На окупованій території Луганської області дедалі активніше починають виявлятися проукраїнські настрої. Вони вже настільки очевидні, що це вимушені були визнати навіть на місцевому пропагандистському каналі «Луганськ-24». Хоча до цього тут ще зовсім недавно були винятково бравурні повідомлення про те, як «громадяни молодої республіки в єдиному пориві» підтримують «руську» перспективу своєї території та засуджують «хунту». А тепер, як заявила одна з лідерів «правлячої партії» у так званій «ЛНР» «Мир Луганщини» Ганна Сорока, кількість мешканців районів, що проживають під окупацією терористів «ЛНР», і тих, хто їх категорично не підтримує, а тільки радіють перемогам української армії над терористами на Донбасі, зростає з кожним днем.
— У нас є селища, де одна вулиця — українська, інша — «республіканська», — заявила вона в телеефірі. — Вдовам багатьох ополченців просто не можна ходити цими українськими вулицями! Бо люди насміхаються, кажуть: «Ну що? Довоювалися?» Тому треба посилювати з такими людьми роботу правоохоронних органів.
Про необхідність каральних заходів проти інакомислячих заявив і ватажок луганських бойовиків Ігор Плотницький. Його обурив той факт, що в дні святкування Дня українського прапора та Дня Незалежності України в соціальних мережах з’явилася низка знімків, на яких різні молоді люди фотографувалися з українських прапором у центрі окупованого Луганська. Так, вони поки що приховують своє лице, але ще рік тому навіть так анонімно багато хто не наважувався виявити своє ставлення до України. А тепер, за словами все тієї ж Ганни Сороки, багато хто із луганчан зізнається, що чекають повернення української армії, а поки збирають списки тих, хто зрадив свою Батьківщину, ставши на бік окупантів чи навіть просто співробітничає з ними.
А от що розповідають про настрої на Луганщині у своїх електронних листах самі наші співвітчизники, що перебувають на окупованій території.
Георгій М. — підприємець:
«У нас із друзями давня традиція ще з мирних часів: коли ми зустрічаємося, то частенько заходимо до невеличкого ресторанчика у межах Луганська. Його тримає один виходець із Кавказу. Своїм особливо постійним відвідувачам він пропонує у вигляді «компліменту» від закладу справжню виноградну чачу, яку сам і робить. Якось ми розговорилися про цей напій, і він пішов показати нам свій «винний льох». Так у нього, з’ясувалося, що там зберігається майже тонна міцного напою. На моє запитання, навіщо йому стільки, адже всім поспіль він його не пропонує, він відповів: «Коли НАШІ повернуться, треба ж буде чимось пригощати. А вони обов’язково повернуться. Я вірю...»
Михайло Г. — власник фірми:
«До нас прийшла жінка влаштовуватися. Хороший фахівець. Вирішив брати. Але тут вона раптом зам’ялася й почала довго говорити, що повинна відразу зізнатися про свою принципову позицію, яку вона змінювати не збирається й навіть готова через своє переконання почути відмову прийняти її на настільки необхідну для жінки роботу».
«Так у чому ж справа, — не витримав я. — У чому ваша принципова позиція?»
«Розумієте, я за Україну! — зізналася вона. — І міняти свої погляди не хочу».
«Тож ми вас тоді тим більше візьмемо на роботу, — зітхнув з полегшенням я. — Ми тут у більшості...»
