Економіка та зовнішня політика Росії

Економічна складова російської експансії. Російська військова агресія фактично стала логічним продовженням «гібридної» експансії Кремля щодо України, в основі якої перебувала економічна, передусім енергетична, складова. Йдеться про послідовні та наполегливі зусилля Москви, спрямовані на підтримання та зміцнення впливу на Україну, після здобуття нею державного суверенітету, з використанням розгалужених економічних зв’язків.

Не випадково, саме із вимог «господарського розрахунку союзних республік» розпочинався розпад СРСР, вирішальним кроком до якого стало проголошення економічної самостійності країнами Балтії, а згодом і Україною.

Зі свого боку, Російська Федерація намагалася всіляко перешкоджати диверсифікації зовнішньоекономічних зв’язків Києва, використовуючи його технологічну залежність, низькі ціни на енергоносії та особисту «зацікавленість» впливової частини вітчизняного істеблішменту.

Фактично РФ продовжила традиції СРСР, який утримував під контролем енергозалежні країни колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги, постачаючи енергоносії за цінами нижче від світових та блокуючи у такий спосіб розвиток у них сучасних та інтегрованих до світового господарства галузей. Після звільнення від «енергетичного зашморгу» країн Балтії, Грузії, а з нещодавнього часу й України, цей підхід досі використовується Москвою стосовно свого останнього союзника — Білорусі.

Усі 25 років української Незалежності Російська Федерація, під заклинання «не можна різати по живому», не втомлювалася пропонувати колишнім союзним республікам все нові інтеграційні ініціативи (СНД, ЕврАзЕС, Митний союз), під оболонкою яких завжди було помітне прагнення Москви забезпечити свій контроль насамперед над Україною.

Відчуваючи реальну загрозу від диверсифікації Україною економічних зв’язків, РФ намагалася блокувати її вступ до Світової організації торгівлі. Хоча гальмування економічних реформ не дозволило Україні належним чином скористатися перевагами членства в СОТ, справжній виклик для себе Росія угледіла у підготовці Угоди про асоціацію України з ЄС, яка фактично являє собою конкретний план здійснення ринкових реформ в Україні, а отже, позбавлення економічного шантажу з боку Кремля.

Не досягнувши успіху в економічному та енергетичному упокоренні України та використавши інструменти тиску на її колишнє керівництво, Москва опинилася перед реаліями Євромайдану і вдалася до використання свого останнього «аргументу» у відносинах з Україною — військової агресії.

Жорсткі наслідки «м’якої сили». У відповідь на брутальне порушення післявоєнної системи європейської безпеки, Захід застосував «м’яку силу», основою якої стали економічні санкції щодо Москви. Під впливом цих санкцій, а також у результаті істотного падіння цін на нафту, яке відбувається не без впливу нафтовидобувних компаній США, в Росії значно погіршилися показники економічного розвитку та почалася рецесія. За даними МВФ, порівняно із 2013 р. у РФ спостерігається 49-відсоткове скорочення ВВП у доларовому обчисленні. Водночас, агресією проти України зруйновано довіру до політичного та економічного глузду Кремля, а отже, до стабільності та інвестиційної привабливості Росії.

Виправдовуючи анексію Криму та військове втручання на Донбасі, керівництво РФ намагається приховати зв’язок між кризою в економіці країни і санкціями Заходу. Цим прагненням мимоволі відповідають висновки деяких українських політиків та експертів щодо пасивності Заходу і неефективності запроваджених ним санкцій. Вдаючи, що санкції не досягають мети, Кремль сподівається на їх скасування. Водночас наочними проявами дієвості санкцій Заходу стали загострення проблем Росії у фінансово-кредитній сфері, припинення продажу їй технологій, критично необхідних для підтримання та зростання видобутку здешевілих енергоносіїв у складних кліматичних та гірничо-геологічних умовах, а також обладнання та технологій подвійного використання. Зокрема, конкретним прикладом втраченої Москвою вигоди в авіабудуванні стала неможливість продажу за кордон представленого на авіашоу у Фарнборо у липні цього року літака МС-21. Згідно з доповіддю Московського центру Карнегі, санкції Євросоюзу та США «стали нічним кошмаром розробників проекту МС-21», оскільки у цього проекту понад 20 іноземних партнерів. За твердженням авторів опублікованої у жовтні 2015 р. доповіді НАТО, російська електронна промисловість імпортує 25—30 відсотків комплектуючих.

