«Я часто думаю: чи людина Путін взагалі? Чи залізна мерзла статуя? Думаю й не знаходжу відповіді, що людина». Ці вічно актуальні слова написала багато років тому смілива Ганна Політковська. Учора російській правозахисниці та письменниці, убитій в Москві за правду, виповнилося б 58 років. Її пророчі цитати й точні характеристики кремлівської влади і «політики дружби» актуальні як ніколи. Тільки тепер уже увесь світ ненавидить путіна за його «нескінченну війну», «нескінченну неправду», за «презирство найкращих, які не хочуть бути молодшим братом». Але навіть такий нікчема, котрий намагається заплутати увесь світ у своїх «духовних скріпах», не розстріляє майбутнє двох країн. У якому ми не вороги.
Олена ХАРТВІГ — Elena Hartwіg (Москва, бізнесвумен):
— Те, що коїть останніми роками російська влада, більше схоже на остаточний занепад Римської імперії, коли моральне розкладання еліт вилилося в те, що імператор зробив сенатором свого коня і сказав, що той розумніший за багатьох сановників. Абсолютна деградація, непрофесіоналізм російської владної еліти призвели до того, що у всіх сферах — економіці, промисловості, соціальній сфері й особливо на рівні геополітики — Росія нині опущена нижче плінтуса. Від Росії відвернулися провідні світові економічні держави, навіть те німецьке потужне лобі, що впродовж всіх 2000-х підтримувало нас, вирішило зрештою, що репутація дорожче грошей, й обрало в цьому разі нейтралітет. Усе це необхідно враховувати для того, щоб правильно оцінювати те, що відбувається в російсько-українських відносинах.
На жаль, в Росії основна частина населення отримує інформацію з телебачення, так званого зомбоящика, де подача інформації абсолютно необ’єктивна. Тому ми повинні розуміти одну важливу річ. Як казав Йозеф Геббельс: «Дайте мені засоби масової інформації і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней». Необхідно ретельно фільтрувати й перевіряти ще раз усе те, що вам підноситься через ЗМІ. Нині часи важкі. Важкі для обох країн — і Росії, і України. Однак помилково намагатися винити у всіх бідах одне одного й тим самим ще більше поглиблювати ту прірву, що нині створена між нашими народами бездумними діями влади, особливо з боку Росії. І подвійно помилково змішувати дії влади з діями звичайних громадян. До цього я закликаю і громадян Росії, і громадян України.
Не звертайте уваги на ті ангажовані псевдорейтинги, що показують 86 відсотків підтримки росіянами дій нинішньої влади. Як ми всі зрозуміли з минулих виборів, у Росії своя математика, де відсотків не 100, а щонайменше 146. І якщо виходити із цих цифр, то підтримка влади вже набагато нижча. А насправді підтримка влади росіянами зовсім невисока. Нині в Росії сильний бюджетний дефіцит, перестали індексуватися зарплати й пенсії, у молодих пенсія взагалі забирається державою, скасовано пільги, зменшено допомоги тощо. Тож у багатьох уже відкриваються очі на те, що відбувається.
Якщо ще раз провести паралель з історичним минулим епохи Римської імперії, то відомо, що влада одразу розгубила всю свою підтримку, тільки-но в Римі настав голод. У Росії ще не голод, але часи вже важкі, люди це бачать, люди це розуміють, люди повільно, але прозрівають.
Що ж стосується ставлення росіян до українців, то так, у російському суспільстві присутні агресивні ватники, які, бризкаючи слиною, волають про свою ненависть. Такі і в Україні є. Та й у будь-якому іншому суспільстві це, як правило, неписьменні, малоосвічені люди, саме глядачі тих-таки ЗМІ, про які ми говорили вище. Але їх зовсім не більшість. І вони боязкуваті. Тільки-но зрозуміють, що влада втрачає свої позиції, одразу переметнуться на інший бік.
А для більшості мислячих людей Україна досі асоціюється з теплими спогадами з дитинства, юності, в когось із дорослого життя. Українці дуже гостинний народ, зі своєю самобутньою культурою. А вже з українською горілкою й салом ніщо не зрівняється в цьому світі. А ще всім відомі українські умільці — гончарі, теслі, ковалі, пекарі тощо. Вищим пілотажем вважається запросити зробити ремонт працівників з України. Та багато що відомо, але це вже тема іншого аналізу.
Давайте ж пам’ятати, що в наших народів велике минуле, ми багато століть ішли рука в руку, підтримуючи одне одного. Давайте вірити, що в наших країн є майбутнє, в якому ми не вороги, але друзі, і давайте намагатися створити його вже тепер. Давайте, незважаючи на весь жах, що відбувається, постараємося залишитися людьми, тому що будь-яка, і найгниліша, влада все-таки має свій кінець.
