Від придніпровського села Деріївка Онуфріївського району до найближчої залізниці — кілометрів сорок. Та в ній і потреби місцеві мешканці ніколи не мали: споконвіку річка виручала. Щоб дістатися до водяного млина, до острова чи до полтавського берега, потрібен був звичайний човен. Щоб ліс, дрова чи худобу переправити через Дніпро, брали дуба — великого човна-напівбаржу, вантажопідйомністю в півтори-дві тонни й більше. Ним везли й гончарні вироби, збіжжя, фрукти та овочі на міський базар чи ярмарок. З’явився річковий флот — без турбот діставалися Кременчука, Києва, Катеринослава чи Олександрівська.

Тож якщо когось із селян запитати, чи був у Деріївці паротяг, на вас поглянуть з подивом, мовляв, чи в тебе, чоловіче добрий, не всі вдома? У крайньому разі — визнають неадекватним, трохи не сповна розуму.

Та відповідь на запитання про існування паротяга все ж... ствердна: так, був він у Деріївці. Й не повірите: ще на початку попереднього століття. На диво, його існування пов’язано з річкою, з водними інженерними спорудами на Дніпрі. Саме тоді, у другій половині XІX століття, швидко повсюдно поширювалося річкове пароплавство.

Чому б не піти пароплавам і по Дніпру? Але кам’яні пороги заважають!

Не проблема: зірвали, розчистили — наче й не було цих віковічних перепон. Проте знову «нету ходу пароходу»: заважають піщані намиви на дні річки. Течія її настільки була пливка, що легко переміщала мільйони тонн піску з місця на місце. Плив паротяг за течією вниз — глибоко було, а доки повертався назад, сідав на мілину, потрібен був буксир, щоб витягти. Особливо небезпечними були згини річки: тут фарватер замулювався досить швидко.

Що робити? Ставити землечерпалки, щоб виймали з дна пісок та переміщали його на берег? А це — сотні тисяч тонн. Причому не завжди й це допомагало. Через місяць-півтора потрібно повторювати цей процес. Мов зачароване коло. Трудомістка й затратна справа. Поставало одвічне запитання: що робити? Як зробити пароплавний хід безпечним і безперешкодним?

Інженери водних шляхів знайшли розв’язання цієї проблеми. Потрібно побудувати впоперек річки, від берега до фарватеру, кам’яні гатки, такі собі рукотворні пороги у потрібному місці. Навіщо вони? Завдяки гаткам річка начебто звужувалася, течія ставала стрімкішою в кілька разів і легко вимивала пісок з дна фарватеру. Він ставав безперешкодним для пароплавів і барж. Що й потрібно було.

За об’ємом ці споруди нагадували єгипетські піраміди. Подібні до айсберга. Надводна частина — піщано-кам’яна доріжка у кілька метрів завширшки і в сто п’ятдесят — двісті метрів завдовжки, а навколо — стрімка річка, вир. У підводній частині — тисячі тонн піску і граніту. Висота — від трьох до десяти метрів, ширина в основі — вісім-десять метрів. Той, хто сильний у математиці, може вирахувати об’єм і масу споруди, її вагу навіть без калькулятора. Вражаюча вийде величина. Тому будували гатки роками. Досить трудомістка і затратна справа, проте гарантувала безпеку руху фарватером.

Водний транспорт — найекономніший для перевезення вантажів і пасажирів. Тож побудову захисних гаток держава брала на себе, виділяючи величезні кошти тривалий час. Спочатку це робила царська Росія, а потім — радянська влада. Всього було зведено чотирнадцять гаток. Перші дві з’явилися біля впадіння річки Омельник у Дніпро на початку двадцятого століття, десь у 1905—1913 роках, а решта (дюжина) — в тридцяті, перед Великою Вітчизняною війною, й у повоєнні роки.

Граніт для будівництва добували поряд, на узгір’ї, за якихось вісімсот метрів від берега. До речі, саме на тому місці, де колись знаходився зимівник козака Колоди — перший з трьох хуторів, які започаткували Деріївку у другій половині XVІІІ сторіччя.

