзі спогадів про час, проведений на Півночі Росії. Книга ще не завершена. Однак вона обіцяє бути цікавою. Стане ще однією сторінкою нелегкої долі українців, що опинилися далеко на чужині. Коли пані Ольга буває у Києві, їй вдається поспілкуватися із знайомими, які дотепер залишаються у Республіці Комі. За її словами, ті не приховують, життя українців змінилося на гірше. «Таки загнали у стійло», — різко висловлюється Ольга Шевчук.
Вінницька область.
