Тим людям, яких ти на світі бачив,
Тим думам, якими свій шлях позначив,
Всьому, що в серце прийняв ти, брате,
Яке ж воно право мовчати?


Ліна Костенко

 

Із довідки «Голосу України»

 

 

Іван Юрійович Коршинський (на знімку) — незаперечний моральний авторитет. З когорти інтелігентів-закарпатців старшого покоління (народився 5 червня 1928 р.), котрі й досі активно впливають на суспільні процеси, бо таке їхнє кредо патріотів, бо живучи на своїй рідній землі, але за іноземних режимів, усі сили віддавали за те, щоб Україна постала як незалежна соборна держава.


Відомий лікар-хірург, знаний науковець-медик, доцент Ужгородського університету, заслужений лікар України, а ще — відомий громадський діяч, народний депутат України ІІ скликання і водночас багаторічний в’язень сталінсько-беріївських концтаборів, керівник Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих.


Уже в десятирічному віці в школі рідного села Буштина Тячівського району очолював «вовченят» — майбутніх пластунів. Вважав себе переконаним українцем ще з 30-х років минулого століття — величних і трагічних часів Карпатської України, коли наш край після демократичної Чехословаччини був окупований угорсько-фашистським режимом Міклоша Горті. У другій половині 40-х — першій половині 50-х зазнав нелюдських знущань та поневірянь по сталінсько-беріївських таборах за свої політичні погляди. Однак попри все вистояв. Людина з когорти мужніх, цілеспрямованих патріотів, він ніколи нічого не чинив усупереч власному сумлінню палкого християнина.

 

Колишні політв’язні таки заслуговують більшої уваги


Вкотре прочитавши ці поетичні рядки, усвідомлюю, що беру на себе гріх, не згадуючи події тих часів, коли не лише переважно в Західній Україні, а й на Закарпатті цвіт нації виборював незалежність України. Як відомо, для одних ця боротьба закінчилася стратою, деякі полягли у нерівній боротьбі, декому пощастило податись за кордон, а інших запроторили на довгі роки каторги у табори ГУЛАГу.


Микита Хрущов на ХХ з’їзді КПРС заявив, що в цих таборах знищено 17 мільйонів в’язнів. Мільйони, мільйони... з яких під час хрущовської відлиги повернулись додому близько двох. А сьогодні за різними даними залишилося з них живими десь 20—30 тисяч у всій Україні, а на Закарпатті з 15 тисяч — менше двохсот.


...Приємно спостерігати у засобах масової інформації за урочистостями, присвяченими переможцям у війнах, учасникам афганських подій, чорнобильцям та багатьом іншим, які того заслужили. Але колишні політв’язні, котрі жертовно виборювали незалежність України, чомусь залишалися і залишаються поза увагою.


Хтось подумає, що ми чогось домагаємось і що нам хтось щось винен. Тим більше у наш тривожний час, коли, захищаючи Україну, у нерівній боротьбі з ненаситним ворогом гинуть наші відчайдушні патріоти. Чого може хотіти людина у віці 80 і більше років? Звичайно, трохи спокою, радіти родині і чи не насамперед — уболівати за незалежність України, на вівтар якої поклала своє молоде життя. Проте спостерігати за тим, що в останні роки забувають про ті події, боляче, бо це вже свідчить про нездорову тенденцію, про байдужість до свого непростого минулого, насмілюсь додати, і про рівень духовності — а це вже трагедія.


Не маю права мовчати


Як відомо, 15—18 березня 1939 року угорські війська захопили всю територію Карпатської України. Та невдовзі, незважаючи на суворий режим окупаційної влади, в краї продовжилась національно-визвольна боротьба за незалежність України під керівництвом Організації українських націоналістів. Переважна більшість учасників цієї боротьби загартовувалась у Карпатській Січі, воюючи проти різних ворогів Карпатської України. Виховані «Пластом», «Просвітою», вони були підготовлені не лише ідейно, а й для практичної роботи в змаганні проти поневолювачів.


Першою знаменною акцією відважних патріотів було зняття угорського державного прапора, піднятого над Хустським замком у ніч з 14 на 15 березня 1940 року, і заміна його на український синьо-жовтий. У цю ж ніч на Красному полі, поблизу с. Велика Копаня, членами організації ОУН поставлений хрест на честь розстріляних у березні 1939-го січовиків. (Нагадаємо, що 15 березня угорці святкують день незалежності на честь початку революції 1848-го проти Габсбургської Австрії, українці ж відзначали річницю проголошення незалежності Карпатської України). Хоч проводилася ця робота суворо конспіративно, однак була викрита. Арештовано і засуджено за ці дивовижні вчинки 9 членів ОУН. На сьогодні всі вони відійшли в інший світ.