Підприємець з виразним національним прізвищем Арштейн купив у поміщика Губського угіддя з покладами граніту і відкрив завод з видобутку каменю для реалізації на будівництві гаток. Безсумнівно, — вигідна справа на тривалий час. І не помилився: гранітний кар’єр функціонував до дев’яностих років минулого сторіччя.

Тривалий час дослідники вважали, що камінь добували й доправляли на будову примітивними засобами: безтаркою чи вагонеткою, запряженою кіньми, парними ручними носилками, ручними одноколісними тачками... І були дуже здивовані, коли краєзнавець А. В. Пивовар роздобув фотографії з Кременчуцького краєзнавчого музею, які висвітлюють будів-ництво гаток на Дніпрі в районі Деріївки перед Першою світовою війною. З’ясовується, уже в той час використовували передові технології, у тому числі — паровоз-«зозулю», а точніше: паровозик із вагонетками, який рухався на металевих рейках.

Від кар’єру до гатки звели дерев’яну естакаду (дерев’яний настил на опорах), поклали на неї рейки й по них пустили потяг. Справжнє диво на той час.

Отож, виходить, був-таки паротяг у Деріївці! І крутити пальцем біля скроні не варто було. Як вже говорилось, зведення гаток мало державне значення. Будівництву виділяли величезні кошти. Що це саме так, доводить рідкісна тогочасна світлина «Друга гатка в селі Деріївці. Поїздка Голови і членів Державної Думи по Дніпру (1913 р.)».

Високого рангу чиновники стоять на фоні незавершеного будівництва, на задньому плані бачимо велику кількість лісоматеріалу, насип гатки, робітників. З’явилися тут високопоставлені особи не випадково, це не ті люди, щоб бувати де попало. Вочевидь, вони цікавилися, де і наскільки ефективно витрачають значні кошти, виділені Думою, можливо, бажали ознайомитися з механізацією трудомісткого процесу чи й умовами праці робітників. А вони були тяжкими. Характерне фото з паровозиком. Він — на задньому плані тягне вагонетки, від нього ще й димок йде вгору. А перед ним люди порпаються в багні, з лопатами, ношами. На греблю покладено багато сходень — нелегко дається зведення гатки. Видно суперечності будівництва: передова на той час техніка і поряд — тяжка ручна праця сотень людей. Не випадково на початку минулого сторіччя населення Деріївки за п’ятирічку зросло з трьох тисяч до чотирьох: будувалися гатки, школа і будинок для вчителів, кілька млинів — усе це потребувало значної кількості робітників.

На жодній з фото-графій не видно коней, очевидно, вони не були ефективними на будівництві. Потрібно весь час рухатись по камінню, тварини не витримували, а людям все по плечу. Вони все терпіли, лише б заробити копійку, щоб вижити.

За півсторіччя, з перервами на війни, зведено було понад дюжину гаток. Витрачено величезні кошти, ще більше — тяжкої людської праці. А минув час — усе це загинуло, стало непотрібним. Звели Дніпрогес — і водоймище поглинуло все: села, ліси і луки, острови й гатки. Пароплавний хід і без гаток став безперешкодним. Та, на превеликий жаль, за відсутності перешкод, з якими роками боролися тисячі людей, водний шлях нині майже не використовують. Від річкового флоту майже нічого не залишилося. Лише іноді пройде баржа чи круїзний пароплав, і люди дивуються: «Ой, погляньте, пароплав пішов!».

Микола ЛУКОМЕЦЬ. Петро МЕЛЬНИК.

Деріївка

Онуфріївського району

Кіровоградської області.

Фоторепродукції надані музеєм.

 

Відрізок Дніпра в районі с. Деріївка на карті 1880 р.

Будівництво гаток на Дніпрі біля Деріївки. Там, де була залізниця...

Історична світлина з підписом «Друга гатка в с. Деріївка. Поїздка голови і членів Державної Думи по Дніпру (1913 р.)».