23 серпня сепаратисти «ЛНР» заарештували патріотку України 75-літню мешканку окупованого Луганська Ганну Грушу (на знімку). Пенсіонерка не раз виходила до пам’ятника Тарасу Шевченку з маленьким жовто-блакитним прапорцем у руках, читала вірші українською мовою, співала наш гімн і сміливо відповідала на нападки окупантів.
У День Державного прапора Президент України Петро Порошенко, говорячи про наших героїв, згадав подвиг Ганни Іванівни, яка 9 березня 2016 року в день народження Кобзаря вийшла з маленьким українським прапором до пам’ятника Шевченку в центрі окупованого Луганська. Глава держави подякував сміливій жінці за рішучість, збереження поваги до національних символів і патріотизм. Кажучи це Президент і не підозрював, що вже через кілька годин після цих слів літня луганчанка опиниться в катівнях «ЛНР». Першою про це повідомила колишній керівник Луганської ОДА Ірина Верігіна, написавши в себе на сторінці у Фейсбук: «Російські найманці її заарештували, скрутили руки 75-літній жінці, тільки за те, що вона справжня патріотка України...»
Ранком 23 серпня Ганна Іванівна Груша взяла свій український прапорець, надягла «блакитно-жовте» намисто, купила квіти та прийшла поклонитися до пам’ятника Тарасу Шевченку.
Коли вона почала співати Гімн України, до неї підійшли дві жінки й стали ображати та бити патріотку сумками, розірвали її намисто. У цей момент підійшли двоє «міліціонерів», але замість того щоб зупинити жінок, вони потягнули напівживу від побоїв сепаратисток пенсіонерку до автомобіля. Жінка з останніх сил упиралася та пручалася. Але так звані «правоохоронці» тягли її, подряпавши жінці руки, на яких потім утворитися величезні синці.
«Стара, але сильна», — бурчали «міліціонери», тягнучи жінку до машини. А Ганна Іванівна в цей момент кричала на всю площу: «Українку вбивають!»
— У відділенні протримали мене до пізнього вечора — розповідала Ганна Іванівна після свого звільнення журналістові Іnformator.medіa. — Я була голодна, не давали пити, більше не били, але постійно ображали. Вони мені казали: «Бабка, ты много разговариваешь». Погрожували забрати квартиру й віддати «ополченцям», а мене відправити до психушки.
Але навіть у катівні «міліції» Ганна Іванівна, яка нещодавно перенесла мікроінсульт, читала молитви за Україну і розповідала історію рідної країни своїм співкамерникам і «правоохоронцям».
— Говорила все, що думала, — згадує жінка. — Коли повернулася додому, то весь наступний день лежала, і тільки надвечір вибралася в церкву й молилася за Україну... Я все одно виходитиму на мітинги. У моїх жилах тече українська кров! Я на своїй землі!
— Я вболіваю за все це серцем, — додала луганська патріотка й попросила кореспондента передати привіт усім, хто любить Україну й вірний їй...
* * *
Залізні бабусі війни
Ця історія не поодинока. Але наші колеги з Іnformator.medіa за два роки конфлікту зібрали безліч таких.
П’ять гривень
Розповідь Володимира. Луганськ, червень 2014 року.
Майже всі мої проукраїнські друзі до цього моменту вже покинули місто. Залишатися далі було просте небезпечно... Вирішив виїхати і я...
Дуже добре пам’ятаю той день: порожні вулиці, спека, поодинокі перехожі... Я сиджу на зупинці в центрі міста. Намагаюся додзвонитися другові — на «материк», домовляюся, коли мене зможуть зустріти в Києві... Поруч сидить старенька жінка. Я навіть уваги на неї відразу не звернув. Маленька, худенька, років вісімдесяти, не менше. «Ви в Київ збираєтеся?» — запитує вона мене, щойно я перестав говорити.
Чесно кажучи, серце трохи тьохнуло, вже було зібрався вислуховувати про «хунту» і «укрокарателей», але замість цього... «От, візміть, — промовляє бабуся та простягає мені п’ять гривень. — Передайте, будь ласка, нашим солдатам у Києві. Хай скоріше до нас приходять, звільнять нас...»
«Так, добре», — тільки й зміг я їй відповісти.
Відтоді я не раз бував на передовій — у наших бійців — як волонтер. І ці п’ять гривень досі у мене в гаманці — як талісман, як нагадування про те, що в Луганську нас із перемогою чекає маленька, худенька бабуся...
Гуманітарка
Розповідь Інни. Луганськ, липень 2015 року.
