Чи є в Росії шанс уникнути катастрофи? Таке питання всерйоз обговорюють міжнародні експерти. Карлик не навоювався, а частина його народу, яка любить здобувати в тисняві млинці з лопати й салат із самоскида, боїться правди й облизує фальшивих героїв. А за боязкі спроби матерів нагадати про злодіяння путіна проти своїх дітей (Беслан, Норд-Ост, Курськ) не тільки засуджують, а й... судять. Почуття російських віруючих не ображає лише освячення ракети «Сатана». Але цвяхів у кришку домовини тирана стає дедалі більше. І саме зараз вирішується доля не тільки України, а й Росії, якій потрібно позбутися насамперед імперських амбіцій і месіанських завдань. І потрібна ідея, яка об’єднає народ навколо вічних цінностей, а не війни, і наблизить мир.

 

 

Анастасія КИРИЛЕНКО (Новосибірськ—Париж, журналіст):

— Під час чергових баталій на тему того, чи мають ліберально налаштовані росіяни право радити українцям, я написала (http://moscou-actu. lіvejournal. com/644018. html) для себе кодекс поведінки російського опозиціонера:
— визнати Україну закордоном з усіма наслідками, що випливають, — тобто бути готовим до роз’яснень про політичний контекст у Росії, рівні свобод, оскільки іноземці, у цьому разі українці, за всім, що відбувається в РФ, стежити не зобов’язані;
— визнати самостійну цінність української революції (а те, що це якийсь «трамплін» для російської — «треба, щоб ви змогли, а потім вже ми»; виходить, що головні знову «ми»);
— не думати, що Україна ЗОБОВ’ЯЗАНА приймати російських політбіженців і розуміти, що отримання такого статусу — це тривалий процес, так само, як у Європі й США;
— не забувати, що хоч би як було важко, доведеться займатися й путінізмом, і, більше того, — саме це повинно бути пріоритетом для росіян...
Це я можу повторити й сьогодні. І, виходячи зі своїх правил, дозволю собі пояснити іноземцям — українцям, — звідки насправді взявся Путін.
Коли в 1991 році в Москві не вдався путч за повернення до СРСР під керівництвом діячів армії та КДБ, було впроваджено план «Б» — передача ресурсів, що контролювалися КПРС, у руки дебешників другого ешелону й бандитів. Так, російські політичні діячі, покійний Гайдар і Чубайс, що нині живий і здоровий, котрі зберігають ореол борців за демократію, були відомі фразою, що «в Пітері в них є свій дебешник». Лишень через кілька років «свого дебешника», який мав налагоджені зв’язки з організованою злочинністю, витягли з Пітера в Москву й призначили «спадкоємцем». Багато хто з людей, що були близькі до Путіна, загинули за загадкових обставин. Загинули й люди, котрі могли б скласти конкуренцію Путіну.
Ми намагаємося аналізувати, що там у голові у «папи» (одне із прізвиськ Путіна), але за ним — мафія та оргзлочинність. Він нахабно й просто в розмові із західними лідерами розмовляє на фені, так було із Саркозі в 2007 році. Його Путін пообіцяв «розчавити», якщо той не «змінить пластинку», і в результаті Саркозі швиденько забув про свою підтримку членства України в НАТО.
«Бували гірші часи, але не було підліше» — ця фраза повною мірою відноситься до Росії сьогодні. Приклад. На жалюгідну купку людей, що протестували нещодавно в Москві проти нападу Росії на Україну, за звільнення Сенцова й Кольченка, напали кремезні «тітушки». Мені сподобалася дівчина, що відбивалася древком транспаранта.
Поважаючи передостанній пункт власного кодексу (насамперед, маючи російський паспорт, потрібно займатися Путіним, а потім уже комусь радити), я все-таки ризикну: тільки чітка моральна позиція допоможе українцям. Потрібно розуміти, що головна провина Донбасу — спільний кордон з Росією. Головне українцям — продовжувати боротьбу всередині країни, тому що Путін вичікує, поки «Майдан» зійде нанівець.
Дозволю собі поділитися тим, що я чую про Україну на Заході від журналістів, політологів, дослідників у неформальних розмовах. «Не можна давати Україні летальну зброю. Вони настільки корумповані, що одразу продадуть її росіянам». «Що, в Росії купуються посади? Але в Україні теж, повірте». І це кажуть не вороги України, а люди, що привселюдно захищають її від російської агресії.
Мій кодекс завершувався так:
Українці насамперед борються з політичною та економічною корупцією в самій Україні, адекватні росіяни — в Росії, а потім обмінюються інформацією і слухають поради одне одного (якщо хочуть). Щоб не було такого, коли відсутність реформ або набивання кишень чиновниками й олігархами в Україні виправдується наявністю війни з Росією чи відсутність боротьби з путінізмом росіян — тим, що «в нас у Росії вже немає жодних надій, натомість ми допомагаємо вам, українцям».


