На написання цих несподіваних нотаток мене надихнув патріарх Русі-України Філарет — великий патріот рідного краю. Закликаючи народ брати участь у ході на честь річниці хрещення Русі-України, він висловив бажання бачити в цих лавах не лише віруючих, а й позацерковних українців. Принаймні саме так я зрозумів його заклик. Це запам’яталося хоча б уже тому, що останніми десятиліттями в нашій країні невіруючі порівняно з віруючими й такими, хто вдає із себе віруючого, перебувають у деякому затінку, хоча Конституція не робить між тими й тими жодної різниці. Тож цими нотатками хочу привернути увагу загалу як до існування в країні невіруючих, так і до спільних акцій віруючих і невіруючих у наших палестинах.
Протягом спостережень тривалістю у життя я дійшов сумовитого висновку: більшість людей від природи належать до чималих хитрунів. Пояснюю, в чому полягає хитрість. Для нормального прожитку всім, без винятків, треба щоденного хліба з маслом, здоров’я та довголіття, родинного щастя й цікавої роботи, яка дасть змогу залишити добрий слід на землі. Тож людям багато чого треба, ще більшого їм багнеться, проте власних зусиль для здобуття потрібного та бажаного часто бракує.
І тут хитруни, яким не пощастило мати серед родичів та знайомих впливової «волохатої руки», вдаються до віри. Протягом довгих тисячоліть існування люди повигадували безліч різних богів і переконали себе в тому, що Верховні Сили, якщо пощастить ревними молитвами їм сподобатися, можуть захистити молящих від численних нещасть і посприяти їхнім життєвим намірам. Проте, як з’ясувалося, економічну користь від молитов, а точніше — від пожертв вірних, завжди мали хіба що священики.
Тим часом будь-яка релігія, в тому числі й християнська, несе в собі потужний виховний потенціал. Досить згадати хоча б десять заповідей Господніх, які й до сьогодні беруть до уваги в своїх діях також і невіруючі. І все-таки головний позитив будь-якої церкви в своїй державі полягає в тому, що вона духовно наснажує вірних на боротьбу із загарбниками. Можна погодитися і з тим, що молящі, які навіяли собі, наче вони навпростець поспілкувались із самим Господом Богом, наснажуються цим такою мірою, що можуть виконати чи й перевиконати власні життєві плани. Зрозуміло, що це чиста психотерапія, але й вона часом здатна давати непогані результати.
Проте й реакційного у християнській релігії вистачає. Досить згадати, як по українському радіо мало не щодня протягом років на всю країну цитують із Біблії такий уривок: «Надійся на Бога всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся». І невтямки церковним ділкам, популяризуючим такі «істини», що якби людство до них дослухалося, то ще й досі жило б по печерах!
Час минав, люди набиралися досвіду, зрештою, обжили космос і навіть побували на Місяці. Якщо до цієї епохальної події в житті людства священики зі знанням справи переконували парафіян, що Бог там — і багатозначно тицяли перстом у небо, то тепер так само багатозначно кажуть, що Бог у серці кожного віруючого. І вони, як завжди, істинно глаголять.
Технічний та всякий інший прогрес благотворно впливає на уми. Тож із кожним століттям у світі зростає число людей, розум яких не погоджується вважати за правду вигадки панотців із далеких від наших часів століть.
Автор цих рядків належить саме до цієї великої, проте геть непомітної в громадському житті армії невіруючих. І тут у мене виникає цілком закономірне запитання: якщо люди, котрі вірують у вигаданих іноземних богів, об’єднані в парафії та патріархати, то чому ми, котрі в них не віримо, не здатні створити хоча б своє товариство, щоб гуртом не тільки вірити в реальні цінності, а й сприяти їх примноженню? Адже в нас, українців є свої, рідні, справді наявні великі святині — це Дніпро-Батечко та Україна-Ненька, про святість яких ніхто й ніколи навіть не заїкається.
Я не з книжок знаю головні притоки Дніпра: Прип’ять із Турією, Стоходом, Стиром та Горинню — замолоду я на них працював, Десну з Івоткою та Шосткою — я в тих краях народився. Річище самого Дніпра знаю не лише поблизу Києва, а й біля Канева, Запоріжжя, Нікополя...
До того ж і Україну знаю не тільки з підручника географії — з посвідченням кореспондента не раз бував у всіх обласних центрах, а також у безлічі міст, селищ та сіл, виконуючи завдання редакцій. Самокритично зізнаюся, що мої знання, з точки зору прискіпливих науковців, мабуть, дещо поверхневі. Але високі враження від Дніпра з притоками та від України з її містами й селами я таки за тривале життя встиг отримати повною мірою.