Хоч як гірко визнати, але якоїсь миті російська «гуманітарка» для нашої родини стала засобом для виживання. Ні роботи, ні заощаджень, ні можливості виїхати, бо вдома — старі батьки.
Безумовно, ми чудово розуміли: привезли допомогу з «братньої» Росії» — чекай нового загострення ситуації. Моя подруга, яка живе неподалік швейної фабрики, не раз розповідала, як на території фабрики з «білих КамАЗів» «зелені чоловічки» вивантажували зелені ящики вочевидь не із гречкою й макаронами. Але це інша історія...
Отож «гуманітарка»... Я стою в черзі, разом із такими ж, як і я — «вимушеними оставленцями». Уже підходить моя черга. Попереду — дама бальзаківського віку одержала свою порцію крупи-тушонки-олії-масла. «Ой, спасибі вам, рідні ви наші, — починає вона розсипатися в подяках перед «старшими братами-добродійниками», — щоб ми без вас робили?»...
І в цей самий момент бабуся-божа кульбабка, що стояла між мною та дамою весь цей час, практично не проронивши й слова, спалахує: «Щоб ми робили?! Нормально б жили! Якби не їхня ДОПОМОГА — нічого б ЦЬОГО не було!»
Черга на секунду завмерла в абсолютній тиші. Ніхто не очікував, що знайдеться хтось, хто скаже те, про що всі бояться навіть думати.
І до слова, продукти в них — росіян, як би це делікатніше сказати, — не дуже.
Зупинка на вимогу
Розповідь Ольги. Луганськ, листопад 2015 року.
Усе так швидко відбулося, як у кіно. Зараз намагаюся це «відмотати та відтворити» — знову й знову.
Їду в маршрутці, типовій луганській «газельці». Поруч зі мною — ближче до проходу — сидить жінка похилого віку — скромно, але зі смаком одягнена, вся сива. Звичайно, я її тільки потім розглянула, спочатку навіть уваги не звернула — чи мало бабусь у маршрутках їздить...
На одній із зупинок в «газель» заходить військовий. Високий, гладкий, на боці — бовтається кобура з пістолетом. Явно — не «ополченець», на чолі написано — кадровий російський офіцер. Стає поруч із бабусею. Їдемо далі. Я дивлюся у вікно...
Раптом відчуваю, що щось відбувається: усі навколо раптово замовкли, лише шепіт і погляди, спрямовані кудись у мій бік.
Повертаю голову й бачу: жінка похилого віку, яка сидить зі мною поруч, витягла пістолет із кобури (від нього така немов пружинка чорна тягнулася) і спрямувала на військового... А той навіть і не помітив. Продовжує дивитися у вікно...
Можливо, він теж почув цей шепіт й побачив ці перелякані погляди... «Женщина! — завопил он. — Что вы делаете! Вы с ума сошли!?! Отдайте пистолет!!!»
«А чому ти тут — у нашому місті — зі своєю зброєю їздиш? Забирайся звідси, їдь у свою країну», — випалила бабуся.
Вояка вирвав пістолет, попросив водія зупинити й відразу вискочив із маршрутки.
«Я їх ненавиджу, всіх ненавиджу, — сказала бабуся, повернувшись до мене. — Якби я знала як — я б вистрілила, мені вже втрачати нічого... Набридло вже їх боятися...»
Мені теж набридло боятися... Але єдине, що я можу — це прокручувати у голові цю картину, раз за разом.
Ти тут нікому не потрібний!
Розповідь Андрія.
Луганськ, квітень 2016 року
Стою на зупинці. На лавочці сидить бабуся. Тут підходить солдат, із тих, яких «у нас немає», і стає поруч із нею. Буквально відразу бабуся каже йому: «Геть звідси!»
Я спочатку подумав, що він їй заважає на дорогу дивитися — виглядати потрібний автобус, аж ні...
«Іди звідси! — ще наполегливіше повторила бабуся. — Ти тут нікому не потрібний!»
«Что вы такое мелете, женщина! — спробував огризатися солдат. — Я вас здесь защищаю, а вы...»
«Захищаєш?! Від кого ти мене захищаєш?! Я бачу, що ти росіянин. Я сама — росіянка, але це моя батьківщина! І я їй вдячна — цій землі! А ти — загарбник! Тож забирайся додому!».
І він пішов. Принаймні — із зупинки.
Я теж пішов. Тому що мені стало соромно — вона змогла це зробити, а я ні...
Підготував Влад СЕМЕНЧУК.
Фото надане автором.