Юрій ІЛЬЇН (Воронеж, службовець):
— Під час екскурсійних поїздок Західною Україною, а їх було дві — до Львова і Почаєва, майже в кожному селі я бачив пам’ятники у вигляді березових хрестів. Екскурсовод сказала, що це пам’ятники українським січовим стрільцям (УСС), тобто тим молодим українцям, які служили в австро-угорській армії й воювали проти Антанти в роки Першої світової війни (1914—1918). Ці молоді хлопці були підданими Віденської монархії й сподівалися, що після війни Габсбурги дадуть українцям автономію. У деяких селах установлено не тільки березові хрести, а й справжнісінькі пам’ятники, як нашим солдатам Великої Вітчизняної. Тільки кам’яні солдати в них в австрійських строях. І замість автоматів ППШ — австрійські карабіни. У деяких селах поруч із хрестами майорять прапори Галичини.
Мені це дуже сподобалося, тому що мій прадід воював на фронті Першої світової, взимку 1914—1915 років зупиняв німців під Гродно, де отримав поранення, обморозився й залишився калікою. Навіть пенсії за радянської влади не мав, тому що воював на «імперіалістичній війні». Мені й квітів покласти нікуди в його пам’ять, крім могили в селі. А тут такі пам’ятники в кожному селі! Ми навіть пам’ять Великої Вітчизняної війни зрадили й продали в 90-ті роки. А українці пам’ятають навіть тих, хто був призваний в армію ще в 1914 році!
І після цього ми будемо ще вчити українців, що таке добре і що таке погано.
А сьогоднішнім українцям хотілося б сказати, щоб вони сподівалися тільки на себе, цінували свободу й залишалися людьми.
Дмитро КІПІАНІ (Москва, журналіст, учасник п’ятої колони):
— В Україні немає конфлікту. Є підла, нишком, інтервенція. З використанням наперед непридатного засобу — плебсу, алкашні, наркоманів, побутового криміналу. І є, як підсумок, особливо тяжкий злочин проти України й людства загалом. Путіну і Ко при цьому дуже пощастить, якщо вони відповідатимуть за скоєне в «Гаазькому форматі» — можуть і не встигнути. Адже скажених собак можна, звичайно, випустити, але не можна контролювати. А вже народу Росії, який майже поголовно винний у тому, що відбувається, — точно не пощастить. Усе це вже повертається в Росію. І це — лише початок. «Ідеальний шторм» попереду...
Україно, із Днем Незалежності! Ви змогли вирватися з «чорної діри» рашизму. Ви зробили неможливе! Слава Україні! Героям Слава!
Вибачте нас, українці! Не тепер. Коли-небудь...
Інна СЕРГІЇВНА (Москва, блогер, психолог):
— Мій український дідусь Онисим Адамович у Києві з Голдою Меїр рвав сто років тому матрицю руками так, що сиві батьки проливали валокордин і охали, розуміючи, що росте трикстер, здатний робити саме так, як вимагає його гостре почуття справедливості. Батько Голди Мойше-Іцхок Мабович і мама Блюма Мабович сміялися і з розумінням кивали. Дід вимахав наймогутнішим богатирем, богатирем, який за свою землю рвав на шматки і ніколи нічого на землі не боявся... У німецькому полоні він посилав тих, хто полонив, на статевий орган і заливисто іржав, пояснюючи дурням на пальцях, що вмерти за рідну землю не страшно, а почесно, що становлення духу стається через серйозні труднощі в цій галактиці з цікавими правилами росту...
У моєму матричному сприйнятті моя Україна — це мій український дід — потужна, фантастична, спроможна всім ворогам надавати по пиці, найсильніша та найунікальніша в своїй багатогранній первозданній красі, щедра та багата, яка дарує світло й добро. Це країна сонця й усмішок, країна дистильованого щастя й радості. Мені байдуже, хто з політиків, одягнувши вишиванку, на камеру цілує прапор і співає гімн, картинно втираючи сльозинку для цільової аудиторії. Мені не цікавий жоден політик у світі, я люблю не квадратно-гніздових, а справжніх людей, без масок, без піджаків. Людей — складних, спірних, чесних, широкоформатних, яскравих, живих.
Україна — моє серце, це чарівне місце, де впасти в доброту й просвітління можна вже в аеропорту. Ламентації пропагадонів про те, що, мовляв, криза лютує в Україні й пожирає добрі починання, можна утилізувати разом з непритомними нудними глашатаями, а будь-яка країна, що надумала занести кістляву долоню над цієї охоронюваною деміургами територією, буде похована під уламками власної дурості, розплавлене олово пробудженої люті, знаєте, боляче пропалює маківку тим, хто посіяв вітер.
За ці кілька років я побачила народження нової касти переможців. Хоча б які декорації виставляла доля, ці хлопці починають і виграють. Гарні до запаморочення, цілком космічно прекрасні, унікальні, світлі та яскраві, вони освітлюють дорогу народженим уже поза токсичного кондового совка, що завалився, і в них усе вийде, тому що в переможців не буває інакше... З Днем Незалежності, улюблена Україна!
Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Антивоєнні пікети в Санкт-Петербурзі.
Фото Олени-Єлизавети ШАДЧНЄВОЇ.