Дніпро не лише існує — Він плине із сивого минулого через сьогодення в ніким незвідане майбуття. Він тисячоліттями працює без вихідних, напуваючи священними водами все навколо себе, люди з Його допомогою вирощують хліб і до хліба. Його води перевозять вантажі й виробляють електроенергію. Разом із численними притоками Він пронизує дивну за природними красотами країну Україну, яка зі своїм споконвічним народом живе, працює і повсякденно бореться за краще існування. Тож виходить, що Україна теж невигадана свята, бо існує в тисячоліттях на добро українцям.
Отже, Дніпро та Україна — наші реальні Боги, які не потребують молитов. Їм достатньо того, щоб українці любили свої святині, оберігали й захищали їх від ворогів.
Ось така патріотична суто українська «релігія невіруючих», до якої віддавна за покликом сердець приєднуються чисті помислами патріотично налаштовані віруючі, що ми бачимо й тепер в АТО. Але ця спілка існує, так би мовити, віртуально. Вона наче є і її наче немає. Якщо ж вона набере певних організаційних форм та подальшого розвитку, то, об’єднавши зусилля віруючих патріотів з невіруючими, матиме снагу не лише зробити Дніпро-Батечко чистішим і зручнішим для відпочинку місцевого населення та іноземних туристів, а й Україну з нашою спільною допомогою витягти з багна економічного занепаду. Більше того, ця неполітична спілка невіруючих, керована з Києва українськими патріотами, може набрати в суспільстві такої ваги, що до неї прислухатимуться Верховна Рада, Президент та уряд.
От, мабуть, і все, що хотілося сказати. Щоправда, окремі священики, ознайомившись з нотатками, можуть заявити, наче автор кличе поклонятися ідолам. Воно й справді, «древні поклонялися обоготвореним людям, сонцю, місяцеві, зорям, вогню та воді, небу та землі, світлу й темряві, тваринам і рослинам. Пліній каже, що в Єгипті боготворили навіть цибулю й часник» («Библейская энциклопедия», М., 1891, стор. 287). Проте, з точки зору невіруючого, називати ідолами такі географічно значні величини, як Дніпро та Україна, було б занадто великим релігійним плюгавством.
Ще одна заувага. Читач помітив, що наголошую на словах «патріот» і «патріотизм» у зв’язці зі словом «український». Це не випадково. Бо парафіяни разом із панотцями будь-якої церкви мають бути патріотичними щодо країни, в якій діють. Але в Україні, крім інших церков, діє московсько-гундяївська, тобто неукраїнська духом церква, яка ховається під вигаданою кадебістами вивіскою «Українська православна церква». Її керманичі дуже не люблять, коли до трьох літер «УПЦ» хтось цілком слушно додає ще дві літери — «МП», тобто «московського патріархату». Саме в них і ховається диявол. Бо ця церква є прислужницею російських агресивних політиків шовіністичного розливу. Тому й ця церква — такий само ворог України-Неньки, як і путінські загарбницькі війська в українських Криму, на Донеччині та Луганщині.
Різниця між ними лише в тому, що УПЦ МП бруднить та нівечить чисті душі віруючих українців, а московсько-путінські війська позбавляють їх життів. І перша, і другі заслуговують якнайшвидшого вигнання з нашого терену.
Але це вже інша тема.
Насамкінець скажу так: наш розум не може вірити в неіснуюче, казки стародавніх і теперішніх релігійників, але свою Батьківщину ми любимо над усе, віруючих українських братів та сестер щиро поважаємо, тож хочемо разом із ними розвивати й удосконалювати наше суспільство. Як я розумію, товариство невіруючих має називатися «Дніпро-Україна». Усі його засідання має розпочинати Гімн України. Усі публічні виступи мають виголошуватися державною мовою. Хто нею не володіє, має спочатку її осягнути, а вже потім вступати до товариства. Свою присутність на світі члени об’єднання мають виявляти не молитвами, а конкретними справами — великими й малими — на користь українського суспільства.
А як бути з розбіжностями у світоглядних питаннях? Що ж, вони існують, але не можуть і не повинні сіяти розбрат. Бо всі ми — віруючі й невіруючі — є синами й дочками нашої єдиної України-Неньки.
Подаючи ідею створення товариства «Дніпро-Україна» на розсуд українців, сподіваюся, що вона матиме прибічників, а ті вже розроблять деталі й розумно та чесно втілять їх у життя. Отже, дерзайте на добро Україні-Неньці!
З надіями на краще — ваш Борис СИДОРЕНКО.
Київ.