У таких умовах Кремлем вживаються високозатратні зусилля з метою імпортозаміщення та навіть певної автаркії деяких галузей виробництва. Проте в умовах глобалізації такі спроби є ще менш переконливими, ніж у часи СРСР, який безуспішно намагався позбавитися зовнішньої залежності, маючи у своєму розпорядженні набагато масштабніший, порівняно досконаліший та менш залежний від Заходу ресурсно-технологічний потенціал.
На сьогодні колишній лідер в освоєнні космосу, який першим запустив штучний супутник та пілотований корабель, реєструє патентів менше, ніж Ісландія, а рівень цитування наукових публікацій РФ нижчий за фінський. Все це означає, що Москва стає більш вразливою щодо зовнішнього впливу саме методом «м’якої сили».

Слід зазначити, що економічна криза в РФ фактично є не лише результатом санкцій, а й платою за активізацію всієї імперської політики Кремля, здійснюваної протягом останнього десятиріччя, тісно пов’язаною із швидким нарощуванням військових витрат та, врешті-решт, застосуванням збройних сил в Україні.

Причому витрати Кремля на «упокорення» України зростають не лише за рахунок їх нарощування безпосередньо на українському напрямку, де вздовж кордону будується нова військова інфраструктура. Одночасно відбувається збільшення збройної присутності РФ та її наполеглива демонстрація по всій Балто-Чорноморській лінії розмежування між нею та НАТО. Складається враження, що властиві ментальності керівництва РФ «манія величі й комплекс меншовартості в одному флаконі» затьмарили його історичну пам’ять в частині згубних наслідків для долі колишнього СРСР гонки озброєнь періоду «холодної війни». До того ж РФ фактично вже вступила в подібну гонку з Китаєм, який швидко наздоганяє свого візаві по спільному 4200-кілометровому кордону — у галузі викликів, ВМФ та бронетехніки, економічно та політично витискаючи Москву із Центральної Азії та особливо вражаюче перевершуючи її у демографічному потенціалі на Далекому Сході.

Передумови зовнішньоекономічної суб’єктності України. В умовах триваючого економічного виснаження РФ для Києва важливо змоделювати перспективи впливу економічної ситуації в Росії на стратегію і тактику Кремля щодо України. Водночас належить визначити шляхи мінімізації економічної залежності від РФ, а також ймовірність та умови побудови рівноправних україно-російських економічних відносин, в тому числі з огляду на конкуренцію двох країн в аграрній сфері, ІT-технологіях, металургії, виробництві озброєння тощо.

Досвід СРСР засвідчив, що до пріоритетів держави, спадкоємцем якої вважає себе РФ, належала не ефективність та соціальна спрямованість економіки, а масштаби та дієвість «полюсу» її впливу у зовнішньому просторі. Сучасна ж Росія, навіть посідаючи 6-те місце у світі за розміром ВВП та 44-те — при його обчисленні на душу населення, здатна з використанням методів, властивих тоталітарним режимам, сконцентрувати ресурси на реалізації стратегії упокорення України.

За відсутності демократичних механізмів зміни влади в Кремлі навряд чи можна очікувати на допуск до прийняття ним стратегічних рішень економістів-прагматиків, на що сподівалися деякі російські та західні експерти, аналізуючи зміст дискусій під час XІX Петербурзького економічного форуму, та після призначення О. Кудріна радником президента РФ.