Національно-визвольна боротьба після згаданих подій не лише не затихає, а й набуває розмаху. Угорській контррозвідці за допомогою німецької пощастило розкрити організовану підпільну боротьбу відважних оунівців. На горезвісному Ковнерівському процесі в Мукачевому в липні 1942 року засуджено майже 150 її учасників.


Тим, хто недооцінює участь у національно-визвольному русі наших земляків, наведемо витяг із їх судового вироку, де йдеться і про мету та завдання, що їх ставили вони перед собою: «Підсудні проголошували, що Закарпаття завжди було українською територією, такою і залишиться. У зв’язку з цим Закарпаття, якщо треба, то збройним і революційним шляхом необхідно відірвати від Угорщини і приєднати до України». Ця боротьба послужила прикладом та натхненням і для наступного покоління, яке включилось у національно-визвольний рух за незалежність України в період комуністичного режиму, починаючи з жовтня 1944-го.


«Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї»


Закарпатський крайовий провід ОУН був створений на початку 1940 року в с. Великі Лучки Мукачівського району в будинку батьків Михайла Габовди з ініціативи Дмитра Бандусяка, уродженця с. Ясіня, і самого Габовди. До його складу ввійшли свідомі борці за незалежність України, переважно випускники Мукачівської торгівельної академії та Хустської гімназії. Головою проводу обрано Андрія Цугу з Малого Березного, заступником — Д. Бандусяка. М. Габовда призначений організаційним референтом. Розподілені й інші функції. В організації всієї роботи велику допомогу надавав Юліан Химинець, який як член Центрального проводу ОУН спілкувався з земляками з-за кордону, точніше — з Братислави. На його квартирі в Мукачевому проходили зустрічі з Олегом Кандибою, Левом Ребетом, Ярославом Стецьком, Зеноном Коссаком... За його вказівкою і рекомендацією М. Габовда та Д. Бандусяк були направлені на курси підготовки командирів для УПА, що проводилися в Німеччині поблизу Мюнхена протягом п’ятьох місяців. Згодом М. Габовда ще неодноразово бував у м. Кракові, де перебував Центральний провід ОУН. У 1940 році разом з Бандусяком вони там зустрічаються зі Степаном Бандерою, Миколою Лебедем, Ярославом Стецьком, слухають їх виступи; присутні на засіданнях, де утверджується керівником революційного крила ОУН Степан Бандера. Згодом, уже в ролі організаційного референта Закарпатського крайового проводу ОУН, Габовда разом з Іваном Романцем бере участь там же в Кракові в роботі зі складання проекту програми, що готувався до Другого конгресу ОУН. На курсах за кордоном, у Відні, пройшли відповідну підготовку Іван Рогач, Юрій Торбич, Іван Кедюлич, Іван Мешко та інші закарпатці.
Тож згадані вище акції були проведені загартованими вже в боях січовиками, які пройшли також школу для національно-визвольної боротьби. Після повернення з тюрем ті ж невгамовні борці за знедолену батьківщину, щойно відгриміло в горах відлуння Другої світової війни, організовують боротьбу проти більшовицького тоталітарного режиму, який нищив усе, що лише нагадувало про боротьбу за самостійну Україну. Відчувши дух свободи за часів нетривалого існування Карпатської України, вони не можуть миритися зі свавіллям нових ворогів.


Важко усвідомити, чим керувались ці молоді люди, які присвятили своє життя боротьбі за краще майбутнє свого багатостраждального народу. У переважній своїй більшості освічені, вони добре розуміли, з яким ворогом мали справу, і все ж не злякались. Мало того, своїм прикладом жертовності запалили вогонь безкомпромісної боротьби і у своїх юних земляках. Чи розраховували вони на чиюсь допомогу, чи на можливе відкриття «другого фронту» із Заходу, — важко сказати. Можливо, й так. Та більш вірогідно, що керувались заповіддю: «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї».