Михайло С. — торговець на ринку:
«Приходили до мене двоє хлопців купити партію продуктів. Мене їм порекомендував один наш спільний друг. Поки вантажили ящики, то розбалакалися. З’ясувалося, що за весь час конфлікту вони не виїжджали з Луганська. Нікуди. У них тут невелике виробництво, й кидати свою справу, яку в буквальному значенні створювали по цеглинці, вони не хотіли. Коли я запитав, навіщо їм у такій кількості консерви (їх заводик не пов’язаний із продуктами харчування), то вони зізналися: «Возимо військовим». Я було вже подумав, що хлопці годували ополченців, але з’ясувалося, що ні. Всі ці продукти призначалися ЗСУ. І возили вони їх практично із самого початку конфлікту. Передають вони свої гостинці регулярно, але малими партіями через довірених осіб, які виїжджають на «велику землю». До слова, досить прикольно було дізнатися, що в тому числі й віджату «плотницькими й К» російську гуманітарку хлопці вимінювали або викуповували, а після годували українських солдатів».
Сергій Н. — співробітник луганського міськвиконкому:
«Усі ці колишні партійно-комсомольські діячі, а тепер заслужені «ветерани праці» скрізь (із трибун, зі шпальт газет, з екранів телевізорів...) розповідають про те, як же добре жилося в країні Рад. Молоде покоління не бачило того життя й судить про «совок» з цих розповідей і фільмів, а їх активно крутять як на місцевому ТБ, так і показують архівні бравурні новини. Але програма «Время» і іже з нею, нічого спільного з життям у Союзі не мала.
Слова про післявоєнний голодомор, у тому числі й практично українському Краснодарському краї, ну ніяк не можуть пов’язатися з фільмом «Кубанські козаки». А вірять красивому фільму, а не очевидцям.
Але найприкріше, що більшість із цих агітаторів у віці за «наше світле минуле» дотепер залишаються заслуженими діячами культури, освіти, медицини, журналістами України. І цілком можливо, ще й від «ненависної їм держави» одержують доплату до української пенсії за свої регалії. Одне радує: вірять їм дедалі менше й менше...»
Олена А. — працівник бюджетної організації:
Марина Семенівна працює в нас економістом. За місцевими мірками вона затятий дисидент. Практично кожний ранок починає з того, що вона заходить у наш великий кабінет, де розташовується майже п’ятнадцять осіб, і голосно вітає нас тирадою, що уже стала традиційною: «Слава Україні! Чого мовчимо? Вчіться відповідати. Скоро НАШІ прийдуть!» А ми сидимо й давимося від сміху, дивлячись, як бісяться від злості шанувальники «молодої республіки». Марина Семенівна — висококласний фахівець. Її замінити не має ким. От начальство й терпить. Хоча ми з дівчатами вже не раз говорили, щоб була обережнішою. А вона нам у відповідь: «Нехай це вони бояться, а я вже на пенсії...».
Нас регулярно виганяють як масовку на різні політичні мітинги. І тільки спробуй не піди. Спочатку начальство настійне рекомендувало взяти участь у цих заходах і Марині Семенівні, але після того як ще в 2015 році вона погодилася прийти на парад на честь Дня Перемоги, але при цьому повідомила, що прийде неодмінно з великим українським прапором, бажання її змушувати у начальства відразу ж відпало. І це при тому, що вона повністю російськомовна, а коли намагається говорити українською, то виходить смішніше, ніж в «азірова».
До речі, цей самий прапор і всю національну атрибутику ми взяли в кабінеті нашого колишнього начальника, який був змушений ще 2014 року виїхати разом з родиною. Під час «руської весни» за ним почалося ціле полювання через його проукраїнську позицію. Національна символіка новому керівництву, якого нам призначила «нова влада», була вочевидь не до душі. От ми з дівчатами все й розібрали по домівках. Великий прапор взяла Марина Семенівна. Вона його повісила в себе у квартирі, а внизу поставила портрет Кобзаря. І тепер жартує, що в неї вдома є свій «червоний куточок», а точніше «блакитно-жовтий», де вони з подружками збираються на свої регулярні посиденьки та чекають «хунту»...
Підготував Влад СЕМЕНЧУК.
Молодий луганчанин у майці ультрас «Чорно-білих» (ФК «Зоря» Луганськ) у центрі окупованого міста в День Незалежності України.
Фото із соціальних мереж.