Відтіснивши від влади скомпрометований клан партійних функціонерів, які керували СРСР — Росією від часів Й. Сталіна до завершення президентства Б. Єльцина, керівництво російських силових структур фактично реалізувало давній сценарій «контролю спецслужб над країною», у прагненні до чого свого часу звинувачували колишнього міністра внутрішніх справ СРСР Л. Берію. Вперше з часів «Верховного правителя Росії» адмірала О. Колчака при владі в цій країні опинився професійний військовослужбовець, який навряд чи відмовиться від свого статусу добровільно.

У таких умовах Україна власними Збройними Силами та за підтримки західних союзників змусила Кремль змінити тактику щодо себе та зупинити одіозний проект «Новоросія». Водночас малоймовірно методами зовнішнього впливу змінити стратегію країни, керівництво якої традиційно сповідує принципи — «мета виправдовує засоби» та «переможців не судять», а більшість населення їм при цьому аплодують.

З другого боку, разом із союзниками реально зробити недосяжною для РФ саму можливість відновлення контролю над Україною, розкривши над нею парасольку НАТО та ЄС, подібно до того, як це сталося із колись російськими Польщею та країнами Балтії.

Під час аналізу шляхів економічного спротиву Києва російській експансії та на тлі падіння частки імпорту з РФ у загальному імпорті до 10 відсотків привертають увагу рекомендації деяких вітчизняних експертів щодо повної відмови України від російського імпорту. Показовим прикладом сумнівності таких висновків є потреба в ядерному паливі для технологічно залежної від російського постачальника вітчизняної атомної енергетики. Хоча перехід на західне паливо розпочинався ще у 1990-ті роки, з низки об’єктивних та суб’єктивних причин, він відбувається надто повільно. Вітчизняні реактори радянсько-російського виробництва поки що лише на 5 відсотків можуть задовольнити свої потреби продукцією західної компанії «Вестінгауз».

Разом із тим, з метою уникнення економічного та енергетичного шантажу з боку Москви, Київ має прагнути до спілкування із нею з позиції економічної спроможності, здійснивши глибокі економічні реформи та мінімізувавши імпортну залежність від РФ, яка, до того ж, базується на радянських — переважно застарілих — технологіях. Мінімізація «інфікованих корупцією» україно-російських економічних зв’язків реальна тільки у результаті досягнення українськими виробниками здатності перемагати в умовах справедливої конкуренції, яку не можна підмінити підкупом посадових осіб.

Фактично йдеться про здобуття Україною не лише зовнішньополітичної, а й зовнішньоекономічної суб’єктності — про жорстке обмеження частки критичного імпорту з Росії за рахунок власного виробництва та таку диверсифікацію економічних зв’язків, яка не дозволила би тиснути на Україну.

Слід підкреслити, що з огляду на нинішню ситуацію та історичний досвід, розбудова економічних та будь-яких інших рівноправних відносин з РФ можлива виключно за наявності в України потужних і впливових союзників серед демократичних держав. По мірі завершення економічних та політичних реформ зростатимуть можливості диверсифікації Києвом своїх зовнішньоекономічних зв’язків та посилюватиметься підтримка Заходом демократії в Україні. Поряд із протидією агресивній політиці Росії це здатне, врешті-решт, привести до набуття Києвом членства у Північно-Атлантичному Альянсі та Європейському Союзі. За цих умов, Москва змушена буде змінити свою імперську парадигму, відмовившись від одвічної «спокуси» Україною і «мрій» про домінування в Європі та Євразії.

Зважаючи на відомий вислів В. Леніна відносно того, що економіка є концентрованим втіленням політики, зміна зовнішньої стратегії РФ сприятиме підвищенню рівня довіри до її керівництва за кордоном, а отже, вирішенню складних економічних та політичних проблем, які стоять перед цією країною.

Євген БЕРШЕДА, член-кореспондент НАН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України.