Розпочалася неймовірно важка, небезпечна підпільна боротьба з суворою конспірацією, керована новоствореним у січні 1945 року в Хусті проводом ОУН. Центр національно-визвольної боротьби зосередився переважно на теренах Хустського та Тячівського районів (тоді округів). До складу проводу ввійшли майже всі ті члени, котрі його створили 5 років тому: Д. Бандусяк (Лопата) — обраний головою проводу і став військовим референтом, М. Габовда (Лоза) — організаційним референтом, Юрій Бандусяк (Лис), брат Дмитра — референтом служби безпеки, М. Орос (Данило) — референтом пропаганди, І. Немеш (Береза) з Вонігова — господарським референтом. Тут же кожен дістав конкретне завдання. Станичним у Хусті призначили Костянтина Куцина, а в Буштині — Юрія Костюка. До роботи, організованої проводом ОУН, були залучені брати Куцини — Костянтин, Петро і Лаврентій, Магдалина Богдан, Василь Бісун, Юрій Бісун, Ярослав Ващишин та ще дехто з Хуста; крім згаданого М. Ороса — Микола Гаврилко, Юрій Грицюк, Михайло Копинець, Юрій Костюк, Юрій Паш та Юлина Паш — з Буштини, Михайло Заяць з Дубриничів Перечинського району, а також Михайло Петричко з Чинадієва Мукачівського району. Всі вони вже мали досвід підпільної боротьби під керівництвом ОУН ще за часів угорської окупації. (Усі, крім Юлини Паш, за цю діяльність були засуджені до різних строків ув’язнення на Ковнерівському процесі в Мукачевому 1942 року).


Уже з самого початку 1945-го активно включились у процес визвольної боротьби юні буштинці, студенти Хустської гімназії: Іван Андришин, Іван Коршинський, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, а також Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк та ін. Поряд з хустянами та буштинцями найактивнішими у цій боротьбі з самого початку і до кінця були відважні юні оунівці, друзі-гімназисти Федір Удичка з Королева та Іван Чонка з Бедевлі. Згодом вони і самі очолили підпільну боротьбу у своїх районах (округах). Ці 15—17-річні юнаки швидко опанували ази конспіративної роботи. Крім напутніх порад старших, яким вони вірили і з яких у всьому брали приклад, допомагала відповідна виховна література, що передавалась з рук у руки, а також книги, доставлені підпільно з-за кордону. Поза трійками мало хто про кого знав — цього вимагала конспірація.


Усе підпорядковувалося єдиній меті


Усі зусилля оунівців та їхніх прихильників були підпорядковані одній меті: готуватись і вести боротьбу за незалежну Українську державу. Малися на увазі пропаганда й агітація серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, поширення антирадянської пропагандистської літератури, залучення до організації нових членів, а також постачання підпільникам харчів, добування зброї; вишкіл, забезпечення підпільників конспіративними квартирами, документами, допомога повстанцям із Галичини в перетині кордону на Захід тощо.


Важливою ділянкою роботи був вишкіл, організований у лісі південніше від села Вишкова Хустського району, біля кордону з Румунією. Комендантом вишколу був призначений А. Цуга, викладачами — М. Орос, Д. Бандусяк та представники Центрального проводу «Говерля» і «Косар». Осередками підпільної боротьби стали Хуст і Буштина. Основна штаб-квартира (вона ж і явочна) була в Буштині, в кінці села у будинку Юрія Ливринца. І у Хусті, і в Буштині було ще кілька явочних квартир. Основний тягар підпільної роботи лягав на плечі юнаків, бо старші тоді вже були на нелегальному або напівлегальному становищі. Тому розносити, розвозити наповнені сумки, валізки, шукати конспіративні квартири, розповсюджувати нелегальну літературу молодим у той час було безпечніше. Інколи студенти встигали протягом ночі доставити потягом з Хуста до залізничної станції Вишкова переповнені валізи (часом не у вагоні, а на його даху), звідти полями, городами перенести їх на штаб-квартиру до Буштини (орієнтиром якої слугував хрест у дворі, який зберігся донині), поспілкуватися там із підпільниками, отримати нові доручення, повернутися ранішнім потягом знову до Хуста, почистити забруднений одяг і взуття та ще й встигнути на заняття у гімназію.


Виконання однієї із таких місій юними гімназистами на початку травня 1945 року (точніше, 2 травня — з протоколу допиту ув’язненого М. Заяця) збіглося з часом проведення наради крайовим проводом у будинку згадуваного Ю. Ливринца. Учасники наради зустріли зв’язківців дуже привітно.


Трагічна доля молодих патріотів


На жаль, боротьба за здобуття Україною самостійності у той період на Закарпатті велася недовго. Спричинився до цього і трагічний випадок, що трапився з одним із братів Куцинів — Кирилом.


З протоколу допиту його брата Лаврентія від 3 липня 1945 р., який перебував під слідством в ужгородській тюрмі, відомо, що Кирило «два роки тому назад був призваний в угорську армію і вернувся додому (до м. Хуста. — Авт.) лише 18—19 червня 1945 року пізно ввечері; пробув удома два або три дні». Приїхав він з Галичини, де брав участь у підпільній боротьбі в лавах УПА, із завданням взяти участь в організації подальшої підпільної боротьби на Закарпатті проти «комунізму за створення самостійної України».


