Виступаючи на День Державного прапора України, Президент України Петро Порошенко сказав: «Справжню історію нашого прапора радянська влада тримала за сімома печатками... Вона пильнувала, аби поєднання синього та жовтого взагалі ніколи не траплялося на око громадянам. Право на окреме існування ці фарби, звісно ж, мали. Ну, не затулиш же людям очі на блакитне небо... І не заборониш ростити золотаві жито чи пшеницю. А от синергії кольорів режим не допускав категорично і вважав її великим криміналом».
На деяких сайтах після цього з’явилося чимало обурених і глузливих відгуків. Особливо на тих, де постійно «сидять» українофоби. Якщо відкинути звичайну лайку, а виокремити аргументи, то залишиться таке: користувачі ілюструють свої відгуки тим, що на перший погляд спростовує слова Петра Порошенка. Наприклад, герб СРСР. Там багато синього і жовтого. І для міліцейських машин теж обрали таке поєднання кольорів. Серед ілюстрацій — поштові листівки, марки, шеврони ВДВ СРСР, емблема хокейного клубу «Хімік» (Воскресенськ), навіть плакати з техніки безпеки. Але що з цього зроблено чи вигадано в УРСР? Абсолютно нічого. Для художників, дизайнерів РРФСР це було просто поєднання кольорів, приємне для ока. А от в УРСР все було зовсім по-іншому.
У редакції однієї з популярних київських газет у другій половині 60-х років минулого століття був список слів, які не можна вживати. Наприклад «серед» (раптом на останню літеру фарба погано ляже) тільки «з-поміж». Не дозволялося писати «вродлива дівчина» — раптом хтось подумає «уродливая». А ще в тому переліку було «блакитний». Навіть слово репресували...
Чому так діялося? Москва присилала керувати Україною дуже специфічні кадри. Наприклад, другим секретарем ЦК КП(б) У на початку 1933-го призначили Павла Постишева, який мав незакінчену початкову освіту. Він один з тих, хто винен в посиленні голодомору. Натхненник знесення пам’яток церковної архітектури в Україні. Та головним його завданням було покінчити з українізацією, яку придумали самі ж більшовики: її закидали трупами розстріляних. «Відзначився» Постишев і в Росії, куди його перекинули очолювати Куйбишевський обком ВКП(б). З продовольчих магазинів там раптом вилучили «Любительську» ковбасу, бо нібито коли її розрізати, було чітко видно контури фашистської свастики. У магазинах Чапаєвська і Сизрані раптом не стало сірників, хоч ящики стояли на складах. Виявляється, Постишев у лініях на етикетках побачив профіль Троцького. Виступаючи потім на пленумі в Куйбишеві, він видав гнівну тираду: «Я пропоную прокуратурі і НКВС посадити чоловік 200 працівників торгівлі, судити їх показовим судом і чоловік 20 розстріляти».
Уявляєте, вимагав розстріляти тільки тому, що йому, Постишеву, щось привиділося. А кольори таки реальні. Неправильно їх поєднаєш — і таке пришиють... Тож люди боялися й остерігалися. Адже таких постишевих в УРСР було багато. За іронією долі, Постишева, який так упевнено розгледів профіль Троцького на сірниковій коробці, невдовзі було розстріляно як правого троцькіста, та ще й японського шпигуна.
Минали роки, час масових розстрілів відійшов у минуле. Та ось історія, яку розповів житомирський пенсіонер, котрий був студентом на рубежі 1960—1970 років. Викликали студентку в деканат, де вона почула, що так одягатися не можна. А була на ній темно-синя спідниця і жовта кофта.
Та не тільки синє з жовтим викликало підозру. Ось уривок з інтерв’ю, яке дав Дмитро Павличко. Йдеться про найвідомішу пісню на його слова: «Партійно-радянська цензура «Два кольори» охарактеризувала як націоналістичну, як гімн ОУН. Вони у своєму репертуарі мали схожу пісню, ми з Білашем про це не знали. Там були такі слова: «Наш прапор червоно-чорний. Червоний — то добро, а чорний — пекла дно...». Через якийсь час мене і Сашка Білаша кадебісти запросили в партійну школу на вечерю. Там почали мене розпинати за те, що написав гімн бандерівцям. А Білаша попередили, що Павличко може його підвести: «Ти з Полтавщини, а Дмитро Васильович з Галичини...».
Проте Білаш не побоявся сказати: «А хіба на Полтавщині не такі рушники? Не така вишивка? Що ви вишукуєте в тій пісні?! Вона про людське життя. Я її написав і не відцураюся від неї!».
Житомир.
