Лариса Римар (на знімку) — відома на Тернопільщині громадсько-політична діячка. Депутат обласної ради, очолює фракцію «Громадянської позиції», голова громадської організації «Спілка власників землі» й обласного осередку Асоціації жінок. Графік у неї настільки щільний, що зустрітися ми змогли лише після робочого дня. Пані Лариса каже, що жити у такому ритмі її змушує відповідальність перед виборцями. А ще вона — мати двох синів, один з яких інвалід. І від домашніх обов’язків ніхто не звільняв: вдома того дня чекало консервування огірків. 25 років тому Лариса Римар була студенткою Рівненського інституту культури, куди вони разом з чоловіком вступили після закінчення Тернопільського музичного училища. Відпочивала на канікулах у рідному селі Великі Дедеркали, що у Шумському районі. Пригадує, серпневі події її односельці зустріли з тривогою, а проголошення незалежності України сприйняли радо. Сподівання тоді були грандіозні. Наскільки вони виправдалися? Що заважає рухатися до омріяної держави? Ось кілька тез з нашої розмови.

 

 

Ми очікували бачити політично іншу країну. Про економіку тоді, як, до речі, і тепер, ніхто не думав. Усі гасла мали політико-гуманітарний характер. Сподівалися, що змінимо владу — і ніби за помахом чарівної палички життя стане кращим. З тих пір неодноразово наступали на ті самі граблі, однак це нічого не навчило. Будуємо іншу країну, та якою вона має бути, ніхто не знає. Кажуть, європейською. Останній приклад з провалом впровадження електронного декларування показав: нам ще далеко до тих правил, за якими живе світ. Політики першої хвилі — Чорновіл, Драч, Павличко, Лук’яненко — мали хоч якісь ідеологічні засади. Для студентської молоді Рівного тоді прикладом був Василь Червоній. Тож коли після закінчення інституту я стала директором музичної школи у рідному селі і мені запропонували очолити осередок Народного Руху, то вважала це за честь. Нині виросло покоління політиків, яке йде до влади лише заради дивідендів. Політичні дивіденди вони потім вдало трансформують у матеріальні. Китай за два десятки років продемонстрував світові своє економічне диво, а ми втратили в економіці навіть те, що мали.

Мов діти, піддаємося маніпуляціям. Найбільша втрата — це втрата самоповаги. Скажімо, в україно-польському питанні (маю на увазі Волинську трагедію) поляки демонструють гонор. Нам цього бракує. Перші особи, коли бувають за кордоном, намагаються привабити інвесторів тим, що в Україні, мовляв, дешева кваліфікована сила. Хіба це головний аргумент для тих, хто поважає свій народ? Та й узагалі, у міжнародній політиці дедалі частіше виступаємо у ролі прохачів, тож на рівноправне партнерство годі сподіватися. А спробуй покритикувати — одразу начеплять ярлик ворога народу чи агента Кремля. Влада живе своїми інтересами, які дуже далекі від інтересів пересічних українців. В обмін на економічні преференції олігархи на своїх каналах пропонують патріотичну риторику, далеку від справжнього патріотизму. Нині вони мають значно ефективніші засоби впливу на суспільство, а ми, мов діти, піддаємося маніпуляціям. Пригадую, Юлія Володимирівна, коли була прем’єром, хвалилася, що японська аудиторська фірма провела аудит Кабміну і жодних порушень не виявила. Згодом з’ясувалося, що такої перевірки взагалі не було. Ось свіжий приклад. Тільки розгорівся офшорний скандал, як його успішно перекрили новиною про звільнення Савченко. Про офшори всі забули, як і про обіцянку дворічної давності припинити воєнні дії, які обернулися багатотисячними жертвами.


Реформи декларують, але не впроваджують. Візьмімо земельну реформу. Розпаювання розпочалося 1999 року, Земельний кодекс набув чинності 2002-го, а цивілізованого ринку землі досі немає. Мораторій на купівлю-продаж з року в рік продовжують, тим часом земельні відносини будуються стихійно. До нас, у Спілку власників землі, часто звертаються обдурені селяни. Надаємо консультації, правову допомогу, але земельне питання потребує належного державного законодавчого регулювання. Розпочали реформу щодо децентралізації. Єдиний базовий закон — про добровільне об’єднання територіальних громад. Решта процесів регулюються у ручному режимі. На цей рік об’єднані громади отримали пряник у вигляді 60 відсотків від податку на доходи і державні субвенції на соціально-економічний розвиток. Наступного року цього пряника, кажуть, не буде. Замість професійної законотворчої роботи маємо олігархічну економіку, коли десяток людей регулюють усі процеси. А ще на нас чекає чергова реформа у медицині, коли навіть професійна екстрена допомога стане недоступною, не кажучи про сам процес лікування, який більшості громадян не по кишені. На жаль, не можу забезпечити належну реабілітацію і повноцінне харчування своєї хворої дитини. І таких тисячі.


Сильні не ті, хто виїхав, а хто залишився. За 25 років могло вирости покоління справжніх українців, але цього не сталося. Чому? Мовне питання далі політизують, але немає конкретних заходів, щоб змусити хоча б чиновників на офіційних заходах чи прес-конференціях спілкуватися державною мовою. На основних каналах риторика ніби проукраїнська, але ведеться вона переважно російською. Ніхто не відстежує процесів, які відбуваються в медіа-просторі. Колись я думала, що ті, хто виїхав за кордон, сильні, бо непросто залишити родину, друзів, рідну землю. Тепер вважаю сильними тих, хто залишився жити в Україні, бо вижити в нинішніх умовах дедалі важче.


Жінки при владі здатні зменшити градус мілітаризації. Німеччиною керує жінка, у Великобританії прийшла до влади жінка, у США виграти президентські перегони всі шанси має жінка... Чи можливо таке в Україні?

Найближчим часом навряд чи. Гендерне питання у нашій країні більш ніж актуальне. Їду вранці на роботу: чоловіки у транспорті сидять, жінки — стоять. Повертаюся ввечері — жінки тягнуть додому торби з провізією. На батьківських зборах у садочку чи школі рідко побачиш батька — самі матері. Що казати, коли навіть у церквах у неділю відмолюють гріхи за всіх переважно жінки. На виборах до місцевих рад встановили «жіночу» квоту, але виборці надали перевагу чоловікам. Була на засіданні депутатської комісії: сім чоловіків і я одна. Піду на нараду в облдержадміністрацію — майже самі чоловіки. Для них політика — спосіб самовираження. Між тим, на мою думку, що більше буде жінок при владі, то меншим буде градус мілітаризації у світі. Переконана, що у ХХІ столітті людство володіє достатніми інструментами гуманності, щоб мирно врегулювати воєнні конфлікти, зокрема і в Україні. За 25 років у нашої держави, як і в молодої людини, було багато спроб і помилок. Пора дорослішати...


Розмову записала Людмила НАКОНЕЧНА.


Тернопільська область.


Фото автора.