Якось уранці він зібрався до річки Тиси. Умовляння матері та сестри Меланки сховатися вдома і нікуди не ходити (у той тривожний час у місті виловлювали оунівців, у т. ч. й галичан, які перебиралися підпільно на Захід) не допомогли. Зі словами: «Мене кличе обов’язок» Кирило пішов з дому. Біля річки його вистежили, там у перестрілці й загинув від кулі енкаведиста. Студент гімназії Юрій Грицюк, який жив у Хусті на квартирі з І. Коршинським, прибіг схвильований додому і сказав, що змушений іти у підпілля, бо його посвідчення «народного дружинника» — у вбитого Куцина. Передавши І. Коршинському певні доручення, він зник. Якийсь час переховувався в Буштині, у рідному селі, а згодом змушений був емігрувати. Остаточно зупинився у США.


Боляче було спостерігати студентам-зв’язківцям, які жили по вул. Різницькій, як везли на возі загиблого від ворожої кулі Кирила. Енкаведист із гвинтівкою за плечима гордо супроводжував свою жертву. Приведена «на побачення» нещасна мати не приховувала, що то її син, якого і поховати їй не дозволили.


Невдовзі маховик репресій запрацював на повну силу. Перша, кого вистежили й заарештували, була Магдалина Богдан із Хуста. Після неї 3 липня в Буштині ув’язнили Миколу Гаврилка та Івана Коршинського. Після триденних виснажливих допитів у хустській тюрмі всіх трьох ув’язнених перевели до Ужгорода. Ця акція арештів проводилася за безпосередньої участі начальника обласного НКВС. Пізніше були заарештовані буштинці Юлина Паш, Іван та Василь Ороси, а в жовтні — і Михайло Орос; із хустян — брати Куцини, Лаврентій і Петро, а також Ярослав Ващишин, з Мукачівщини Михайло Петричко та інші. З наймолодшої генерації в той час більше нікого не заарештували, бо у затриманих слідству не вдалося вибити якихось компрометуючих свідчень на одноборців. У цей тривожний період відповідальні, небезпечні обов’язки зв’язківців взяли на себе молоді патріоти Василь Новак і Петро Паращинець. 1948 року Новак теж ув’язнений, а Паращинець, який перебував у підпіллі, трагічно загинув. Усі інші згадані вище учасники визвольної боротьби теж були викриті (частина з них не без провокаційних дій з боку НКВС) і засуджені до різних строків ув’язнення, зрозуміло, за політичними статтями. Щодо М. Ороса, М. Габовди та М. Петричка, їх засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Незважаючи на те, що Орос, делегат першого з’їзду Народних комітетів Закарпатської України, від імені своїх односельчан-буштинців щиро проголосував за возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, Президія Верховної Ради рідної України відхилила його клопотання про перегляд справи, і лише Президія Верховної Ради СРСР замінила йому розстріл на 20 років каторги. М. Петричку розстріл згодом також замінили на 10 років ув’язнення. М. Габовду страчено. Він єдиний, хто помилування не просив. Андрій Цуга під час облави явочної квартири в будинку Дмитра Качуровського у Старому Давидкові 2 серпня 1945-го був поранений і, за неперевіреними даними, незабаром помер у Мукачівському монастирі. Д. Бандусяк після згаданої облави, перебираючись у Галичину, де він мав зв’язки з підпіллям, загинув у бою з енкаведистами на Міжгірщині поблизу села Пилипець.


Так, 1945 роком трагічно закінчився найбільш організований активний етап визвольної боротьби оунівців Закарпаття. Жорстоко розпорядилася доля з вірними синами Срібної Землі, які до останнього подиху боролися за самостійність своєї Батьківщини, самовіддано її любили і вірили в щасливе її майбуття. В одному з листів до І. Коршинського об’єктивно оцінив наслідки визвольних змагань закарпатських оунівців Михайло Орос: «Ми не змогли вивести Закарпатську ОУН на галицький рівень. Бракувало досвіду та знання. Але вже той факт, що ми не злякалися жорстоких репресивних режимів, вважаю подвигом. Ми перші в Закарпатті повели боротьбу за незалежну Україну».


І це справді так. Та боротьба за незалежність України не припинялася і в подальші роки. Її продовжило молоде покоління, яке, на жаль, теж спіткала доля попередників. Однак усі тішимося з того, що внесли і свою лепту в здобуття і розбудову незалежної України.


Іван КОРШИНСЬКИЙ, народний депутат України (другого скликання), заслужений лікар України, голова Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих, почесний громадянин м. Ужгорода. 


Фото з архіву автора.