Олексій САЛМІН (Міасс, бізнесмен):

— Українці пишуть: «Не вибачу росіянам ніколи і не прийму вибачень за окупацію, анексію, за вбивство жителів України. І пояснень «ми ж не знали» — не приймаю.
Хлопці українці! Я, Салмін Олексій Олексійович, прошу вибачення в України за окупацію, анексію, за агресію моєї країни. Це мої відчуття сумління, уже десятки років. Що стосується мовчазної більшості. То вони не тільки не вибачатимуться, вони зловтішно впевнені: «Так їм і треба!», «Самі винні!», «Путін знає, що робить!» і т. п. Радянські-російські люди (більшість) зазнавали колись сорому і бажання покаятися з приводу вбивства царської родини? Чи з приводу мовчання при репресіях Сталіна? Я чув від дітей і онуків репресованих: «Ех, Сталіна не вистачає!». Цілком щиро!!! Чи совки і рашисти зазнають сорому і бажання попросити вибачення за агресію, анексію і убивства перед прибалтами, фінами, поляками, угорцями, чехами і словаками, афганцями, молдованами, грузинами? Ще чого вигадали! У більшості росіян немає каяття із цього приводу! Набагато зрозуміліше, якщо вже матері відмовляються від своїх ЗАГИБЛИХ синів! Я за тридцять років разів п’ятнадцять був в Україні й жив подовгу, добре знаю менталітет, характер і реалії України. Більшість росіян НІКОЛИ не були в Україні й ніколи не будуть. Бажання більшості представників моєї нації до зміни місць — мінімальне. Своє болото є — і добре. На сотні років наперед Україна і Росія будуть у розколі (пом’якшую). Зустрічатися українці й росіяни будуть на курортах, на спортивних матчах. І ці зустрічі будуть неприязні. Незалежно від того, попросив ти вибачення чи ні.
Уже країна затихла. Засіла по домівках. Розмірковує. Чи час вже кричати: «Крим не наш!!!!»?
Або спуститися в льох і подивитися, як збереглася картопля?
У сімейних справах подовгу жив під Києвом. З 1981-го по 2011 рік. Спостерігав еволюцію відносин зсередини. 1991 рік — моя реакція: «Куди ви від Росії дінетеся, без газу, нафти і природних ресурсів». І бажання менше говорити російською, косилися й часом бухтіли в транспорті.
Кінець 90-х. Подив. Звідки???? Раніше, ніж у Росії — іномарки, стільникові телефони, величезні котеджі!!! 2004 рік — я вже повністю на боці України! Ще б пак! Таке маргінальне бидло вилізло в мене в країні! Відтоді уже понад 10 років я «белоленточник», «несогласный». Скільки веду дискусії, суперечки, доводжу друзям, знайомим, що Україна — це ЄВРОПА! Що вона чистіша, культурніша, справедливіша, спокійніша і вільніша.
Моя Батьківщина СРСР-Росія. З’явився на світ. Ріс. Учився. Пишався країною (не державою!), народом. Відчуття внутрішньої гармонії не залишало. Не соромно було. І раптом, майже як у Ґете: «...земную жизнь пройдя до половины, я очутился в сумрачном лесу...» Змінилося сприйняття Батьківщини. Перестав розуміти суспільство. Бачив Росію єдиним цілим. Сьогодні бачу клаптикову ковдру з нитками, що стирчать. Соромно. За себе. За суспільство. За державу... Буде мир. Буде воля. Буде правда. Не буде мене, того, що наближається до «сумрачного леса». Мрійника-ідеаліста. Того, хто вірить у справедливість...


Олексій СУХОВЕРХОВ (Москва, письменник):

— Співвітчизники! Ну що, важко нам живеться через кризу? Пропоную згадати Олександра Васильовича Суворова: «Важко в навчанні — легко в бою!». Причому, ось це «у бою», з урахуванням зовнішньої політики Володимира Путіна, краще заздалегідь розуміти буквально... Знаєте, що робили древні греки, залишаючи завойовану Трою й повертаючись додому в рідну Елладу, на своїх кораблях? Вони вигукували імена загиблих товаришів. Для того, щоб їхні душі могли слідувати за ними. Тільки так, в уявленні древнього народу, загиблі могли знайти спокій.
Але ми не стародавні греки. Ми дрімучі совки. І наша російська армія перетворює наших синів, якими б вони не були — в невідомих солдатів. Так було в Другу світову — сімдесяти років не вистачило не тільки для того, щоб поховати наших батьків і дідів гідно, але навіть згадати всі їхні імена. Нові часи й нові війни — нічого не змінили. Указом президента Путіна тепер втрати міністерства оборони в мирний час, втім, також, як і у військовий, вважаються державною таємницею.
Проте російська влада завжди вирізнялася суворістю, але при цьому — цілковитою недалекоглядністю, що межує з розумовою відсталістю. Приблизні дані про загиблих у найгострішу фазу війни на Донбасі може обчислити будь-який школяр. Зробити це можна так: звертаємося до офіційної статистики народжуваності й смертності за період. Дані беремо в Інституті демографії Національного дослідницького університету «Вища школа економіки», що, у свою чергу, поза всяким сумнівом, одержує їх від Федеральної служби з державної статистики. Дивимося дані за 2014 рік і бачимо. Є загальний тренд, тенденція народження й смерті. І очевидний стрибок із серпня по жовтень. Число померлих протягом трьох місяців зросло з 146 тис. осіб на місяць до 163 тис. осіб. А потім, у листопаді, повернулося до колишнього показника й навіть нижче, до 143 тис. осіб. Чому саме тоді?
Але ми знаємо, що саме в серпні Росія найнахабнішим чином порушила кордон України. Графік це показує: саме до вересня назад на Батьківщину почали надходити тіла вбитих. А потім, уже восени почалося перемир’я. Наскільки зросла смертність? Ми можемо припустити, що коливання числа померлих від місяця до місяця змінюється приблизно на 5 тис. осіб — про це свідчать дані за кілька минулих років. Офіційна російська статистика фіксує зростання смертності на 17 тис. за три місяці. Навіть якщо зробити поправку на 5 тис., то виходить, що населення скоротилося на зайвих 12 тисяч.
Звичайно, названа цифра — приблизна. Її ніколи не озвучить міністерство оборони. Тим паче, що тепер це ще й секретні дані. Однак усі вбиті так чи інакше потрапляють у загальне зведення по населенню Росії. І, як бачите, у результаті жодної таємниці немає.


Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.


Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.